…Неочікуваною ця книжка виявилась не лише тому, що про їжу написано вже чимало, і тінь великого Пруста з його гастрономічним дискурсом дитинства неодноразово виринала у книжках про кулінарну ностальгію. Мовляв, не згадати смак маминого печива після рибного четверга. А ще ж згадайте «Норму» Володимира Сорокіна – про те, як у Радянському Союзі щодня треба було з’їдати пайку – брикет гівна. Тобто соціалістичну «норму». Слідом за цим у численних дослідженнях згадували і дитячі враження, і дорослі запої, і кухню у вигнанні…
Утім, усе це була «література», натомість у книжці Олени Стяжкіної "Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)" (К.: Дух і Літера) зроблено спробу відтворити відповідні міазми комунального дискурсу ще й у мистецтві кіно, яке, відповідно, формувало мистецтво життя.
Тож ця книжка - про радянських людей – жінок, чоловіків, дітей – які їли вдома, на роботі, в дорозі, в дитячому садку та школі, в системі радянського громхарчу, в турпоїздках. Про тих, хто здобував їжу в чергах, на колгоспних ринках, на власних городах, через хабарі та бартерні обміни, крадіжки на робочих місцях. Про тих, хто створював її надлишки в системі тіньової економіки й про тих, хто обирав відмову від їжі як спосіб демонстрації статусу "іншого" або зберігав "смачну традицію", плекаючи "банальний націоналізм". Їжа у книжці розглядається не тільки як ознака пізньорадянської споживацької революції, але й як один з потужних механізмів соціальної інженерії та (само)примусу.
Реальний світ радянських їдців аналізується разом із світом художнім, в якому кіномитці та глядачі створювали, транслювали та споживали образи їжі, не усвідомлюючи, що в такий спосіб говорять про репресивний устрій суспільства, в якому смак був так само проблематичним та майже недосяжним, як і пов’язана зі смаком та вибором свобода.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma