Цього посту не було б аби не одна деталь. Ні, це не Арестович з його поглядами на історію України.
Мова про гуцулів, з якими випадок звів у Яремче якраз перед війною. В тривіальній розмові гуцули несподівано почали ідентифікувати себе русинами, а не українцями і спроба з'ясувати, чи не пов’язано це із закарпатським русинством, яким свого часу робилася спроба політичного шантажу, наштовхнулася на глухе нерозуміння. Пам’ятаю, тоді навіть промайнула думка, що у випадку серйозного конфлікту з росією, саме русинство буде використано як серйозний чинник для розколу українського суспільства. Слава Богу – минулося.
Так, точка неповернення в цьому питанні вже пройдена. І цей пост можна було б не писати, бо час та історики майбутнього спокійно та з холодною головою порозставляють всі крапки над «і».
Але. Потім передумав, бо справа таки потребує уточнення деталей. Малесеньких деталей, з яких складається побудова ідеології будь-якої політичної сили. Бо Арестович є представником однієї досить цікавої політичної течії, яка в оригінальний спосіб вже кілька десятків років намагається об’єднати російський та український націоналізм в один-єдиний великоруський націоналізм. Тобто, представники цієї течії не бачать України, як суверенної держави, а бачать тільки виключно у складі Русі, з центром у Києві. З московією але без москви…
Можна було б сказати, що Арестович є послідовником устремлінь Богдана Хмельницького, який також намагався відродити Київську Русь, шукаючи підтримки в цьому питанні саме у московського царя. Хмельницький чомусь уявляв, що в московії живуть наївні неуки і він їх запросто обхитрить. Обхитрив. Відродив… Така ж лінія світить і Арестовичу з його політичними уподобаннями.
Але мова не про Арестовича, а про гуцулів. І про їхнє «русинство». Тобто, про історично-політичні уподобання, які в майбутньому можуть перерости в політичну платформу. А тому подаю на розгляд гуцулам (про Арестовича забули і крапка) кілька дрібненьких деталей, розуміння яких покаже міцність фундаменту для побудови майбутньої партійно-русинської структури.
Школярі добре знають, що в історії України були різні періоди, які пов’язані з домінуванням різних культур: Сарматія, Скіфія, Кімерія, тощо. Відповідно, наші далекі пращури, які жили в ці періоди, називалися сарматами, скіфами, кімерійцями, хоча, водночас, були представниками різних племінних гуртів. Минув час і про те, що жителі Черкащини колись називалися сарматами, ніхто вже й не пригадує.
Період Київської Русі в історії України, почався набагато пізніше, ніж це подається в московських підручниках – з часів київського князя Володимира Великого. Саме Володимир почав не тільки хрестити Русь, але й мечем об’єднувати різні племена в одну державу.
Русь на час сходження Володимира на Київський княжий стіл являла собою тільки дві, в сучасному розумінні, області – це Київська та Черкаська. Решта сусідніх земель були данниками Русі, тобто, платили якусь данину і жили собі, як хотіли.
Так, до Володимира абсолютно окремо проживало Чернігівське князівство, та Древлянські (з центром у Коростені), Волинські, Галицькі і Подільські землі. А Турово-Пінське князівство так і залишилось непокірним Києву. Новгородська купецька республіка тим більше. Були, звичано, торговельні взаємовідносини, але навіть у них кожен дбав про свій інтерес. Така вже природа людини.
Тобто, мову про Русь, вже як про цілісну державу, можна вести починаючи з часів правління Володимира Великого. Але навіть за тих часів Русь займала територію виключно сучасної України. Але! Знадобилося не одне покоління, аби жителі нової держави почали усвідомлювати себе русинами. Зберігаючи при цьому свою древню самоназву – гуцули, бойки, галичани, волиняни, подоляни, древляни, сіверяни. Остаточно назва "русини" закріпилася в Галицько-Волинському князівстві вже за часів Данила Галицького.
Звідки взялася назва «Україна» і чому з часів Котляревського та Шевченка назва «українці» почала швидко поширюватися і спокійно сприйматися колишніми русинами – це питання потребує ще окремого дослідження.
Так само потребує окремого дослідження питання літературної української мови, якою вже писав свою «Енеїду» Котляревський і яку добре розуміли всі сучасники, всіх верств населення України – від заходу до сходу. Ну й цікавим ще є таке невелике питання: чому Марко Вовчок ідентифікувала себе українкою, а не русинкою-росіянкою? Можливо тут криється якась проблема, яка й сподвигла імперських чиновників на валуєвські укази про заборону української мови…
Але це розглянемо потім. Сьогодні не варто на цьому спекулювати, бо за вікном кривава війна.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma