Ранкове фото вдома у "Федоровича"
Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
Починаючи новий тиждень ми починаємо новий цикл і мимоволі крокуємо до чогось нового або поринаємо у минуле. Новий крок, це вибір напрямку та дії. Сонце ніби підштовхує кожного з нас до цього вибору, але лише наша воля та внутрішній стан обирає до якої мрії ми будемо йти цього ранку. Якщо ця мрія маленька, накшталт піти по каву у затишному куточку, смакувати у кав'ярні горнятко напою, то це буде гарною але маленькою здійсненою мрією. Іноді цей шлях до цієї маленької мрії може бути дійсно великим, бо якщо ти на фронті та в окопі. Тому оцінка можливостей і мрій може бути різною в різних обставинах. Як нам зробити цей ранковий вибір? І як наше оточення впливає на нього? З чого почати, щоб наша мрія з'явилася та була потужнішою за горнятко кави?
Федорович зачинив телефон у кишені куртки й на мить затримав долоню на теплому боці, там, де ще недавно грівся армійський шеврон. Тепер його не було. Тільки легка звичка терти це місце пальцями.
Він вийшов з дому і примружився від сонця. Воно справді підштовхувало. Било просто в обличчя, як тоді, коли наказували «вперед». Але зараз ніхто не наказував. Зараз треба було вирішувати самому.
Він згадав свої ж слова: «З чого почати, щоб наша мрія з'явилася?».
— Почну з ходи, — сказав він уголос і сам здивувався.
Він вирішив не просто йти, а звернути увагу на те, повз що проходив. Раніше, на службі, він міг довго вдивлятися в клаптик неба між стінами та вікном у черговій частині, приймаючи зброю перед чергуванням, встигаючи помічати, як ворушиться гілка від вітру. На службі кожна дрібниця мала значення. Зброя завжди нагадувала про життя чи смерть, коли клацав перемикач запобіжника автомату. Тут ти вільний і дрібниці просто були навколо. І він раптом зрозумів, що майже розучився їх бачити без прицілу небезпеки.
На розі, біля невеликої старої пекарні, дід годував голубів. Крихти падали на бруківку, птахи здіймали метушню. Кілька місяців тому Федорович подумав би: «Це зайве, навіщо шумлять на весь район». А сьогодні він просто постояв і подивився. Потім перевів погляд на двері пекарні. Звідти пахло свіжим хлібом і ваніллю.
Він штовхнув двері.
Дзенькнув дзвіночок. Маленька мрія про каву в затишному куточку раптом перестала бути абстрактною. Вона пахла свіжозмеленими зернами і мала вигляд двох вільних крісел біля вікна.
Федорович узяв горнятко. Опік пальці. Сів так, щоб бачити вхід — звичка, яку він не міг контролювати. Але він свідомо зробив ковток і подивився не на двері, а на сонячний зайчик, що стрибав по стіні.
Поруч за столиком молода жінка щось захоплено малювала у скетчбуці. Вона підвела очі, перехопила його погляд і усміхнулась.
— Гарний ранок, правда? — сказала вона.
Федорович кивнув. Хотів відповісти щось звичне, «так точно» чи «без проблем», але вчасно прикусив язика.
— Гарний, — просто відповів він. Голос трохи хрипів, ніби відвик від таких простих слів.
Він допив каву і зрозумів одну річ. Маленька мрія спрацювала. Вона не змінила світ, але змінила його ранок. І головне — він зробив це сам. Вибрав. Прийшов. Сів. Випив.
Тепер можна було думати далі.
Вийшовши з кав'ярні, він дістав із кишені складений аркуш. Ще вчора він написав на ньому кілька слів. Не план, а просто напрямки. Вдома — налагодити стосунки з рідними, яких не бачив два роки. Справа — знайти роботу, але не лише для "грошей", а для корисної справи. Для себе — навчитись мріяти не лише про "дожити до вечора" чи "поспати в теплому ліжку".
Він подивився на сонце. Воно вже піднялося вище.
— Новий тиждень, — сказав він небу. — Нове коло буття...
І зробив крок у бік старої батьківської хати, де він мешкав до та після звільнення. Хати де на нього чекали ті, кому він потрібен. Тепер треба було вчитися жити поруч, бо те усамітнення що було раніше захистом обертається спустошенням. Знову вчитися розмовляти про буденне і мріяти разом.
Він ішов тінистим боком вулиці, іноді переходячи на сонячний, коли хотів відчути тепло на обличчі. Ранок поступово втрачав свою прохолоду, наливаючись таким слабким але дзвінким зимовим дотиком сонця.
Дорога додому — це завжди дивний проміжок. Ти вже не там, звідки йдеш, але ще не там, куди прямуєш. Федорович раптом зловив себе на тому, що автоматично позначає орієнтири: червона крамниця — поворот, стара акація — "укриття", розбитий асфальт — небезпечна ділянка з багнюкою.
— Дурниця, — сказав він собі. — Тут немає небезпечних ділянок. Тільки ями.
Але мозок продовжував працювати старими схемами. Вибір небезпечного маршруту іноді міг коштувати життя. Тут — просто заощадити час або забруднити черевики.
І це був той самий вибір. Просто з іншими наслідками.
Він згадав, як учора ввечері сидів на кухні у порожній квартирі після руйнації влітку ворожим вибухом (своїй, але яка відчувалася чужою) і дивився на дві речі: старий армійський рюкзак і цивільну сумку, яку носив ще до мобілізації. Купу мішків зібраних для переїзду. Треба було розібрати старі речі, щоб зрозуміти що зараз носити, вивезти ті що непотрібні у мішках. Вибір: почати з армійського чи з цивільного? Він просидів годину, дивлячись на них і перекладаючи мішки. Потім пішов спати. Так і не вибрав.
Ось воно — те, про що він думав вранці: вибір може бути паралізуючим, коли звик, що за кожним рішенням стоїть зміна життя. А тут — просто речі. Якщо він розбере цю купу речей, то щось зміниться.
- А якщо я не почну вибирати тут і зараз, я застрягну між двома реальностями - минулого та майбутнього.
Він зупинився біля кіоску з пресою. Очі ковзнули по заголовках: політика, економіка, шоу-бізнес, війна. Війна була скрізь — на перших шпальтах, в аналітиці, в колонках. Але то була інша війна. Не його, а медійна, з мапами і зведеннями, аналітикою. Він узяв газету, розгорнув, побачив знайомі назви — міста, де ще нещодавно були наші позиції, які вже захоплені ворогом. І закрив.
— Не сьогодні, — сказав він продавчині, повертаючи газету.
— Чому? — здивувалася жінка. — Там же правду пишуть.
— Я знаю іншу правду, яка болісна, — відповів він і пішов далі.
Ось воно — ще один вибір. Не занурюватися у минуле через стрічки новин. Не перевіряти, чи збігаються їхні карти з його пам'яттю. Вибрати своє сьогодні.
Він йшов і думав про тиждень, який починається. Що він обере далі серед слів: Вдома, Справа, Для себе.
Вдома — це означало поговорити не по телефону, а наживо. Сісти навпроти, дивитися в очі, слухати не перебиваючи. Не втекти під приводом якоїсь «справи».
Справа — це не просто заробити гроші. Він перебрав у голові варіанти: охоронець (нудьга), будівництво (фізично, але можна), щось пов'язане з досвідом (навчати? консультувати? але кого?). Вибір роботи зараз — це вибір середовища. Чи готовий він знову одягнути форму, хоч і приватну? Чи хоче він взагалі бачити чоловіків у пікселі чи байдужих цивільних?
Для себе — він ще не знав. Можливо, просто дозволити собі мріяти не про виживання. Він згадав, як колись, до війни, хотів навчитися грати на сопілці. Колись цей інструмент дружина купила малому. Навіть намагався грати на тижневій реабілітації у Карпатах. Потім десь загубив у мішках з речами, яких нарахував цілих двадцять три.
— Може купити новий велосипед?, — сказав він уголос.
Повз проїхав велосипедист, хлопчина років десяти, і крикнув:
—Звісно можна! В магазині он там біля ринку!
Федорович усміхнувся. Хлопець уже зник за рогом, а усмішка залишилася. Дитяча безпосередність вибору: побачив — захотів — зробив. Без аналізу ризиків і варіантів відходу.
Він підійшов до свого будинку. Знайома хвіртка, вікна, знайомі двері. За ними — мене чекають. Впевнений, що вона, напевно, вже прокинулася, снідає сама, як робила іноді ці місяці. І чекає.
Федорович зупинився перед хвірткою свого будинку. Вибір: встромити ключ і зайти просто зараз, або постояти ще хвилину, зібратися з думками. Він обрав постояти.
Витягнув з кишені той самий аркуш. На ньому було написано:
Дім — розмова. Справа — пошук. Я — навчитися мріяти.
Він дістав ручку і дописав унизу:
Цього тижня: 1. Обійняти усіх тих кого цінуєш і не квапитись. 2. Відремонтувати старий велосипед. 3. Знайти роботу, де я потрібен, а не де лише платять.
Сонце вдарило в спину, штовхаючи вперед.
— Новий тиждень, — видихнув він. — Новий вибір.
Ключ загуркотів задоволено. Двері для нових добрих справ відчинилися.
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#Одеса #Україна #Ветерани #Ветеранський #Спільнота #військові #КолоВетеранів #ВетеранськеКоло #СергійСарафанюк #братерство #реабілітація #відновлення #чутливіпитання #адаптація #адаптаціяветеранів #соціалізація #суспільство #повернення
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma