Enigma Enigma

Катерина Марійчук

2019-09-21 14:18:20 eye-2 3439   — comment 0

ПРОЩА ДО ІВАНА СІРКА.

Рік тому життя привело мене вклонитись могилі Івана Сірка.
А нині я згадала і надумала поділитись тими споминами. Але коли то було, якого числа? Аж було то 12 вересня. Сьогодні, 12 вересня, рівно рік назад було. І саме сьогодні я за те взялась.

Приймала мене в Нікополі Катя Шорохова.
Ми сиділи в неї в садку. Розмовляли, розмовляли, розмовляли.
Коли я вже засинала, чула тихий, мелодійний Катрусин голос. Вона співала про небо, про зорі і про шляхи, які ми долаємо.
«Бути в Нікополі, і не відвідати могилу Сірка, це не допустимо», -
каже Катя. І я з нею погоджуюсь на міліон.
Ми поїхали автобусом. До нас приєдналась Катіна приятелька. Дівчата показували поле, де зараз пасли корівок, і де не так давно пастухи знаходили козацькі криївки.
Я вдивлялась в ті нерівні поля, в ріденькі рядочки дерев, в небо, і все шукала якогось знаку. Все очікувала якогось дива.
Приятелька поїхала додому, а ми вийшли з автобуса і направились до кургану, де лежить прах славетного українського, непереможного отамана-характерника земляка Івана Сірка.

- Дорога недовга, там 2 км, - сказала Катруся.
Два кілометри це небагато.
Я з траси додому йду вісім, за яку годину з четвертю і я дома.
Чи вісім, чи десять, то все легко. Важливо інше, якщо треба десять, то я пройду десять. Якщо треба 20, то 20. Тілььки я маю на початку шляху знати, скільки треба. І далі без запитань.
Тільки, якщо сказали два, а треба чотири, тут я даю збій.
Отже, два км, і вперед.
Повз нас промчали таксі, а ми йдемо, 2 км ми пройдемо.
Та коли пройшли оті кілометри, два, а попереду й обрисів далеких могили не видно, а сонце пече, ніби-то взялось зжарити нас на шкварки, а скільки ще попереду насправді, не знаємо, отут я впала в хандру.
Катя розповідає, як колись, на цих от місцях, по яких ми зараз проходимо стояли намети, безліч, ліс наметів. Люди варили куліш, пахло жареним салом, чулись гітарні перебори і пісні козацької давнини… З усього світу з,їзджались люди аби віддати шану Українському Козацькому Лідерові.
Я розумію, що вона мене відволікає, я те розумію, а от мої ноги, налаштовані приказом мого мозку йти два км, того не розуміють. Вони підкошуються, хитаються і мене хитають. От ляжу отак зараз посеред дороги і не встану.
Ще трошки пройду, от до того дерева пройду і ляжу.
Катя починає збирати квіти.
Каті легко. Що їй, вона альпіністка, не тільки ходила в далекі походи, а й гірською кізочкою цибала по горах, що їй. Скік та скок. А я не можу. Ноги, як валянки, хотять снігу. А снігу не має. Є пекуче сонце.

Ми йдемо і не видно кінця і краю.
- Он за тим поворотом й вже могила, - каже Катя.
Добре. Я прибавила крок і ноги мене послухались.
Скоро й поворот.
Та то був не наш поворот. За ним не виднілось нічого що могло нагадувати курган.
В мені збурюється така нервовість, що кричатиму як оглашенна. І кричала б, а що толку.
Дорога довга, сонце пече, всі камінці, з усього світу зібралися, щоб розсипатись під моїми ногами.
Взуття стало, як іспанські колодки, раптово зменшились і стиснулось.
А дорога навпаки, розтягується і збільшується.
Дорога грається з нами, заманює і відштовхує нас.
Це якась западня.
Хоч би взнати скільки кілометрів всього. А як взнати?
Мій мозок зі швидкістю реактивного літака починає думати. Як не придумаю, не зрозумію, не дійду. Закиплю і паром випорсну.
Думай, Катерино, думай.
Боже милий, як же я не зрозуміла. Це ж так очевидно. Це ж так ясно, як цей Божий день. Це ж так світло, як це сонечко.
Наш кошовий Сірко хоче, щоб я пройшла цей шлях до Нього пішком.
Я маю пройти цю дорогу, як прощу до Сірка.
І втома пташкою відлетіла. І ноги стали легенькі. І по тілу пробігла прохолода. І нервовість зхлинула сніговою водою.

Скоро вдалині завиднівся курган.
Ще трохи. Ще чуть, і вже піднімаюся і падаю на нього обличчям до землі, і розкидаю руки, і обнімаю ту велетенську могилу і плачу від щастя.
І дякую отаману Івану, що вклав мені розуму зрозуміти мету тої важкої дороги. Тої чуть чуточки важкої дороги, яку я так нервово йшла і так сердито злилась.
Я хотіла прийти, а ще краще, приїхати, і так же назад піти-поїхати.
Я не хотіла бодай малу цяпку відчути тої пекельної дороги та участи нашого Отамана.
Лежу і прошу пробачення, і дякую, що врозумив мене.
І прикладаю вухо до могили, і чую як гуде степ від кінського топоту. Я чую як кричать: урус-шайтан, урус-шайтан. І бачу мовчазний лет коней козацьких. Бачу, як знаменом розвивається козацький чуб, чую важке, хрипле дихання козаків, і в таку гарячу пору бачу пар з роззявлених, вудилами розтягнених пащ коней.
Боже, допоможи їм. Підтримай їх, Боже.
А вони тікають, а ворог наздоганяє. І вже чую свист козацьких шабель і чую стогін зраненого тіла… і я чую, чую, як промовляє Сірко: Братчики, за нами сила. За нами Україна. Не даймося.

І б'ються, і дзвенять шаблі, і тече по них кров, наша українська кров і ворожа кров…

За декілька метрів по асфальту шелестять шинами автомобілі. Зовсім поряд гудуть електричні проводи, а я там, в далекому сімнадцятому столітті. А я там, і не хочу звідти вертатись. Я хочу їм допомогти. Чи рани перев,язати, чи поряд стати. А чи розказати, як ми їх помнимо, розказати. Як ми нашу Україну до цих днів виборюємо. Поради запитати, допомоги попросити.
Я плачу. Я так сильно хочу допомогти. Я так сильно хочу, щоб вони втекли, вирвались, визволились, вижили… я так благаю їх, далеких, невідомих братчиків, що отсе зараз тятивою натягненого лука злились зі своїми козацькими кониками і летять, летять в роки. в століття, в історію… а я не можу ні зупинити, ні допомогти, ні запитати…
Треба самим. Вони тоді були самі. А зараз наш час бути самими.

Передаю привіт від друзів, від дітей, і від всіх, хто мені дорогий. Згадую поіменно, і поіменно проказую Отаману, хто Йому кланяється через мене. Вклоняюсь світлій пам'яті нашого незабутнього, єдиного такого, що втілює у собі все саме краще…

Пахне трава і пахне літо. Безкрає голубе небо. В небі високо ширяють птахи. Широка вода Каховського моря. Під водою схована Чортомлицька Січ. «Більше 600 козаків якої були підступно знищені у червні 1709 році полковниками Яковлєвим та Галаганом за наказом Петра І. Їм обіцяли милість, якщо не чинитимуть спротиву. Натомість їх замордували із показною жорстокістю. Дісталося навіть померлим. Похованих ченців та козаків вирито із могил, порубано і розкидано. Порушена в той час була і могила Івана Сірка.
Згодом Каховське водосховище підмило берег і могила Сірка опинилася під загрозою. Тому стараннями небайдужих українців у 1967 році могилу перенесли».

Чи бачив ці краєвиди Сірко? Чи було таке саме небо тоді, як нині? Чи текла така сама вода, як сьогодні? Чи росли такі самі трави, як зараз?
Мовчить небо. Не чує вода. Скошені трави.
Востаннє оглядаюсь. До землі вклоняюсь.

Через пару годин в мене автобус до Запоріжжя, звідти потягом до Жмеринки. Все по годинах, білети куплені, треба встигнути.
Махаю руками, вигинаюсь перед автомобілями, що пролітають мимо. Даремно. Пролітають і оком не ведуть.
Невстигність починає нападати на мене.
Що робити? Як бути?
Йой, я знову не дотягую.
Пане отамане, допоможіть. Ви ж можете. Допоможіть.
І тут, як з-під землі показується автобус. Автобус до Нікополя. Махаю. Зупиняється. «Чому ж ви тут сідаєте, коли чуть вище була зупинка?» – каже водій.
Не бачили зупинки.
Дякую Вам, пане характернику. Я встигну додому. Дякую Вам.
Я тепер все встигатиму. Я тепер все зможу.
От би тільки не гальмувати сама себе. От би тільки не бігти попереду Ваших коней, пане характернику. От би тільки…