…Яке від початку було ставлення до жінок в Радянській Україні? Жінка уявлялась або як “товариш Жучок”, себто бойовий друг родом з оповідання М.Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. “Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела – / Модистку с удивительно нежной душой”, – розподіляв свої бажання С.Черный у 1910-му році.
Загалом еротика завжди була ідеологічна, навіть у “дореволюційних” символістів. Бадьорий “революційний” крок у поемі “Двенадцать” О.Блока – це легка хода кастрата після оскоплення, а “революція” завертала до очищення, себто до хлистів і скопців, чий досвід вважав за безцінний В.Ленін, а В.Бонч-Бруевич описував цих сектантів, як носіїв революційного духу. Кастрація ефектно трактувалась за апофеоз перемоги культури над природою, а вища інтелєктуальність змішувалася з еротичним бидлом на кшталт Григорія Распутіна
Утім, “дожовтневі” символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. Доводилось обходитись іншими, “символічними” засобами. Так, О.Блок не спав із власною дружиною, забавляючись з повіями, а його сучасник Віктор Петров – з жінкою приятеля і колеги, поета М.Зерова. В.Розанов і В.Іванов пили кров молодого музиканта, а Т.Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв, боячись отруєння. Той же Вяч.Іванов і Д.Мережковский з дружинами збирали петербурзьку інтелігенцію на групові еротичні ігрища.
Узагалі ж символісти, більшовики та інші авангардисти духу – це близькі родичі, тож тілесність перекочувала з центру уваги гуманітарних наук до живого “революційного” життя. З’явилося ціле плем’я секретарок, лінотипісток та інших “відповідальних” жіночок, які гідно різнилися від колишніх “бойових” товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя і випещених новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією – така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості “червоної” автури.
Іноді з приводу жіночої прози 1920-30-их років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б гендлювати красою. Утім, важко, мабуть, продавати те, чого нема, тому доводилося писати. Або займати “творчу” позицію на бойовому фронті письменницького подружжя, як, наприклад, легендарна Сосюрина жінка Марія, що відбирала в чоловіка гонорари, гендлюючи його віршами і пишучи доноси в ЦК, або нещасна Семенкова дружина-акторка Наталя Ужвій, яку поет-футурист нещадно бив, влаштовуючи п’яні скандали в письменницькому Будинку “Слово”, чи, зрештою, віддана Кулішева жінка Антоніна, що рятувала чоловіка від спроб самогубства, підставляючи другу пляшку, як сам він писав.
Зрештою, тогочасні чоловіки зазвичай ховалися або за наганом, або за партквитком. “Посмотрите – ведь женщин нет ни среди иронистов, ни среди концептуалистов, – значить вже сьогодні поетка В.Павлова. – Когда речь идет о прямом высказывании, впереди всегда бабы”. Справді, українські “літературні” жінки від початку століття аж до пролеткультівських 1920-30-их років не соромились виказувати правду-матку в житті та літературі. У “Психологии человека будущего” 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А.Залкінд значив: “Кроме громоздкой биологической обузы, женщина коммуны сбросит с себя и ряд ужасающих семейных обязательств в виде хозяйства, семейно-воспитательной работы, что точно так же развяжет ее социально-творческие тяготения. Не будет нужды в кормильце, отце, сожителе”.
Тож, попри ліризм поетки Х.Алчевської, що нагадувала свою російську посестру М.Лохвицьку, траплялися “жіночі” писання неабиякої “мужньої” наснаги, наче в поетки О.Теліги, котра, в свою чергу, наслідувала манеру своєї хресної матері З.Гіпіюс. Починала ж вчити “женщин говорить”, як знати, А.Ахматова-Горенко: “Муж хлестал меня узорчатым, / Вдвое сложенным ремнем”. Між тим, її чоловік, поет Н.Гумільов, був коханцем ще одного “революційного” секс-символу епохи , а саме – письменниці Лариси Рейснер, яка, у свою чергу, полюбляла крутитися в шкірянці й з револьвером у руці між захоплених “революційних” матросів.
Згодом, у “червоні” десятиліття 1920 – 30-их, продовжується спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М.Семенко і Н.Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М.Куліш і М.Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В.Шкловський і Е.Тріоле), принишклих інтелігентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В.Свідзінський і О.Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столично-радянський Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність – з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна позиція НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. “Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв”, – писав з цього приводу В.Сосюра.
Коли ж любовна ейфорія в авторів з 1920-30-их рр., наче в нещодавніх безхребетних символістів, минала, то навіть після романтичних стосунків Ю.Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці Раї Троянкер цілком “пролетарську” відвертість: “Ви просто блядь, – сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього”.
До речі, Рая Троянкер, вважаючи слідом за Лілею Брік, що “знакомиться лучше всего в постели”, навіть до лікарів зверталась з приводу власної німфоманії. Але які це були “світила науки”, коли навіть добрий доктор Чехов уточнював, що “женщину лучше тараканить на диване”! Поетка розповідала, що її приваблює “просто зміна мужського члена – що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця – більший чи менший, товщий чи тонший”, що, мовляв, “ось стоїть мужчина в його член ще не був у ній”.
Загалом, дарма було новим панам Радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи подвигали, організували, налаштували. Через блудливе кохання до чергової музи в авторів пролетарської літератури відбувалась своєрідна сублімація письменницького лібідо з деперсоналізацією “революційної” ідеї. Себто жінка важила більше, аніж друг, товариш і брат. Лише вряди-годи цінувалась її професійна відданість чи то подружній, а чи просто дружній справі, і зазвичай забувався талант виховувати мужчину, що знаходився поруч.
Мабуть, історія 1920-30-их не була б тим, чим вона стала, без деяких, виключно “жіночних” жінок, довкола яких купчились, обтиралися, спалахували і надихалися кращі люди цієї незбагненної епохи. Ліля Брик, що надихала на життя і смерть В. Маяковського. Раїса Троянкер, в яку був закоханий письменник Ю. Смолич. О. Пілінська, яку боготворив поет В. Свідзінський. О. Теліга, якою надихався теоретик націоналізму Д.Донцов. Сімейство сестер Синякових, до яких вчащала строката футуристична публіка, і зокрема В. Хлєбников, Н. Асєєв, В. Єрмілов.
“Вера при желании могла бы стать талантливой писательницей, но она так страстно верила в талант Набокова, что решила: будет больше толку, если она станет помогать ему, а не писать сама”, – свідчить про дружину письменника біограф С.Шіфф. “Хотя Ванда Тосканини-Горовиц и называла себя бесталанной, она безусловно была звездой. Она была одновременно и боязливой и бесстрашной – эта женщина, целиком посвятившая себя мужу”, – довідуємось про ту саму подружню “вірність”, чи пак жертовність з життя-буття Горовця. Адже той самий Набоков, сприймаючи писання жінок-літераторок за жалюгідні й провінційні, вважав, що ті люблять його за незрівнянну зовнішність. “Разве неясно, что для меня гораздо больше значили его стихи, чем его внешность”, – розбивала самозакоханість класика його вірна дружина Віра.
Заходячи наразі у розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на цей предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.
Для начальства 1920-30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта і поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаності з шедевром Веляскеса. Проте, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки мали неапетитний вигляд. І тому автор-соцреаліст завжди нетямився, коли справа доходила до опису еротичних сцен, адже радянська жінка вже була не просто жінкою, а символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці.
У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна – це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід – це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові “менталітет”.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma