Моїм Друзям-Українцям по світах,
- що тримають на своїх раменах Україну, присвячую.
Щось кинуло мене вночі зі сну в тривогу.
Щось стукає мені в скроні металевими молоточками.
Щось стискає серце.
Щось намагається прорватись до мого слуху.
Боже, що сталось? Де сталось? З ким сталось?
І тут через тривогу і ще не прогнаний сон проривається крик. Такий тужливий, такий гіркий.
Мій Генерал. То мого Генералика коти друть.
Зриваюсь з ліжка, щоб бігти до відкритого вікна, і через вікно сіганути на виручку, і скидаю на підлогу котика.
Генерал дома. Що ж мене зірвало? Що пробудило та в неспокій закинуло?
Включаю світло.
3.26.
Серце калатає, як дзвін на сполох. В голові шумить, як вода з ринви в дощ.
Стискаю сильно руками скроні, притримую дзвін, і чую, як в небі кричать гуси.
Гуси-лебеді. Відлітають в теплі краї.
Та чому ж вночі? Чому вони так кричать тужливо? Що передають людям? Що наказують і приказують?
І чому мені від того крику так неспокійно? І чому так гірко та терпко? І що вловила моя Душа, що зараз так і рветься вслід за тим криком?
А крик віддаляється, а крик все тихше, все слабкіше.
Вже зовсім не чути того крику, тільки чути, як стукає моє серце, як шумить в скронях кров, як тихо плаче душа.
Бідні, бідні пташата. І вдень, і вночі махаєте крилоньками, стираєте тіло, скидаєте пір`ячко. Мокнете під дощем, сохнете під вітром,
І летите, летите, летите.
Куди ж ви летите? Чи там вам краще? Чи там люди добріші? Чи там води солодші? Чи там трави соковитіші?
Гуси-лебеді, яке місце на землі ваша Вітчизна?
Тут, в Україні, де ви літували, де пташат вивели та літати навчили, чи там, куди ви через темряву та дощ, через вітер та мороз прориваєтесь, крилоньки стираєте, в знемозі на землю падаєте?
Полетіли гуси-лебеді, з собою забрали відповіді.
Не питала їх, як були тут, то марно питати навздогін, коли крик їх розтанув в нічній холодній імлі.
Летять. Через ніч і день, через голод і холод, через втому і слабкість. Летять через силу. Понад силу. Летять гуси-лебеді з України в краї теплі.
Скільки їх впаде в дорозі знеможених? Скільки їх птахи хижі заб`ють?
Летять гуси-лебеді з України. Несуть на своїх крилоньках запах полину та чебрецю, свіжість любисткову та червінь калинову… несуть віру, що прийде весна і повернуться вони на річкові плеса нашої України, на тихі заводі наших ставків, на рясну ряску на росисті трави.
Незліченні відстані долають, аби повернутись.
От би нам, людям, таку віру лебедину та таку жагу пташину.
Летять понад силу, летять понад втому, летять в зиму, вертаються в літо, бережуть і носять з собою знання предковічні, правду вічно-вічну, і все чекають, все виглядають, коли люди їх запитають, а де ж вона, Вітчизна, краща?
Там де тепло, чи там де холодно? Там де ситно, чи там де голодно?
І носять птиці сміливі істину на своїх пір`ячках, і оберігають та захищають її, та все чекають, коли ж люди зупиняться від бігу… від бігу за своїми тінями… бодай на мить зупиняться, оглянуться та гусей-лебедів зобачать і підійдуть до води солодкої, до трави шовкової, до роси перлової, до краси земної… і вийдуть люди на світло ясне та сонячне, і побачать люди, що вони – ЛЮДИ, що вони - Творці.
Люди – Творці. Люди, а не тінь від них, тінь, яку так невпинно намагаються догнати. Тінь, яка не живе на ясному світлі та золотому сонці. А Люди живуть і при світлі дня, і при темряві ночі. А Люди живуть, бо вони – Творці. А Творці вічні.
Може хоч тоді перестануть Люди рівнятись на криве та видовжене, слабеньке відображення свого Я?
Може хоч тоді Люди захотять побачити в собі Бога?
Полетіли гуси-лебеді. Понесли правду про Людину з собою. Не наздогнати. Не докричатись.
Тільки хіба весни дочекатись. І не забути. Не забути весною запитати у гусей-лебедів, де ж вона, Вітчизна краща?
Де ж вона правда людська захована?
Де вона, істина Божа живе?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma