Enigma Enigma

Ann Dadyka

2019-10-27 05:59:17 eye-2 2460   — comment 0

Про Харків

Роззявлена паща Полтавського шляху змикається і скрипить поламаними зубами старих маєтків. Дивишся на неї і чекаєш, коли вона врешті-решт закашляється від того пилу, що нападав за століття нескінченного будівництва дороги. До вокзалу. Геть звідси. Геть.

— Що це у вас за канал? - питаєш.
— Це річка. Маленька тендітна Лопань, яка рожевіє від захвату, коли її торкається вечірнє сонце. І хтось ще застигне в човнику, посеред неї, вдивляючись в полум'я, глохнучи від краси. 

Підемо Сумською. Закриваєш очі. І тебе підминає

концептуальна важкість Хатобу, навколо якого в'ється молодь, клацаючи скейтами та самокатами по холодним плиткам.  Ти знаєш, вони зараз будуть падати. Збивати коліна, лікті, відкусюючи язики, захлинатися своєю молодістю і губити Air Pods-и. 

Це місто знає мене напам'ять. Я для нього істота, комаха, пил на щоці. 

Джинси порвані на Каскаді, пісні під гітару, хриплий контральто тьоті Зіні в трамваї.

Нічні прогулянки, панк-концерти — він випадковий свідок усіх моїх вирваних віршиків, прозових розчарувань та німих істерик. Це місто в якому церкви будують в колишніх продуктових, а дзвони роблять з газових балонів. Це місто в якому все в кредит, окрім мого кохання. 

Але я продовжую припадати до нього як до святині, коли повертаюся з вакацій, 

до Гамлетівських мадон, до рахітних ніжок двох закоханих на Бекетова, врешті-решт до бруківки на площі, щокою.

Дихай, своїми концептуальними легенями, салтівськими мясокомбінатами, дореволюційними сараями, шарівськими палацми. 

І може колись ти мене відпустиш.