Зображення використано як ілюстративне.
КОНТЕКСТ
Генерал-майор Михайло Драпатий та бригадний генерал Сергій Собко на фоні політичної кризи уряду й міністерства оборони відкрито висловили свої думки щодо проблемних питань в армії.
Армії потрібні зміни, але без справедливості жодні зміни не матимуть сенсу для людей, які щодня тримають на собі цю війну (генерал Михайло Драпатий).
Є речі, про які сьогодні потрібно говорити відкрито. Збройні Сили потребують нагальних змін, інакше ми можемо зазнати поразки (генерал Сергій Собко).
В армійській культурі існує тонка межа між порушенням принципу єдиноначалля і субординації та виконанням професійного обов’язку. Коли політична воєнна доктрина або дії вищого військового командування ведуть до системної кризи, публічне висвітлення проблем, особливо від полковників та генералів, у яких високий рівень довіри особового складу, часто стає єдиним інструментом порятунку від саморуйнування армії зсередини.
Висловлення відкритої критики вищого військового керівництва, у даному випадку до ГК генерала Олександра Сирського, або заклики до докорінних змін морально-психологічної атмосфери і культури військового управління та мислення командирів (начальників) під час війни — це завжди крок високого особистого та професійного ризику для військового. Його здатний зробити лише той, хто має моральну мужність. Іншими словами, це ті офіцери, що як кажуть в армії, мають «залізні яйця».
ТЕРМІНОЛОГІЯ. ЩО ТАКЕ МОРАЛЬНА МУЖНІСТЬ?
Моральна мужність (моральна відвага) офіцера — це здатність і готовність військового лідера діяти відповідно до професійної етики, особливо честі, інтересів захисту держави і максимального збереження життя підлеглих, навіть під загрозою негативних особистих чи кар’єрних наслідків.
Це внутрішня сила, яка спонукає офіцера говорити правду вищому командуванню, вчиняти за цінностями, здатність брати на себе відповідальність за власні рішення і дії та відкрито виступати проти несправедливості, некомпетентності чи застарілих догм, попри ризик покарань, стягнень, втрати посади, звільнення або суспільного осуду.
ЯКІ ОЗНАКИ МОРАЛЬНОЇ МУЖНОСТІ ОФІЦЕРА?
- відверта доповідь про реальний стан справ, критичні проблеми у підрозділах або неможливість виконання недолугого наказу, замість створення «зручних» і красивих донесень;
- спроможність визнавати власні помилки, здатність до самокритичної оцінки, відкрита критика неефективних шаблонів і процедур, навіть якщо це суперечить загальноприйнятій політичній чи штабній кон’юнктурі;
- моральна і психологічна готовність захистити особовий склад від самодурства начальства, некомпетентних рішень, що призводять до невиправданих втрат або несправедливих звинувачень;
- визначення пріоритетності збереження особового складу та боєздатності вище забаганок військово-політичного керівництва;
- відкрита і привселюдна демонстрація вчинків справедливого визнання, заохочення і нагородження людей у пріоритетності над покаранням, спротив токсичному тиску і нагнітання атмосфери страху відповідальності за невиконання того, що неможливо виконати;
- ухвалення рішень в умовах невизначеності й хаосу та відмова перекладати провину за невдачі на підлеглих чи супутні обставини тощо.
ЧИ ПРИТАМАННІ ЦІ ОЗНАКИ ГЕНЕРАЛАМ МИХАЙЛУ ДРАПАТОМУ І ГЕНЕРАЛУ СЕРГІЮ СОБКУ?
Вважаю, що В ПОВНІЙ МІРІ ТАК. Оцінюю їх, знаючи особисто з рівня командування батальйоном і бригадами, виходячи зі способу і результатів їх службової діяльності. Вони ідеальні командири чи військові лідери? Ні. Таких не існує. Але більшість, хто з ними служив скаже: вони володіють моральною мужністю.
А ЧИ ПРИТАМАННІ ЦІ ОЗНАКИ МОРАЛЬНОЇ МУЖНОСТІ ГЕНЕРАЛУ ОЛЕКСАНДРУ СИРСЬКОМУ?
Вважаю — НІ. Вони йому не властиві, або властиві мізерно. Він ні на йоту не змінився з часів спільної з ним служби у ГШ. Навпаки: його поведінка, ставлення до людей у системі військового управління деградувала в негативний бік. Це не оцінка його як людини чи особистості, а виключно у контексті діяльності-бездіяльності на посадах, що обіймав.
Моральна мужність є ключовим елементом офіцерської ідентичності. Якщо немає моральної мужності, то втрачається й офіцерська ідентичність. Саме вона перетворює будь-якого командира (начальника) на справжнього військового лідера, для якого правда, справедливість і чесність є вищими цінностями, ніж особистий кар’єрний комфорт і тримання за посаду завдяки моральному тиску, тупому мікроменеджменту (ручному управлінню до позиції на рівні відділення) і солодкому холуйству.
КЛЮЧОВА ПРОБЛЕМА ТЕПЕРІШНЬОЇ АРМІЇ «СИРСЬКОГО ПЕРІОДУ», НА МОЮ ДУМКУ, ТАКА: ДЕГРАДАЦІЯ І РУЙНАЦІЯ ОФІЦЕРСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ.
Кейси Манька і Лучанова та інших тому приклад. Критична маса таких як вони невпинно зростає за часів «сирського періоду» існування армії. Вони поширюють руйнацію офіцерської ідентичності в ЗСУ лише завдяки пану Сирському і його найближчим в оточенні холуям.
Саме генерал Сирський створив сприятливі умови і розвинув цю деградацію та руйнацію. Заради справедливості треба сказати, що не він її розпочинав. Вона почалася з років 30 тому. Однак він вивів її на вищий рівень і що найнебезпечніше посилив її під час великої війни з к@ц@пами. Решта ідентифікованих проблемних питань чи уроків позитивного і негативного досвіду (а їх сотні) пана генерала Сирського — це похідні від цієї ключової проблеми.
ПРИКЛАДИ
ЗС України не унікальні у висловлюванні відкритої критики з боку генералів. В історії воєн є кілька яскравих прикладів, коли генерали та вищі офіцери проявляли подібну моральну мужність, ставлячи ефективність армії та життя солдатів вище за власну кар’єру чи субординацію.
Після Першої світової війни бригадний генерал Вільям «Біллі» Мітчелл став палким прихильником розвитку військово-повітряних сил. Він відкрито й агресивно критикував вище керівництво армії та флоту США за консерватизм, ігнорування авіації та інвестиції в застарілі лінійні кораблі.
Коли у 1925 році розбився військовий дирижабль «Шенандоа», Мітчелл публічно звинуватив військове міністерство у «майже зрадницькому керівництві національною обороною». Його віддали під трибунал за порушення дисципліни, але його мужність і непохитність змусили суспільство та конгрес переосмислити роль авіації, що зрештою врятувало США у Другій світовій війні.
Під час кампанії в Північній Африці у Другій світовій війні британська армія зазнавала поразок від тактики Роммеля через застарілу, занадто жорстку структуру управління та невміння взаємодіяти між піхотою, танками й артилерією.
Британський генерал Джон Чарльз «Джок» Кемпбелл (англ. John Charles «Jock» Campbell) — видатний воєначальник часів Другої світової війни, командувач знаменитої 7-ї бронетанкової дивізії, відомої як «Пустельні щури» та інші офіцери його кола відкрито критикували доктрину вищого військового командування.
Major-General Jock Campbell after being presented with the VC by General Sir Claude Auchinleck, 1941
Кембелл наполягав на створенні гнучких, мобільних тактичних груп (так званих «Jock columns»), попри незадоволення консервативних штабів. Його ініціатива знизу змусила командування змінити тактику, що зрештою привело до перемоги під Ель-Аламейном.
Історія також знає випадки, коли офіцери перед самим початком або під час катастрофи відкрито говорили правду у вічі командуванню. Наприклад, генерал Анрі Жиро під час битви за Францію у 1940-му відверто заявляв головнокомандувачу Максиму Вейгану про повний параліч штабної системи та вимагав негайної зміни підходів до управління військами, які не встигали за темпом німецького бліцкригу.
Група молодих, талановитих штабних офіцерів у званнях майорів, підполковників та полковників (серед яких були й однодумці Шарля де Голля), служили в оперативних відділах Генерального штабу та Міністерства оборони Франції і володіли реальною картиною з фронту.
Вони бачили, що катастрофа є наслідком інтелектуальної сліпоти їхніх керівників. Група офіцерів ГШ фактично «взяла в облогу» генерала Вейгана та військового міністра. Вони проводили безсонні ночі, готуючи альтернативні аналітичні записки. Вони відкрито, без пом’якшення формулювань, заявляли сивочолим маршалам і генералам, що їхня оборонна стратегія мертва, а накази — абсурдні.
Полонений генерал Жиро на щоденній прогулянці (дата невідома).
Вони вимагали негайного переходу на децентралізоване управління, створення мобільних оперативних груп та відмови від утримання статичних ліній оборони.
Коли Петен і Вейган почали схилятися до капітуляції (перемир’я), ці полковники наполягали на евакуації уряду та залишків армії до Північної Африки (в Алжир), щоб продовжувати війну на базі колоній. Вони звинувачували генералітет у дефіциті волі та капітулянтстві.
Кейс генерала Стенлі МакКрістала (США, 2010 рік) — класичний приклад інтелектуальної чесності та безкомпромісності. Командувач Міжнародними силами сприяння безпеці (ISAF) в Афганістані був архітектором сучасної стратегії протидії партизанським рухам (COIN).
МакКрістал та його штаб відчували глибоке розчарування через бюрократизм Вашингтона, занадто повільне ухвалення рішень Білим домом та нерозуміння специфіки війни з боку цивільних дипломатів (зокрема, віцепрезидента Джо Байдена та спецпредставника Річарда Голбрука).
The Runaway General: The Profile That Brought Down McChrystal
Коли у відомому інтерв’ю журналу Rolling Stone («The Runaway General») офіцери МакКрістала та він сам відкрито висміяли цивільне політичне керівництво і розкритикували їхню нерішучу стратегію, це спричинило політичний вибух. Барак Обама прийняв відставку генерала. МакКрістал знав, що порушує заповіді субординації, але пішов на це, бо вважав, що політичні ігри у Вашингтоні коштують життя його солдатам на передовій.
Один із наймасштабніших проявів моральної мужності в новітній історії США відбувся у 2006-му році під час іракської кампанії. Група відставних та діючих генералів (серед яких Джон Батіст, Чарльз Своннак, Ентоні Зінні та інші) відкрито виступили проти міністра оборони Дональда Рамсфелда.
Генерали публічно звинуватили Рамсфелда у цинічному ігноруванні порад професійних військових під час планування вторгнення в Ірак у 2003 році. Рамсфелд наполягав на концепції «легкої і мобільної армії» (Rumsfeld Doctrine) і відкинув розрахунки Генштабу, який вимагав удвічі більше військ для стабілізації країни. Генерали проявили мужність, назвавши дії міністра «абсолютною некомпетентністю, що базувалася на гордині», що зрештою змусило адміністрацію Буша змінити лінію та відправити Рамсфелда у відставку, замінивши стратегію в Іраці.
Ще до початку згаданого «Бунту генералів», начальник штабу Армії США генерал Ерік Шінсекі проявив інституційну моральну мужність. На слуханнях у Конгресі перед початком війни в Іраку він відкрито заявив, що для контролю над Іраком після штурму знадобиться «кілька сотень тисяч військових».
2003 portrait of Shinseki as Chief of Staff
Це повністю суперечило оптимістичним заявам цивільного керівництва Пентагону, яке обіцяло легку прогулянку. Шінсекі піддався жорстокому тиску та висміюванню з боку заступника міністра Пола Вулфовіца.
Генерала фактично ізолювали і змусили піти у відставку. Проте історія довела його абсолютну правоту: саме дефіцит військ призвів до багаторічного хаосу в Іраку.
В Ізраїлі військові традиційно мають велику вагу у формуванні стратегії держави. Яскравим прикладом внутрішньої опозиції був начальник Генерального штабу ЦАХАЛу Моше «Бугі» Яалон.
Moshe «Bogie» Yaalon, Chief of General Staff
Під час Другої інтифади Яалон відкрито пішов на конфлікт із прем’єр-міністром Аріелем Шароном та міністром оборони Шаулем Мофазом.
Яалон публічно заявив пресі, що тактичні наджорсткі удари уряду та блокада палестинських територій дають зворотний ефект — вони підривають позиції поміркованих палестинських лідерів і не вирішують кризу, а лише консервують її.
За таку відверту незгоду з політичною лінією кабінету Яалону не продовжили термін повноважень на посаді начальника Генштабу, що в ізраїльській практиці є формою демонстративного звільнення.
Разом із ним аналогічну мужність проявили чотири колишні керівники спецслужби «Шабак» (Шин-Бет), які вийшли на спільне інтерв’ю та заявили, що політика уряду веде країну до моральної та демографічної катастрофи.
У всіх цих кейсах генерали не просто «скаржилися» — вони виявляли моральну мужність. Вони розуміли, що ціною за їхні слова стане миттєва відставка чи вовчий квиток від президента – ВГК, ГК чи уряду, але свідомо обирали цей шлях, коли бачили, що культура а вірніше дикість, варварство і невігластво ухвалення рішень зверху від ГК і НГШ стає загрозою для безпеки і оборони нації. Щодо України — нації, яка воює, щоб нарешті стати справжньою державою а не «цирковою».
РИТОРИЧНЕ ПИТАННЯ. СКІЛЬКИ В ЗСУ ГЕНЕРАЛІВ, ЩО МАЮТЬ ПОДІБНУ МОРАЛЬНУ МУЖНІСТЬ І ЗДАТНІ ЇЇ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ НАСПРАВДІ?
Переконаний, що у пана генерала Сирського і ще з десяток йому подібних призначених генералів, які тримають зараз свої язики у сраці, немає ніякої моральної мужності. Все просто – бо немає їй звідки взятися. Вони служать собі, виключно своїм амбіціям, інтересам і звісно старшим начальникам чи «політичним свиням», що забезпечують їм «корито». Тому процес руйнації офіцерської ідентичності в ЗСУ буде продовжено за інерцією.
Сподіваюсь, що не зруйнують вщент.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma