Про що «кричить» беззаперечний фонемний статус звука [и]?

Фонема — найменша звукова одиниця мови, яка служить для творення й розрізнення слів та їхніх форм[1]. Фонема, як найменша одиниця мови, матеріялізується у вигляді звуків — найменших одиниць мовлення[2]. Але ж навіть той самий звук різні люди вимовляють по-різному. Такі різні вимови, якщо вони не впливають на значення слова, називають — варіянтами або алофонами фонеми. Коло ж така вимова вносить розрізнювальне значення в слова (злива — слива, жити — шити, гніт — ґніт) такі алофони називають основними або інваріянтами, які ми якраз і уявляємо, говорячи про ту чи иншу фонему[3].

Деякі псевдовчені пропаґують думку, що насправді українські звуки [и] та [і] — це алофони (варіянти) фонеми /і/ (як це є в російській, білоруській, польській і сербській мові). У російській мові літера «ы» не пишеться на початку слова і вживання звука [ы] чи [и] не впливає кардинально на значення слова: играть — разыграть, сыграть, информация — дез[ы]нформация, в українській мові все ж навпаки: грати (гра, ігри) — розіграти, інформація — дезінформація, зокрема: дім — дим, ліс — лис, бій — бий, бік — бик, мій — мий.

Ще слід зазначити, що український звук [и] виник внаслідок злиття праслов’янських звуків, позначуваних на письмі як «ы» та «и»[4]. Такий процес відбувся лише в українській, на відміну від усіх инших слов’янських мові (російської, польської, білоруської, чеської, хорватської тощо), де ця праслов’янська різниця зберігалася: рос. нива, милый, мыло, рыба; білорус. ніва, мілы, мыла, рыба; пол. niva, miły, mydło, ryba; укр. нива, милий, мило, риба. Наше [и] — звук переднього ряду і високого підняття, ненапружене за вимовою, що зумовлено рівномірним розподілом вимовної енерґії між складами українського слова внаслідок відносно слабкого наголосу в українській мові.

У добу радянської русифікації дуже тяжкої руйнації зазнала своєрідність і автентичність української фонетичної системи, зокрема й фонема /и/. А, зокрема, що б заперечити самостійність фонеми та посунути її на комбінаторну або варіятивну позицію — слід було заборонити писати її в початковій позиції. Під впливом ортографії в українському мовленні почав зникати початковий [и], а відтак сучасні ортоепічні словники подають правильну транскрипцію лише в трьох словах [і́ншиĭ], [і́^инодʹі], [і́^инколи][5], подекуди пробиваються й слова [і́^идол] та [і́^искорка][6].

Проте, досить вдало вкарбували в свої вірші початкове «и» за рахунок внутрішньої рими й знамениті українські клясики:

Також, наводжу список слів із початковим «и» із «Словаря української мови» Бориса Грінченка[8]:

А пану Володимирові Дрозду довелося витримати дуже тяжкі баталії, аби його повість «Ирій» після п’яти років цензурно-видавничих поневірянь, у далеко не повному вигляді з’явилася друком 1974 року. Від автора по́вісти вимагали писати «Ірій», «Вирій» або взагалі змінити назву[9].

Такий напад на фонему /и/ — наслідок інтерференції російської мови, тому, думаю, стає зрозуміло, чому проєкт редакції «Українського правопису» з ініціятиви авторитетного фонетиста й колишнього члена правописної комісії Ніни Тоцької вирішено повернути «и» в ініціяльну позицію[10].