Життя цього відомого промисловця завершилося трагічно. Чесно кажучи, смерть турботливого батька родини була заздалегідь передбачена, маючи цілком символічний, мовити б, “український” характер. Утім, за теперішнього часу глобального зубожіння людської моралі й занепаду питомих основ не те що християнської, але будь-якої громадської етики, нам важко уявити собі, що ж мусив відчувати свідомий християнин, який вирішив покінчити життя самогубством.
Досі було знати лише те, що внаслідок російської кризи 1901-го року міністр фінансів Вітте відмовився виділити кредит збанкрутілому Олексію Алчевському, і той у відчаї кинувся під потяг. Насправді ж усе було не так. Кредит харківському діячеві видали, але в обсязі, що явно не влаштовувала його дружину. Тому навіть передсмертного листа Алчевський пише не до неї, а до сина Григорія. При цьому завдяки “міністерським” грошам відома “просвітителька” Христина Алчевська таки продовжила у Харкові справу недільних шкіл для дорослих.
Родом Христина Данилівна Журавльова (Алчевська) була з Курська, вірші почала писати під враженням Кримської війни 1853 – 1856 рр., але в них редакція “Северной пчелы” не знайшла нічого, крім відображення “типового російського почуття і народної войовничости”. Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жодну просвітянську діяльність дівчині не ходило, адже України для неї просто не існувало. “Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього”, – визнавала під час російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. Захопившись було “революційно-демократичним” рухом 1860-х років, Журавльова-Алчевська під впливом чоловіка, який дружив з Сумцовим, Багалієм, Міхновським і Грінченком, швидко позбавилась анархічних настроїв.
У 1862-му році Алчевська переїздить до Харкова. “Опинившись у великому культурному місті, – згадувала приголомшена провінціялка, – я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше”. Цю проблему вирішив чоловік, дозволивши жінці нелегально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, а вже по тому, як 1870-го року та була відкрита офіційно, Олексій Алчевський – перший, хто виявив на Донбасі поклади вугілля – придбав для закладу окреме приміщення. І це було вперше в Російській імперії того часу. “Твоя праця – ідеалістична й велика, роби так завжди, а моя – проза миттьова”, – частенько казав Алчевській своїй дружині. “При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерті ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя“, – згадувала його дочка, юна поетка Христя Алчевська. – Він був українець, щиро співчуваючий її праці”.
Сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах “просвітительської” слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. У дитячій групі сімейної школи, де викладала Алчевська, навчали російською, а в родині робилося все, щоби малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.
Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спочатку рятувала няня-українкаа потім до цього потайки долучився батько. “Як я підростала, – згадувала мала Христя, – самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний “Кавказ” та “Сон” і підшив до друкованих уступів свого “Кобзаря”. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова”. До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. “Батько мав вдачу самотньої людини, – зазначає Христя Алчевська, – і частенько читав мені “Циганів” пушкінських і вказував на нещирість і негативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. “Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей”. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що “прохають ланцюгів і грошей”.
Так само, додамо, Алчевський був рабом власної жінки, який з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини. Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Шевченка, про яке завжди мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам’ятником Кобзарю. Також Алчевський був засновником школи в с. Олексіївка, що на Луганщині, де знаходились його вугільні копальні.
До речі, на фото – ювілейна монета 2005-го року, присвячена 170-річчю від дня народження Олексія Алчевського, засновника ряду банків та промислових підприємств, зокрема, першого в місті Харкові і другого в Росії банку комерційного кредиту під назвою “Харківський торговельний банк”, першого в Росії Земельного банку, одного з фундаторів Сільськогосподарського Товариства, за чиєю ініціятивою було збудовано два найбільші металюргійні заводи (нині Алчевський металюргійний комбінат і Маріюпільський металюргійний комбінат). Проте основним досягненням цього добродія було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співак Іван Алчевський, композитор Григорій Алчевський.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma