У найближчому або не такому віддаленому майбутньому вільному світу, просто світу, і Україні доведеться пройти через певні рубежі які, найімовірніше, визначать і вирішать їхнє майбутнє. Розуміти це потрібно заздалегідь.
Давайте подивимося на них у найпростішому порядку: за ходом часу, хоча він не обов'язково збігається з впливом.
Перший рубіж: саміт НАТО
До нього залишилося лише два місяці і як уже обговорювалося докладніше, рішення мають бути і вони мають бути реальними. Словами у цій задачі вирішити не вийде нічого; ці рішення визначать напрямок майбутнього не лише України; а й самого блоку; та всього вільного світу.
Чесно кажучи, я втомився від слів. Коли навіть такі шановані мною люди як Єнс Столтенберг кажуть що Україні, можливо, доведеться піти на певні компроміси я не розумію, що вони мають на увазі. Війна Путіна є найбільш кричущим, безпрецедентним порушенням світового порядку та його принципів з часів Другої світової війни. Про які компроміси йдеться, Єнс?
Про Статут Організації Об'єднаних Націй: його вже не існує де-факто.
Про Раду Небезпеки, де сидить та проповідує терорист і міжнародний злочинець? Гірше ніж пародія: жахливий, фактичний приклад, знамення прийдешніх часів?
Kомпроміси щодо здатності НАТО захищати мир і безпеку у світі? Або навіть захистити себе, в разі такої брутальної агресії?
Слова тут не вирішать нічого.
Рішення та дії мають бути адекватними та пропорційними загрозі. Загроза тут дуже очевидна: кінець світового порядку, заснованого на правилах і мирі. Початок епохи нестабільності та незахищеності. Дивлячись на щоденну реальність цієї війни ніхто не може правдоподібно вдавати що не розуміє що поставлено на карту.
Сьогодні це рішення все ще існує. Щоб прийняти його будуть потрібні мужність та воля; але воно може бути єдиним що утримає світ (це зрозуміло, чи не так?) від того, щоб не стати на темний шлях повернення з якого може бути не гарантованим.
Другий рубіж: влада має показати фактичні результати та обґрунтувати право; відповідальність та привілей вести суспільство у будівництві та захисті нації
Дві очевидні істини:
1. Захист нації це задача всього суспільства, нації. Це питання не політики, а виживання. Це час об'єднувати зусилля та результати а не ділити за політичними кольорами, сектами та племенами. Нерозуміння цього вже коштувало Україні майбутнього, і вже не раз. Повторювати старі помилки сьогодні не можна: i не відповідає інтересам та вимогам нації.
Київрада визнала Залужного почесним громадянином: "Слуги народу" відмовились голосувати та вийшли із зали.
2. У демократичному суспільстві, влада організовує роботу і виконує завдання і пріоритети суспільства. Влада повинна показати результати і вони повинні відповідати вимогам нації. Тобто: виживання нації. Тобто: її перемоги.
У совку, зв'язку між діями та результатами немає. У совку можна наговорити багато, і не показати нічого. Це різниця: дійсна та вирішальна. Тому що совок, як завжди, не може виграти і не виграє цю війну. Зрозуміло.
На початку листопада минулого року адміністрація України вирішила провести безпрецедентне у вільному світі втручання у військове управління несподіваною заміною генерала командувача сил СCO: одного з найефективніших підрозділів ЗСУ через голову, не інформуючи головнокомандувача. За весь час Другої світової війни президент США Рузвельт втручався у питання ведення війни лише двічі і зовсім не в такій формі: у пріоритетах та планах, не кадровій політиці. Бойовий генерал "дізнався про це із ЗМІ". Наказ закінчився словами: "Чекаємо нових результатів".
Це не просто слова і не можуть залишитися лише словами на папері. Результати мають бути, і вони мають бути показані. Або, якщо ні, влада повинна буде пояснити суспільству як її дії та втручання відрізняються від совка. Тому що совок не виграє цієї війни. Це зрозуміло.
Дата приблизна, але не гірша за інші. Рік, три і п'ять: це достатній термін щоби показати результати.
Третій рубіж – вибори в США
Але головне питання тут не про електорат США: а про суспільство України: чи готове воно створити націю; довести проект розпочатий понад сторіччя тому нарешті до завершення? І він складніший: значно складніший за щоночні промови та декларації.
Україна не є єдиним цілим і не є однорідною. Можна побачити (і ми бачимо це, спілкуючись з нашими друзями та родичами) щонайменше три групи у ставленні до національного проекту. Активна, пасіонарна частина; середня, пасивна частина. І та, яка вважає що совок - це не так вже й погано, що, можливо, якщо його не провокувати то з ним можна співіснувати а може, навіть виграти від нього.
За такого розкладу сподіватися на те що волевиявлення через формальне голосування може призвести до реальних змін, - це не більше, ніж мрія; ілюзія. Це саме те що можна об'єктивно спостерігати в реальності: в найбагатшій країні Європи найнижчий рівень життя, стабільно і передбачувано, рік за роком і десятиліття за десятиліттям. До кінця другого десятиліття квазі-незалежності країні вдалося повністю ліквідувати всі реальні основи своєї безпеки. Нічого собі. Але це лише факти: це те, що пост- і навколо-совковий статус-кво реально зробив для країни. Щось ще? Покажіть? І все ж українці продовжують сподіватися що виявивши бажання, натиснувши кнопку можна щось серйозно змінити в реальності.
У реальності будівлі, міста і країни не з'являються, виникають зі сну, з ефіру. У реальності хтось повинен їх проектувати та будувати. А в українській реальності це поки що: ніхто. Вакуум.
У реальності демократичних країн саме активна група має розробити надійний національний проект, показати його суспільству тa впевнити його в тому що він може і буде працювати. Пасивна частина теж хоче жити в сучасній європейській країні, вона може цe зрозуміти. Але замість переконливого проекту нації їй підсовують обличчя: особисті проекти які слугують інтересам вузької, обмеженої групи суспільства.
Так: це провал активної, пасіонарної групи: вже не випадковість, а якась глибока, успадкована слабкість, хвороба. Вона не може організуватися для спільної роботи на спільний результат до його досягнення та завершення проекту, і завжди розпадається на маленькі обличчя. Як тільки людина досягає певного рівня визнання вона починає думати здебільшого або повністю про себе, а не про націю. Навіть зараз, на третьому році війни. Погляньте.
Таким чином країна якось прошкандибала два десятиліття начебто незалежності. Але сьогодні реальність, сама історія через руки ворога ставить межу, дедлайн: бовтатися та пускати бульбашки більше нікуди. Результати на стіл: aбo назад, на совкове коло.
Це було може довго, але сподіваюся воно пояснює чому до третього рубежу суспільство України: не влада і не дядько в НАТО має визначитися: продовжувати тa доводити до завершення проект реальної незалежності; або якимось креативним маневром знову зіскочити та згорнути на стару колію "перемога-неможлива-значить-треба" і т.д., по колу.
Вже сьогодні: зараз важливо розуміти що це вибір суспільства та нації; він не належить якимось особам, губам тa щокам; і навіть якщо суспільство, як завжди, дозволить зробити його за себе то це все одно буде вибір, не даність. Бо існував: ще існує інший шлях. Сподіваюся, це ясно всім.
Питання, яке викристалізовується в ці дні, досить просте: чи може Україна дозволити собі в черговий раз грати в лотерею, в рулетку зі своїм майбутнім?
Як і реальні реальні реформи; як працюючі служби на всіх рівнях та прозорі інститути; як відповідальність за результати та можливість забезпечити та реалізувати їх; стратегія перемоги України: єдиної реальної основи справжньої, реальної незалежності не виникне із тонкого повітря, із полум'яних промов.
Ні: цього не буде. Слова, найкрасивіші з них не забезпечать і не принесуть перемогу з віртуальних просторів у реальність. Грати в слова, ґрунтувати на них майбутнє це та сама вікова казка: ілюзія яка ніколи не стане реальністю: oсновою цього є досвід i результати трьох десятиліть, та століття. Перемога за яку, за великим рахунком, не відповідає ніхто; яку, за великим рахунком: на рівні всього що для неї необхідно не ось що є, не забезпечують: у реальності на передовій, не в доповідях та промовах, чекає така ж доля як і тe реформи. Що тут ще не зрозуміло?
Чому ні? Звідки? Вже ні: не лишилося ні простору, ні часу відкладати ці очевидні питання. Щоби незалежність тa перемога України стали реальністю, хтось має взяти на себе відповідальність; хтось повинен буде забезпечити її всім що вона вимагатиме. Хтось має пройти весь шлях, до кінця.
Просто. І жодних сюрпізів тут не буде. Це теж зрозуміло.
Honestly, I'm tired of words. When even respected by me individuals like Jens Stoltenberg say that Ukraine may have to accept certain compromises I fail to understand what he/they means. Putin's war is the most outrageous; unprecedented violation of the world order and its principles since WWII. What "compromises", Jens?
About the Charter of United Nations: it doesn't exist already, de facto. About the Unsecurity council, where we have sitting and preaching a terrorist and international criminal? Worse than a travesty: a chilling, factual example, a token of the times to come?About NATO's ability to defend the peace and security in the world? Or even defend itself, in case of such a brutal aggression?
Words will not decide anything here.
The decision, and act must be appropriate and proportionate to the threat. The threat here is very clear: the end of the rules- and peace-based order of the world. The beginning of the age of instability and insecurity. Looking at the daily reality of this war, no one can credibly pretend to not understand what's at stake here.
Today, this solution still exists. To accept it will take the courage and will; but it may be the only one that will keep the world (this much is clear, no?) from setting down on the dark path from which the return may not be guaranteed.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma