ПРОСТИ-ПРОЩАЙ, ОДЕСА-МАМА
Радянська, російська та й практично уся пострадянська маскультура тривалий час любовно формувала образ «Одеси-мами»: веселої, життєрадісної, безтурботної, оптимістичної, діловарської, дотепної, співучо-танцюючої, трохи провінційної, трохи жолобуватої, трохи поцоватої, трохи хитрованської, трохи «пацанської». Ну, й так далі: кожен може пригадати на свій смак.
Попри його певну екстравагантність, усе це розмаїття сприймалося радянським (російським) глядачем приязно, з легкою зверхньою /поблажливою посмішкою: «Ось такі вони є. Що з них взяти?!»
Різноманітні типи одеситів пройшли (з піснями і без) екранами кіно : Аркадій Дзюбін у фільмі «Два бійця» з «одеським» акцентом виконав нібито одеську пісню (написану не одеситами) «Шаланди полние кефали» і обурювався, що фашисти кинули бомбу на таку «дерибабушку»;
Що характерно! Як правило, уявні Одеса і одесити (за незначними винятками) співчутливо ставилися до більшовиків, радянської влади, партійних керівників, з радістю прямуючи у світле майбутнє, з дотепами знищуючи фашистів і з гумором коментуючи окремі власні та сусідські недоліки.
Зазвичай, усе це виглядало трохи (або й не трохи) оперетковим: що негативні персонажі на кшталт Попандопуло з Одеси, Мишка Япончика, Бєні Кріка, Яшки Буксира та ін., що позитивні – вже згаданий Аркадій Дзюбін з його «Шаландами…», Мишка-одесит з букетом троянд, які він впускає на землю у день визволення Одеси (тобто, на початку квітня), Давид Гоцман з його «картиною маслом» та іншими зразками «Одеського/южнорусского» сленгу і багато ін.
А от з героїчними і пафосними образами виходило гірше. Ставлення було якимось подвійним: Одесу, ніби й люблять, але часто розглядають як вторинну цінність.
Скажімо, Костянтин Сімонов влітку 1941 року порівнював Одесу з культовим тоді Мадридом часів громадянської війни в Іспанії. Водночас, Одеса у нього була лише тлом подій з москвичами:
«Я не помню – сутки или десять –
Мы не спим, теряя счет ночам.
Вы в похожей на Мадрид Одессе
Пожелайте счастья москвичам»
Втім, нічого дивного, бо «вторинність» Одеси у тій війні офіційно визнавалася Ставкою і була відображена навіть у фольклорі:
«Поставив дымную завесу,
Румыны шли сплошной стеной.
Но разве можно сдать Одессу,
Раз Севастополь за спиной».
Звісно, це було трохи неприємно, але багато хто з одеситів з цією неприємністю примирявся, з думкою: «Зате Москва нас підтримує: коли Київ у чомусь відмовляє, треба жалітися у Москву і вона допоможе».
(Заради справедливості слід зазначити, що іноді, дійсно, допомагала. І не тільки тому, що «центр остаточного прийняття рішень» знаходився у Москві, а зазвичай спеціально для того, щоб у провінції не забували, хто є головний і хто є «благодетель».)
І це тривалий час давало свої плоди. І тому серіал «Ліквідація» за кілька років до війни сприймався як щось вірогідне. І тому була спроба 2 травня втриматися за уламки потонулого судна «срср». І тому вже після усього того існувала у багатьох ностальгія за тими часами, коли «Одеса мама» була улюбленицею «тієї країни». І коли вже четвертий рік фактично йшла війна, слідів її навіть не відчувалося у одеському серіалі «Сдается домик у моря»…
Але все має свій початок і свій кінець. І той, хто перестає виконувати забаганки «благодетеля», перестає бути його улюбленцем.
Відносно недавно була озвучена позиція: «Нравится – не нравится, терпи моя красавица». І, як до інших, до красуні-Одеси і її жителів, були застосовані засоби покарання. У минулу суботу вперше за останні вісімдесят років від ракетного обстрілу в Одесі загинуло 8 мирних жителів. Втім, це було вперше не за вісімдесят років, а взагалі вперше в історії Одеси, бо балістичними ракетами її жилі квартали ніхто раніше не обстрілював.
Якщо хтось скаже, що це було випадкове влучання, що росіяни просто не вміють влучати, - я не повірю. Бо, коли хотіли, змогли попасти у міст, у злітно-посадкову смугу аеропорту.
Отже, попали у жилий будинок, тому, що хотіли попасти. Отже, вбили мирних жителів, жінок, немовля, бо хотіли вбити.
І цим вбили й міф про загальну улюбленицю радянського та пострадянського простору – Одесу-маму. Настав час розпрощатися з образом улюблениці-провінціалки і відчути себе вільним містом вільної України.
Сьогодні виповнилося 9 днів тієї смертельної ракетної атаки. Схилимо голову над усіма, кого вбили рашисти!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma