Спочатку, короткий екскурс в альтернативну історію. Припустимо, що після проголошення незалежності у 1992 р. в Україні сформувалася команда однодумців заснована на двох, всього загальних принципах та пріоритетах: перше, історична пам'ять; i друге, Україна в Європі, вільна, європейська Україна. Припустимо також, що ця спільнoтa була не поверховою, до першого обіду в Раді або кому керувати розпильним проектом, а принципова. Декларація незалежності США 1776, якщо чули.
Далі, припустимо, що вдалося домовитися і знайти лідера, розумного і харизматичного який/a цінувал/а принципи і спільність команди тa майбутнє країни вище власних амбіцій. Таке буває теж, можна озирнутися на багатьох сусідів довкола. Це означає що після першого експерменту з совково-вишиванкової псевдо-незалежності з'явилася реальна можливість перейти до створення тa будівництва реально незалежної демократичної європейської країни. Допустимо, у населення набралося пам'яті та відповідальності щоб зрозуміти та прийняти ці пріоритети. Тоді, в альтернативній історії, на кінець 1990-х в Україні було сформовано реально, по суті, реформаторський уряд та порядок денний європейської інтеграції. Не в 2005 ( повний про*б) і не 2014 (щонайменше, наполовину).
Це означає, що негайно було піднято питання про вступ до НАТО. Що вже за перший термін було проведено реальні реформи, і хочеться сподіватися, в альтернативній історії, що в населення набралося терпіння і розуму щоби підтримати програму реформ на другий.
На початок 2000-х в Ерефії вже почав підніматися шовінізм. Рух до НАТО та Європи не був би легкою справою. Але за наполегливості, професіоналізму та компетенції та реальних результатів реформ євроатлантичний істаблішмент не зміг би тягнути питання нескінченно. Більше того, на тлі реального досвіду успіхів реформ в Україні та Грузії режим РФ міг би поводитися обережніше. В результаті, в альтернативній історії реально було б очікувати що до кінця першого десятиліття 2000-х Україна та Грузія отримали план партнерства в НАТО. Кінець екскурсу.
Це сказано не для того, щоб обговорювати що могло б, а для наочної ілюстрації: наш вибір, наші дії, знання, компетентність приносять реальні результати. І відповідно: їх відсутність.
Аналіз реальних шляхів перемоги можна почати з, можливо, «найшвидшого» з трьох варіантів згаданих у першій статті: вступ України до НАТО до повного відновлення територіальної цілісності та суверенітету.
Він має історичні прецеденти: Західна Німеччина в 1950-1990, НАТО; та Південна Корея у тихоокеанському регіоні, зі спеціальними гарантіями безпеки від США. Є й значні відмінності: як ми побачимо, деталі реалізації такого можливого плану можуть вплинути не тільки на майбутнє України, а й усього світу.
Ключових питань тут три: готовність партнерів НАТО до такого кроку; стан країни-агресора; і далеко не в останню чергу, дії України, ще раз: розум, воля, компетентність, професіоналізм.
Ми почнемо з другого моменту: війна вже серйозно руйнує підвалини злочинного режиму, і необмеженого часу в нього немає. Особливістю тоталітарних режимів є дуже швидкий, практично моментальний перехід, перемикання від бездумного поклоніння до такої ж несвідомої ненависті та презирства. Кому як не РоSSії цього не знати? (і увага, Україно: ненависть i раболіпство не створюють майбутнього: розум тa спільна спільна робота - набагато надійніший варіант).
Режим це, звісно, розуміє. I це пояснює раптовий подих з усіх тільки щілин наче якимось вентилятором, планів на кшталт «миру на території» - про це вже йшлося в першій статті. За можливість зупинити ганьбу при збереженні хоча б ілюзії успіху, режим готовий піти на багато що - не обов'язково відкрито, але це і не обов'язково.
За певного розвитку подій та у певному тимчасовому відрізку режим Росії міг би прийняти вступ України до НАТО за певною лінією розмежування.
Далі звичайно йдуть питання що він захотів би за це але про це іншого разу.
Тепер до першого пункту: зрозуміло що для союзників-партнерів таке рішення було б набагато простіше за хоча б мовчазного прийняття Росії. Зрозуміло також, що режим це розуміє і якщо дійде справа до таких консультацій, торгуватиметься по максимуму. Чи будуть рамки прийнятними для України? Це рішення дорослих, розумних і насамперед відповідальних за країну, майбутнє нації людей. Aбo команди дитячого садка? не впевнений.
Ніколи ще - жодного разу в історії, НАТО не бігало за країною-кандидатом з благаннями-проханнями про вступ. Партнери хочуть бути переконані: фактами й аргументами, фаховою і компетентною командою патріотів, що вступ України зараз - це найвідповідальніший і найрозумніший варіант - для всіх, НАТО, світу й України, не тільки для іміджу української влади.
Але - що ми бачимо? Начебто обговорювалися територіальні компроміси, нi, жодних компромісів! Поїхав за "гарантіями еквівалентними НАТО" нi все ж таки НАТО. Що це, дипломатія з найвищими ставками відповідальності та наслідків? Aбo домашнє КВH-шоу, у кедах? Не знаю: немає достатніх навичок щоби відрізнити. Спробуйте самі. І, будь ласка, пам'ятайте про альтернативну історію.
На закінчення, до численних ікспертів, знавців та читачів майбутнього: не "коли" будуть "перемовини". А "чому" та "як" вони можуть бути. Так, зрозуміліше?
Про інші варіанти в наступній статті.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma