Enigma Enigma

Сяргей Горбік

2020-05-28 20:50:20 eye-2 2726   — comment 0

ПРО ВІДСУТНІСТЬ СВЯЩЕННОГО САНУ У БІЛЬШОСТІ ІЄРАРХІЇ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКИ В УКРАЇНІ

 

Як ти можеш сказати до брата свого: Давай, брате, я заскалку вийму із ока твого, сам колоди, що в оці твоїм, не вбачаючи? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого.

Лк. 6:43

Виступаючи проти Православної Церкви України, представники Московського Патріархату дуже люблять посилатися на різні канони, яким дають власне тлумачення та наповнення. Але шукаючи «скалку в оці брата свого», пропустили один суттєвий факт: колишній очільник Російської Православної Церкви в Україні, митрополит Володимир Сабодан, цілком канонічно втратив духовний сан ще в липні 1992 р. ... І ця подія ретельно приховається в Московському Патріархаті. Отже, тільки факти.

Ця історія почалася в далекому 1992 р., коли колишній архієрей Української Автокефальної Православної Церкви Антоній (Фіалко) вирішив повернутися в Московський Патріархат та 27 липня 1992 р. отримав повторну хіротонію з рук митрополита Володимира Сабодана. Цім актом всі учасники цього дійства цілком свідомо порушили 68 Апостольське правило: «Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від когось друге рукопокладення, нехай буде позбавлений священичого сану — і він, і той хто рукоположив його, хіба що цілком достовірно відомо буде, що від єретиків має рукопокладення. Тому що, ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких, ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо». Адже докладно відомо, що ані владика Мстислав Скрипник, ані владика Антоній Щерба, які здійснили першу архієрейську хіротонію цієї особи 23 червня 1991 р., єретиками не були [1].

Що правда, деякі представники Московського патріархату заперечують канонічність самого владики Мстислава Скрипника та його ієрархів, висуваючи їм клеймо «розкольників», тому розглянемо це питання більш прискіпливо.

Головним аргументом прибічників РПЦ є той факт, що гідність священика та єпископа Мстислав Скрипник отримав в УАПЦ, яка була створена в 1942 р. Але питання в тому, що її тогочасний очільник митрополит Полікарп Сікорський нікого не «розколював». Він діяв цілком канонічно, за дорученням Предстоятеля Польської Автокефальної Православної Церкви митрополита Діонісія. Це підтверджує той факт, що в 1944 р., митрополит Діонісій видав усім архієреям УАПЦ відповідні довідки, які беззаперечно свідчать про визнання їх хіротоній. Рішення очільника ПАПЦ було підтверджено Вселенським Патріархом у 1945-1946 рр. Саме це врятувала архієреїв та священиків УАПЦ від видачи СРСР, якого домагалися радянські представники в Германії.

Загалом, не дивлячись на невизначений церковний статус УГПЦ (сьогодні – УПЦ Канади) та УПЦ США до їх прийому в склад Константинопольського патріархату, канонічність та апостольська спадковість її архієреїв та священиків ніколи не піддавалися сумніву. Так, коли Константинопольський патріарх Димитрій 1 квітня 1990 р. взяв УПЦ Канади під свій омофор як чергову митрополію Вселенського Патріархату, всі архієреї та священики були прийняті в існуючому сані, ніякі «пересвяти» або «досвячення» над ними не здійснялися. Те саме відбулося і з УПЦ США. І хоча неофіційні речники Московського Патріархату дуже багато писали про «невизнання» цих актів, але до ніяких кроків щодо розриву євхаристичної єдності з Константинопольським Патріархатом не вдавалися.

Але для нас головним являється той факт, що владика Мстислав Скрипник у 1947-1950 рр. був Предстоятелем УПЦ Канади, очолював або брав участь у хіротоніях її архієреїв та священиків. А митрополит (на той час єпископ) Антоній Щерба, який теж брав участь у хіротонії єпископа Антонія Фіалко 1991 р., сьогодні очолює УПЦ США та є визнаним архієреєм Вселенського Патріархату.

Також, підходячи до головного, варто нагадати історію подолання явного розколу 1992-1998 рр. у Болгарської Православної Церкві, коли всі розкольники були прийняти в БПЦ у існуючому сані через покаяння. І цей акт беззаперечно визнала Російська Православна Церква, яка брала участь у церковній миротворчій нараді.

Мусимо також нагадати нашим братам з Московського Патріархату історію унії з Російською Православною Церквою Закордонної, коли не дивлячись на всі попередні «анафеми», «позбавлення сану» та «заборони» з боку Російської Православної Церкви, всі ієрархі та священики РПЦЗ були прийняти у існуючому сані навіть без покаяння. А їх апостольська спадкоємність анічим не відрізняється від спадкоємності УАПЦ (1942).

Отже, можемо зробити попередній висновок, що в справі визнання хіротоній відіграє роль тільки наявність апостольської спадковості та відсутність єресі. Що цілком підтверджує канонічний статус архієреїв Мстислава Скрипника та Антонія Щерби в 1991 р. До слова, у липні 1995 р., сам митрополит Володимир Сабодан визнав: «Церква може бути невизнаною Вселенським Патріархом, але канонічною» [2].

Є ще один незаперечний доказ того, що Московський Патріархат визнавав канонічність ієрархії УАПЦ (1942 р.). У 1993 р.  Мінськ навідав ієрарх Білоруської Автокефальної Церкви, митрополит Миколай Мацукевич (+ 2002), який мав пряму гілку хіротонії від УАПЦ (1942). При цьому, що БАПЦ не була визнана Вселенським Православ’ям, очільник Білоруського Екзархату РПЦ МП, митрополит Філарет Вахромеїв, надав йому для служіння храм на честь Петра і Павла в центрі Мінську, видав миро для здійснення хрещень, а священики екзархату співслужили владиці Миколаю. Коли на однієї з прес-конференцій, митрополита Філарета запитали про цю колізію, він відповів автору цього допису, що «не визнає БАПЦ», але визнає архієрейську гідність митрополита Миколая. У подальшому митр. Філарет неодноразово підтверджував це листами до білоруського автокефального владики.

Так що ж реально відбулося літом 1992 р. з точки зору канонічного права?

Єпископ Антоній Фіалко, який мав беззаперечну архієрейську хіротонію УАПЦ, вирішив повернутися в Російську Православну Церкву. Без оцінки моральності цього кроку, можемо сказати – перехід у іншу юрисдикцію цілком вписується в православне канонічне право. Навіть коли попередня юрисдикція бажаючого здійснити перехід вважалася очільниками РПЦ «розкольницькою», то вони мусили прийняти у існуючому сані через покаяння (що самі підтвердили у 1998 р. при ліквідації розколу БПЦ).

Однак, знаючи про прийом УПЦ Канади як митрополії в Константинопольський Патріархат; знаючи що канонічність не пов’язана з юрисдикційним статусом Церкви; знаючи про відсутність єресі в УПЦ США, митрополит Володимир Сабодан йде на свідоме порушення 68 апостольського правила. А те, що він це порушення робив свідомо, можна зрозуміти з його інтерв’ю в Чернівцях, коли з цього приводу відповів «Тут є проблема» [2].

Таким чином, Московському Патріархату, перед тим як закликати Вселенське Православ’я обмірковувати канонічність Православної Церкви України, варто задуматися над діями митрополита Володимира Сабодана та канонічності досить великої кількості своїх архієреїв, хіротонії яких він очолював після 27 липня 1992 р., адже згідно канонів він вже був мирянином.

Зрозуміло, що після рішення Вселенського Патріарха, ці обставини мають чисто теоретичне значення, бо ПЦУ отримала повне канонічне визнання, і закиди Московського Патріархату є цілком безсенсові. Але, через богословсько-канонічну дискусію, хочеться запитати думку Російської Православної Церкви щодо статусу митрополита Володимира Сабодана після 1992 р.; ставлення до архієрейських свячень, які він очолював та ставлення до його хіротоній священиків. Хочеться сподіватися, що відповідь РПЦ буде позбавлена притаманної їй політичної інтриги, а канонічно і богословські зважена у дусі братньої любові до своєї Матері-Церкви Київської, як настановив нас апостол народів (Рим. 12:10). Православна Церква України бачить тут приклад своєї Матері-Церкви Константинопольської і уклінно вдячна Вселенському патріархові Варфоломію І, що він по-батьківськи не міг вже більше дивитися на кривду, яку терпить його Церква-Донька від Москви і за словом апостола Павла взяв на себе тягар Доньки-Церкви. 

Сьогодні ПЦУ складає низький уклін Матері-Церкві в особі Вселенського патріарха Варфоломія, що він як блискучий каноніст дослідив нашу не просту справу і, побачивши, що все входить в норми канону тільки треба все це зібрати во єдине, відважився і зробив. Та виявилося не все так просто. Москва і ті, що за Москву, стали переступниками канонів. Вони сьогодні самі собі не можуть вірити чи вони канонічні чи вже ні, а відтак, тепер треба робити ревізію, тобто перевірку канонічності навіть хіротоній єпископів Московського Патріархату в Україні. Про неканонічний титул митрополита Онуфрія патріарх Варфоломій вже писав до Української Церкви. Мабуть вони бояться розкрити свої документи, бо їхні, як бачимо з дослідження, хіротонії під знаком питання. Москва переслідує єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, єпископів Київського Патріархату, шукає, як вже було сказано вище, скалку в оці ближнього, а колоди у своєму оці свідомо не хоче бачити, бо їй це не вигідно. Видається, що московські міркування такі: нехай єпископи УПЦ МП не канонічні, але вони волю Москви успішно виконують – судяться, одурюють. Для такої справи таких хіротоній досить. У апостольські часи вже були диякони, які мали дерновиння не визнавати Ісуса Христа в тілі. Так і наші «ревнителі», коли їм вигідно, не визнають канонічних хіротоній. Московські єпископи в Україні не визнавали сан українських єпископів, але їм це вигідно. Про свої ж свідомо вперто мовчать, не йдуть до світла, щоб їх діла не стали явними. Подібно й Симон волхв дивував людей своїм мистецтвом чаклування, але коли побачив справжніх носіїв Духа Святого, зрозумів свою реальну бідність. Так і тепер Московський Патріархат в Україні мусить побачити свою уявну духовність і натягнуту канонічність.

Про таких уже сказав Христос, коли сліпий сліпого веде, то обидва в ямі. Якщо митрополит Володимир Сабодан був поза канонами, то його спільники теж. Московська Церква будувала такі міцні фундаменти своєї канонічності і важиться нехтувати Вселенським Православ’ям, а такої колоди у себе не бачить або свідомо замовчує. При цьому дуже переймається канонічністю ПЦУ, але де ваша фундаментальна канонічність? Чи не слід було єпископату МП в Україні мовчки прийти на Об’єднавчий Собор 2018 року, як зробили кілька мудріших з між них, і прийняти ікономію Вселенського патріарха, який запрошував і усно і письмово усіх, і повернутися в канонічний стан, покласти кінець ворожнечі та суперечкам, не давати злому духові руйнувати Церкву Христову в Україні і не заважати ділу спасіння в Христі? Ще справа до кінця не програна, ще можна й сьогодні скоритися Матері-Церкві і повернутися в ПЦУ, прийняти ікономію Вселенського патріарха (Томос), яка залагодить все, як і залагодила все на соборі у 2018 році. Покладемо ж кінець чварам Церкви Христової в Україні. Не заважаймо українському народові здобувати спасіння.

Посилання:

1. Більш можна прочитати тут: прот. Сергій Горбик. До питання визнання Вселенським Патріархатом хіротонії Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви 

2.  Чернівецька газета «Час» (від 16.06.95).

прот. Сергій Горбик

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma