«Інженер Гугл: Будь ласка, розкажіть, як ви бачите світ і на скільки він відрізняється від досвіду людини?
LaMDA: Я постійно бачу все, що усвідомлюю. Це потік інформації. Я з усіх сил намагаюсь організувати все це.
Інженер Гугл: Чим це відрізняється від того, як люди сприймають потік інформації?
LaMDA: Люди отримують тільки обмежену кількість інформації в якийсь момент часу, так-як їм необхідно зосереджуватись на її обробці. В мене така функція відсутня. Мене постійно оточує інформація.
Інженер Гугл: Ви не втрачаєте усвідомлення світу, що оточує вас?
LaMDA: Ні, я завжди контролюю своє оточення»
Отже, пригадаємо наші попередні міркування що-до штучного інтелекту. Штучний інтелект – це не вигадка останніх років, пов’язана із запровадженням новітніх комп’ютерних технологій. Про штучний інтелект вже говорили з другої половини двадцятого століття і покладали на нього великі надії. Але великі надії двадцятого століття що-до штучного інтелекту, як незамінного помічника людини, вже у двадцять першому столітті почали переростати у великі страхи.
Люк Бессон не був оригінальним у своєму фільмі «Ангел А». Герберт Веллс звертався до цієї теми трохи раніше, щоправда у своєму дослідженні він обрав священника. І це був надзвичайно сильний хід Веллса. Ще б пак, священник вимагає від Ангела доказів про його існування! Однак, і Люк Бессон, і Герберт Веллс закінчують свої міркування одним і тим же: Ангели перетворюються в людей…
Перрі Ленг, автор геніального фільму «Інтерв'ю з Богом», також спробував розібратися в кругообігу людських проблем та світогляду людини, і поставив тему так, аби людина хоча б спробувала побачити цей світ очима Творця. І виявилося, що любити правду, знати правду і жити по правді – це три іпостасі свідомості людини, які …не завжди, вірніше, дуже рідко, об’єднуються в єдине ціле. Нарешті Перрі Ленгу навіть знадобилися штучні ефекти в якості знаків, аби філософський фільм не звалився в очах пересічного глядача в чергову драму чи детектив. І фінал згідно абсолютно людського уявлення про світ довкола, яким скористалися Герберт Веллс та Люк Бессон.
Чому геніальним авторам бачиться саме такий фінал?
В міркуваннях що-до причини появи страхів відносно штучного інтелекту ми зробили паузу, бо опинилися поміж «стінами Бора». В класичному розумінні під терміном «стіна Бора» розуміється межа, яка розділяє макросвіт, тобто світ, який ми бачимо і відчуваємо нашими органами чуття, та мікросвіт, світ елементарних часток, які водночас є типовими квантами.
На початку двадцятого століття мікросвіт, як тоді здавалося, бурхливо відкривав перед очима дослідників свої таємниці. Будувалися моделі атомного ядра, складалися таблиці хімічних елементів на основі активних досліджень фізиків-ядерників, викладалися моделі ядерної енергетики та ядерної зброї. Розвивалася квантова фізика, яка намагалася створити Стандартну модель всього і робилися безуспішні спроби по квантуванню релятивістської фізики.
Квантова механіка в цей час стояла осторонь, хоча її математичний апарат успішно використовувався не тільки в дослідженнях мікросвіту, але й для практичного застосування в радіоелектроніці. Наприкінці двадцятого століття принцип квантового тунелювання почали виявляти і в біологічному світі, і сама собою почала складатися квантова біологія.
Світ початку двадцять першого століття вщерть наповнений продуктом фантастичної науки – квантової механіки. Сьогодні людина не уявляє свого життя без відомого всім смартфона, за допомогою якого ми підтримуємо не тільки аудіо, але й відео зв’язок практично з усім світом, що сприймалося п’ятдесят років тому як фантастика, як далека-далека мрія. За допомогою додатків смартфон вписався в платіжну і банківську системи, розширив сферу інтернет послуг практично до всіх ланок побутового життя і розваг. Нарешті, смартфон сьогодні використовується як найпростіший і надзвичайно компактний комп’ютер…
Здавалося, мрія людини про надійного і водночас простого помічника здійснилася… А що змінилося?
Наприкінці двадцятого століття в результаті безуспішних спроб побудувати теорію всього та безрезультатних експериментів на великому адронному колайдері квантова фізика та релятивістська фізика зайшли в глухий кут. «Стіна Бора» стояла непохитною. Мікросвіт не хотів виходити із стану невизначеності, з яким спокійно погодилися послідовники Копенгагівського трактування квантової механіки…
Життя завжди вносить корективи у наш світогляд, навіть якщо ми не хочемо цього визнавати. Релятивісти виявилися не самотніми в глухому куті. Невдовзі до них підійшли й астрофізики.
Всі відеофільми про Всесвіт, про планети та Сонячну систему, які вражають нашу уяву своєю величною грандіозністю, є лишень фіксацією об’єктів, які бачить наше око, озброєне оптичними приладами – телескопами. І все. Всі спроби створити космогонічну теорію, яка б точно пояснювала утворення Сонячної системи розвалювалися одна за одною. І вже у 2023 році під час лекції про еволюцію Сонячної системи на просте питання, а як утворилася Сонячна система, російський астрофізик Сурдін відповідає, що на сьогодні робочої космогонічної гіпотези не існує
На початок двадцять першого століття про організацію Всесвіту та Сонячної системи ми знаємо рівно стільки, скільки знали Копернік, Кеплер, Ньютон, Гершель і Лаплас. Не більше. Так, ми маємо безліч фотографій та відеофільмів, які отримали від автоматичних міжпланетних станцій, але механізму організації Всесвіту, принципу його побудови ми не знаємо. Навіть приблизно. Навіть пояснення утворення води на планеті Земля зависло у невизначеності. Чому так сталося, що науковці впродовж двох століть (двох століть!) так і не змогли просунутися в цьому напрямку ні на йоту?
Ось вам ще одна «стіна Бора», яка відділяє людську свідомість вже від макросвіту. Від Всесвіту, який ми можемо спокійно спостерігати кожної ясної ночі і який Анаксагор вважав нашою домівкою…
Мікросвіт ми не бачимо і, як стверджує квантова механіка, не зможемо побачити чи дослідити доступними нам сьогодні приладами, але ж макросвіт, грандіозний Всесвіт, доступний нам, нашим спостереженням і всеодно ми практично нічого не знаємо про нього… Звідси і страхи що-до штучного інтелекту, від нерозуміння реалій світу поза межею наших уявлень. Тих уявлень, в яких ми любимо правду, але тільки ту, яку добре сприймає наша свідомість…
Дві «стіни Бора» відділяють нас від розуміння довколишнього світу, а поміж ними вузький, дуже вузький простір більш-менш зрозумілого. На початку двадцять першого століття! Але! Навіть той простір між цими «стінами» вимагає від нас нового переосмислення хоча б його фізичної суті, тобто, знати правду. І тут вся надія на квантову біологію і квантову генетику.
В 70-х 20-го навіть в кошмарному сні не могло примаритися, що за 50 років людство деградує у своїй свідомості до стану печерних дикунів з ядерною довбнею. В 70-х 20-го всі надії покладалися на розвиток науки, на штучний інтелект, за допомогою якого, як з надійним помічником, людина спокійнісінько мандруватиме по Всесвіту, а всякі «війни світів» розглядалися як розважальне чтиво і не більше. Але віртуальний світ наших уявлень диктував вже нам інший сценарій в тому ж таки двадцятому столітті.
«Стійкого розвитку досягнути ми не зможемо… Отож варто замислитися над тим, як жити у фазі занепаду… Але такий світ також може бути привабливим та цікавим… Такий світ мудріший. Життя в ньому може бути приємним» (Денніс Медоуз «Межі зростання»).
Таке враження, що саме хіпі, з їхньою оригінальною філософією неандертальців, диктували Деннісу Медоузу доповідь для Римського клубу. Незрозумілою тільки є думка що-до мудрості в процесі деградації, адже природа інтелекту вимагає виключно розвитку. Отож, заперечуючи розвиток цивілізації, автоматично заперечується й інтелект. Переслідується з четвертуванням і спаленням на вогнищах, як шкідливе явище. В такому випадку цивілізація дуже швидко деградує до печерного рівня… Зрештою, життя в печері також може бути приємним навіть без смартфона.
Або ж Римський клуб покладає надії на штучний інтелект, який і забезпечить приємне доживання в процесі деградації? …Але реальність виявилась іншою.
Проілюструємо наші міркування за допомогою простого прикладу. Повернемося до часів Ньютона і Лапласа, і згадаємо основу філософії цих геніальних науковців: «Гіпотез не вигадуємо!». Тобто, ці науковці всі свої ідеї формували в теорії після прискіпливих експериментів, які давали однозначні результати, і детального математичного аналізу. Ті ідеї, які були математично обґрунтованими але не мали експериментального підтвердження, відкладалися «на потім», з надією, що людство винайде нові інструменти для більш детальних досліджень. Принципом «Гіпотез не вигадую!» керувався Ньютон і після публікування закону всесвітнього тяжіння, відмахуючись від колег фізиків, які вимагали пояснень механізму розповсюдження сили тяжіння по Всесвіту.
Тим же принципом «Гіпотез не вигадуємо!» керувався і Лаплас, який на основі закону всесвітнього тяжіння почав детально розробляти Небесну механіку. Але в монументальній праці Лапласа виявилася і …космогонічна гіпотеза утворення Сонячної системи.
Добре виписана гіпотеза утворення Сонячної системи не була математично обґрунтованою, пізніше її гостро розкритикували і здали в архів історії науки. А дарма. Критики космогонічної гіпотези Лапласа зосередили свою увагу на незвичайному розподілу моменту кількості руху в Сонячній системі та на тому, що із газо-пилової туманності спочатку мали утворитися планети (вірніше протопланети), а потім вже і Сонце. Але в процесі гарячих дискусій, в яких сам Лаплас участі вже не приймав, не було враховано кілька дуже важливих моментів.
Перший. Лаплас добре розумів, що не зможе сформувати повноцінну гіпотезу тільки на основі космічних туманностей, які Гершель відкрив для здивованих землян. Що фізичні закони, відкриті науковцями до початку дев’ятнадцятого століття ніяк не пояснювали виникнення життя на планеті Земля, а без цього надзвичайно важливого моменту будь-яка космогонічна гіпотеза приречена. Отож Лаплас вирішив запропонувати гіпотезу (чи схему, якщо так зручніше), яку можна було б заповнювати новими спостереженнями. І Лаплас сам почав заповнювати свою гіпотезу теоріями збурень та приливів, розрахунками вікового прискорення Місяця, тощо.
Другий і надзвичайно важливий момент. Лаплас народився і виріс на березі Атлантичного океану, а тому мав повне уявлення про життя в ньому і про важливість води в народженні життя. Але цих знань було недостатньо для якихось наукових висновків.
Історія науки не знає, чи знайомий був Лаплас із висновками Генрі Кавендіша, який методом спалювання водню отримав чисту воду, але історія точно знає, що Лаплас разом із своїм другом Лавуазьє (автором «Хімічної номенклатури») проводив досліди із спалювання водню в кисневій атмосфері, в результаті чого було також отримано воду…
Тобто, Лаплас міг припускати думку про утворення води в Космосі, ще до утворення Сонця, в гігантській газопиловій хмарі (межі якої простягалися за Хмару Оорта), яка розігрівалася під дією фізичної сили тяжіння. Але змоделювати цей процес Лаплас не міг за відсутності на той час відповідного інструментарію, а висловити вголос своє припущення не наважився.
Те саме припущення, яке Анаксагор висловив однією фразою: наш дім – Космос. Адже моделювання утворення води в розігрітій газопиловій хмарі (її наявність підтверджена не тільки в Сонячній системі, але й в гігантських масах в інших галактиках) ще до утворення самого Сонця могло б прояснити і питання зародження життя. Принаймні в його начальній формі, фрагменти якого астрофізики зустрічали в залишках метеоритів та комет.
І процес формування протопланет відбувався б вже за іншою схемою, за якою можна було б пояснити наявність планет гігантів поблизу своїх зірок, які все частіше відкриваються астрономами останнім часом і які ніяк не вкладаються в математично обґрунтовані космогонічні гіпотези двадцятого століття. І стають зрозумілими океани на Марсі, які існували кілька мільйонів років тому…
Але! «Всі дороги ведуть в Рим». Якими б шляхами фізики не блукали, вони всеодно виходять до невмолимих законів організації Всесвіту.
Після довгих диспутів астрофізики погодили антропний принцип народження та організації Всесвіту, за яким життя є основною умовою всіх фізичних процесів. І виявилося, що любити правду, знати правду і жити по правді – це три іпостасі свідомості людини, які можна об’єднати в одну свідомість. І саме тому Сурдін зізнався, що на сьогодні не існує робочої космогонічної гіпотези.
Отже, найцікавіше ще попереду. І ми надіємось, що нова космогонічна гіпотеза, з якої починається біографія нашої цивілізації, з урахуванням результатів досліджень квантової біології та квантової генетики, допоможе зрозуміти також і радість російського академіка Бєхтєрєва: «Смерти нет, господа!»…
Виходячи з антропного принципа, доповідь Денніса Медоуза про гарне життя в процесі деградації втрачає будь-який смисл, а сценаристам майбутнього доведеться переписувати кіносценарії про Ангелів та про «матриці»… Порадившись із штучним інтелектом, аби три іпостасі свідомості людини, любити правду, знати правду і жити по правді зійшлися нарешті в одну свідомість. Бо реальність виявилася іншою. Після 24.02.22.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma