Роззявлена паща Полтавського шляху змикається і скрипить поламаними зубами старих маєтків. Дивишся на неї і чекаєш, коли вона врешті-решт закашляється від того пилу, що нападав за століття нескінченного будівництва дороги. До вокзалу. Геть звідси. Геть.
— Що це у вас за канал? - питаєш.
— Це річка. Маленька тендітна Лопань, яка рожевіє від захвату, коли її торкається вечірнє сонце. І хтось ще застигне в човнику, посеред неї, вдивляючись в полум'я, глохнучи від краси.
Підемо Сумською. Закриваєш очі. І тебе підминає
концептуальна важкість Хатобу, навколо якого в'ється молодь, клацаючи скейтами та самокатами по холодним плиткам. Ти знаєш, вони зараз будуть падати. Збивати коліна, лікті, відкусюючи язики, захлинатися своєю молодістю і губити Air Pods-и.
Це місто знає мене напам'ять. Я для нього істота, комаха, пил на щоці.
Джинси порвані на Каскаді, пісні під гітару, хриплий контральто тьоті Зіні в трамваї.
Нічні прогулянки, панк-концерти — він випадковий свідок усіх моїх вирваних віршиків, прозових розчарувань та німих істерик. Це місто в якому церкви будують в колишніх продуктових, а дзвони роблять з газових балонів. Це місто в якому все в кредит, окрім мого кохання.
Але я продовжую припадати до нього як до святині, коли повертаюся з вакацій,
до Гамлетівських мадон, до рахітних ніжок двох закоханих на Бекетова, врешті-решт до бруківки на площі, щокою.
Дихай, своїми концептуальними легенями, салтівськими мясокомбінатами, дореволюційними сараями, шарівськими палацми.
І може колись ти мене відпустиш.