Enigma Enigma

Alex Tkach

2019-10-28 23:41:48 eye-2 441   — comment 2

Рівняння Лагранжа другого роду

    

Дякую, що повірили мені, шановні читачі! Що не злякалися ні Лагранжа, ні його рівняння другого роду і таки почали читати чергову записку моїх мемуарів. Ви не помилились: я знаю, що Енігма – не наукове видання, й не стану наповнювати просте оповідання незрозумілими математичними символами. А портрет Лагранжа з його рівняннями відіграє тут винятково ілюстративну роль – точно так, як страшний вовк на ілюстрації до Червоної шапочки: він же там зображений зовсім не для того, щоб їсти неслухняних дітей, а лише для того, щоб їх трошки налякати, від чого казка, без сумніву, видаватиметься більш схожою на правдиву історію.

Отже, одного дня холодної зими далекого 1989 року поїхав я з двома новими співробітниками з Дніпродіпрошахту на наукову конференцію до Луганська. Ми виїхали з Дніпра десь пополудні, а прибули на Луганський вокзал удосвіта. Із самого початку подорож для мене якось не складалася. Ще коли ми тільки сіли у вагон, я відчув ознаки застуди. Навіть температура підвищилась. Коли ж згодом ліг спати на верхній полиці, то, мабуть, через температуру вперше і, схоже, востаннє відчув приступ клаустрофобії. А тому змушений був тинятися по коридору, поки мої попутники спали. По приїзді в передсвітанковій імлі ми довго чекали першого тролейбуса. В готелі було страшенно холодно. Конференція мала початися десь о десятій годині, й так виходило, що мала початися не найкращим для мене чином. Справді: майже безсонна ніч, застуда, змерз як цуцик, – наче сама доля заходилася мені перешкоджати. Але, якщо то й була доля власною персоною, то їй це не вдалося, бо я вже рік інтенсивно працював над науковою проблемою, що торкалася шахтних копрів і про яку мав доповідати, а тому готовий був говорити на цю тему хоч серед ночі й без підготовки.

Як я вже сказав, зі мною були двоє моїх співробітників. Обидва недавно влаштувалися до будівельного відділу ведучими інженерами. Один був комуністом, другий – євреєм. Це означало, що обидва мали переді мною істотні переваги в конкурентній боротьбі за мою посаду, навіть з оглядом на те, що вона вже була зайнята – мною. За комуністом була вся могутність партії, а за євреєм – дружна підтримка одноплемінників на високих інститутських посадах. Про комуніста Васильківського (прізвище вигадане) я вже розповідав в оповіданні "Умовні друзі", а от саме про цього єврея на прізвище Гопман (прізвище теж вигадане) там не йшлося, хоч були представлені аж двоє інших євреїв. Як потім з'ясувалося, обидва новачки з перших днів побачили в мені перешкоду для власної кар'єри. Власне, вони були перешкодою й один для одного, але якийсь час бажання "підсидіти" мене їх єднало. Я міг і не брати їх на цю конференцію. Але взяв, бо вважав підвищення кваліфікації членів мого колективу не менш важливим, ніж підвищення власної кваліфікації. Я сподівався, що для них цей досвід буде корисним. Скажу одразу: з того нічого не вийшло. Не на те були спрямовані їхні думки, але я тоді ще всього не знав.

Та повернімося до поточних подій. З готелю ми подалися до Луганськдіпрошахту: саме там мала відбутися наукова конференція. У конференцзалі вже зібралася переважна більшість запрошених. Склад цього зібрання мене злегка занепокоїв, бо пів зали, якщо не більше, займали люди, яких я не те щоб узагалі не хотів бачити (зовсім ні!), але не дуже хотів бачити саме на науковій конференції. Це були різні посадовці, що працювали на шахтах Донбасу: гірничі будівельники, геологи, механіки, маркшейдери та ін. Хоча всім цим професіям і відповідали певні галузі науки, але поважні шахтні посадовці в переважній більшості зневажали науку як явище навіть тоді, коли обхідними шляхами самі здобували собі вчені ступені. Так. Наука зазвичай їх дратувала. В їх присутності розвивати наукові ідеї було так же ризиковано, як у присутності шляхетних дам говорити непристойності. В обох випадках неприємності були гарантовані. І справді, вже першу чиюсь доповідь супроводжував невдоволений гомін в рядах переконаних практиків і ворогів теорії. Далі гірше – почулися поодинокі ущипливі зауваження доповідачам щодо практичного застосування їх розробок. Я відчував, як зростає напруження у виробничій частині зали, а між тим наближалася моя доповідь. Проте, я й не думав відступати, бо другу половину зали наповнювали науковці різних науково-дослідних інститутів. Особливо мені важливо було донести результати моїх досліджень до колег із Київського Укрндіпроєкту, які теж працювали над подібною темою. Отже, я вирішив не звертати увагу на ідейних борців з наукою: хай собі хоть сказяться!

І вони сказилися! Поки я, користуючись плакатами та крейдою, представляв науковому товариству математичну модель шахтної підіймальної установки з усіма формулами й схемами, що до неї належали, напруга, що досі просто тільки наростала, почала прискорюватись. В повітрі повисло передчуття вибуху. І зал вибухнув. Вибухнув тоді, коли в кінці доповіді я сказав, що формули математичної моделі одержані з рівняння Лагранжа другого роду. Так і залишилося загадкою, чому адептів практики й ворогів теорії довело до сказу  саме те, що рівняння було другого, а не першого роду, хоч готовий закластися, що про останнє вони теж досі не чули. Та все одно, вони не могли мені подарувати саме оце: "другого роду". Ці два слова наче були закодованим сигналом до повстання, до бунту "безглуздого й нещадного". Моя доповідь стала кульмінацією конференції. Хотілося б сказати, що вона викликала фурор, але, на жаль, то був не фурор, а обструкція. Знуджені попередніми доповідями шахтні специ всі як один просили слова й, не чекаючи поки його їм дадуть, закидали мене недоладними, але гнівними звинуваченнями, які головним чином зводилися, до пригадування всіх гріхів усіх проєктувальників і завершувалися саркастичним: "А тим часом ви тут розводитеся про рівняння другого роду!". Не треба й казати, що ніхто з науковців так і не зміг висловити свою думку чи поставити питання.

Мої співробітники Васильківський і Гопман були в невимовному захваті від того, що відбулося. По завершенні доповіді вони заходилися наперебій глузувати з мого провалу, бо вважали, що моя доповідь була провальною. Тим часом до мене через натовп наближався начальник обчислювального центру Укрндіпроєкту. Ми вийшли в коридор, де мали змогу обмінятися думками й обговорити деталі. Ця зустріч закінчилася тим, що я від імені Дніпродіпрошахту уклав з Укрндіпроєктом договір про наукову роботу. За іронією долі ця робота відкрила нові перспективи не тільки мені, але й двом претендентам на мою посаду: спочатку Васильківському, а потім і Гопману. Як скористався цією нагодою Васильківський, ви можете прочитати у вищезгаданому оповіданні "Умовні друзі", а про Гопмана колись розповім, як буде нагода. Що ж до мене, то я одержав можливість, по-перше, два роки виконувати оплачувану наукову роботу, а по-друге, перебувати в Києві під час історичних подій 90-го року, коли Україна виборола свою незалежність.

1 Клаустрофобія – це страх перед замкненим простором.

2 Я вже декілька разів не дуже схвально згадав євреїв, і в читача може скластися думка, що я взагалі антисеміт. Перепрошую, це не так. Я знав немало видатних фахівців і вчених серед євреїв та поважав їх. Здається, й вони мене теж. Але що ж поробиш, якщо для моїх мемуарів знадобилися спогади, саме про тих євреїв, які не викликали моєї симпатії? Як, зрештою,  і я – їхньої.

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma