“Час і нам, панове, погуляти!”
У великому селі на Харківщині неподалік шосе Харків – Вовчанськ наприкінці грудня 1918 р. зосередилися головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні окремого Гайдамацького куреня ім. Кармелюка та приділена до нього піша старшинська сотня харківського гарнізону. Курінний Ігор Троцький мав завдання захистити Харків з боку Вовчанська.
“На фронті – абсолютний спокій, – згадував старшина Юрій Сас-Тисовський. – Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верст на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Ігор Троцький, людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців.
– Час і нам, панове, погуляти! – закінчив свою розмову отаман.
Воно й, дійсно, пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують... Мляво тягнуться дні.
Рік 1919, 1 січня. Нарешті – новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст за дванадцять попереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!
Усе заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали.
Стемніло!
Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.
Нарешті – він. Лице веселе, сяє – є щось доброго!
– Панове, здоровлю Вас із наступом! Уночі, о 12-й вирушаємо... Бойове завдання – вибити большовиків із села NN, заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.
Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!
Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.
Нарешті дочекались – 12-та година ночі! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4 – 5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.
Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу...
Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.
До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається... Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання – чому?”
Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це – тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки “із сумом полягали спати”.
На ранок 2 січня – неприємна подія: один козак ввечері пограбував селянку та ще і зброєю погрожував.
Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.
– Хлопці, голосно почав отаман. – Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!
“Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей..” Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту з блідим обличчям козак і крикнув:
– Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!
– Розстріляти, розстріляти, загуло навколо.
Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.
Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою.
3 січня повернулася кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам.
Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося як наздоганяти головні сили.
Сумно ладувались у дорогу козаки. Ніхто не радів, що вдалось уникнути смертельного бою...
Невдовзі виїхали на перехрестя з дорогою Харків – Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.
– Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! – повторював німецький старшина.
Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці розсудили, що краще пропустити козацьку частину.
Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулися здивовані вигуки:
– Пєтлюровци!
– Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші – большовики!
Один, сміливіший, підійшовши до лави, запитав:
– Аткуда, таваріщі?
– С пад Бєлґарода, – жартом відповів один старшина.
– Наканєц-то даждалісь вас... Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! – робітник простягнув правицю.
– Ось тобі, собачий сину, товариш! – старшина витягнув із кишені револьвер.
Робітник злякано відскочив. На обличчі – здивування. Старшини щиро засміялись...
О 10-й годині 4 січня 1919 р. нового стилю Окремий гайдамацький курінь ім. Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже за чотири годині дня до Харкова вступили совєтські війська.
Дорога стелилася козакам на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.
Роман КОВАЛЬ
Джерела:
За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 37, 214.
Сас-Тисовський Ю. Кінець грудня р. 1918. ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 416 – 419 зв.
____________________
#UMH_УНР #Нація_воїнів
Невідомі факти про українську військову звитягу:
Telegram: https://t.me/militaryhonor
FB: https://www.facebook.com/Ukrainian-military-honour-286315058902407/
Instagram: http://instagram.com/ukrainian.military.honour
YouTube: https://www.youtube.com/channel/UCDYHoZJCSTPqwSPxpV9jftQ
Картка допомоги для UMH:
4149 6293 1147 5602 (Ольга Стульківська)
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma