Enigma Enigma

Олексій Роговик

2021-11-12 07:57:58 eye-2 359   — comment 1

Що насправді заважає інтеграції України в ЄС та НАТО?

Оригінал публікації: 

 

Україна та українське суспільство вже не перший десяток років йдуть до вступу до Європейського Союзу та НАТО. Але враження, що попри усі заяви та дипломатичні зустрічі ми поки далекі від цієї мрії.

Під час Революції Гідності люди віддавали життя, у тому числі, за європейські свободи, демократію та добробут. Євромайдан виборов майбутні безвіз та Угоду про Асоціацію. Питання про зовнішньополітичний вибір ніби-то відпало. Але дехто і далі пробує “сіяти сумніви”.

За часи Незалежності були різні бачення на цю тему. Одні взагалі не хотіли, бо тягнули до Російської Федерації. Інші більше говорили, аніж реально робили. Треті ніби-то багато робили і говорили, але нерезультативно.

“Хитались” і наші західні партнери. На рівні заяв наче нас підтримували. Але заявлена підтримка нерідко розвіювалась, коли доходило до конкретних рішень про статуси, перспективи. Нам висували різні вимоги, критикували по ділу та без, не помічали власних подвійних стандартів.

З одного боку на Заході нам пояснювали, що головна перепона для інтеграції — відсутність реформ, невідповідність критеріям, рівень корупції. З іншого — сторони натякали, що все це “політика”, бо головною причиною — це небажання дражнити “російського ведмедя”. Також відсутність “апетиту на поповнення” пояснювали “розладами” у ЄС/НАТО.

Але що ж насправді заважає нашій інтеграції у ці структури? Питання в загрозі Росії, в самій Україні чи рішучості Заходу?

Для вступу у ЄС є 5 етапів і Україна завдяки Угоді про Асоціацію перебуває на першому, консультаційному. Приблизно те саме в нас і щодо НАТО.

Для вступу в ЄС потрібно виконати так звані “копенгагенські критерії”. До них входять політичний, економічний, здатність взяти на себе обов’язки членства та спроможності ЄС “засвоїти” нових членів.

Якщо кожен з критеріїв розкласти, то видно, де можна критично оцінити не лише Україну, але й дійсних держав-членів ЄС/НАТО. Критерії написані дуже розмито і є відносними. До прикладу, щоб виконати “політичний критерій”, треба мати демократичні інституції, незалежні ЗМІ, захищати права людини та нацменшин, боротись з корупцією та відмиванням коштів, мати надійне МВС і незалежні суди. Щоб виконати “економічний критерій”, потрібні верховенство права та контрактів, стабільність економіки, підтримка малого та середнього бізнесу.

Аби держави-члени НАТО прийняли одностайне рішення про вступ України, ми маємо демонструвати відданість принципам верховенства права, прав людини, економічної свободи, соціальної справедливості та захисту довкілля, мати цивільний контроль над Збройними Сили України, досягти стандартизації та досягнення оперативної сумісності з НАТО. При цьому сам Альянс визнає: реформи важливі, але чіткого переліку таких реформ не існує.

На сьогодні членами ЄС і НАТО є країни, які можуть і не відповідати вимогам, які у цих структурах висуваються до України.

Багато питань є до Угорщини через дотримання прав людини, судової реформи у Польщі, загроз демократії у Туреччині. Ми знаємо про випадки корупції у різних державах Європи, про кіпрські офшорні операції та ін.

У індексі сприйняття корупції Україна за 2020 рік посіла аж 117-е місце з 33 балами. Але є член НАТО Албанія, що обіймає 104-е місце з 36 балами. У члена НАТО Туреччини 86-е місце і 40 балів. З державами ЄС розрив тут дійсно більший і нещодавні заяви аудиторів Союзу справедливі.

За рівнем демократії від Freedom House Україна з 39 балами вважається гібридним/перехідним режимом. Але приблизно таку ж ситуацію з демократією мають члени НАТО Чорногорія (47 балів), Албанія (46 балів) чи член і ЄС, і НАТО Угорщина (45 балів). Усі три країни як і Україна мають гібридні режими. За даними Economist, Україна має міцнішу за Чорногорію демократію. За індексом верховенства права ми вище за Албанію.

Поруч з тим, Україна має виражено гірші позиції “червоного рівня” за усіх держав-членів ЄС і НАТО за рівнем індексу економічної свободи. При цьому, на рівні заяв найбільші зауваги стосуються саме демократії та корупції.

З усіх цих прикладів ми бачимо, що прогрес у виконанні критеріїв важливий, але не визначальний. Хоча ми дійсно не виконали важливі у рамках цих критеріїв вимоги. Та критерії часто брали “за дужки”. І зауваження голови нашого МЗС Дмитра Кулеби, що “я відверто стомився від того, коли нас тримають на гачку реформ, щоб не визнавати правду — не Україна не готова до шляху до ЄС, а ЄС неготовий приймати Україну” має цілком реальне підґрунтя. Це означає, що можна вічно знаходити причини, щоб відхилити претензії України на членство. Проти такого підходу до стосунків з Україною навіть виступив президент Польщі із заявою, що “ми не клуб для обраних”.

Такий мінливий егоїстичний світ як друга причина відмови

За час, поки ми йдемо до ЄС і НАТО, вони самі серйозно змінились. Ми бачили, що було у Європі під час різних криз, як єдину Європу покидала Велика Британія, як Конституційний суд Польщі поставив під сумнів норми права ЄС, скільки там є ще невирішених суперечностей. НАТО пережило не менше криз, чого тільки вартувало президентство Дональда Трампа у США!

І таких деформуючих викликів стає лише більше. Геополітичні танці Німеччини та РФ довкола Північного потоку-2, складний вихід Америки з Афганістану, сварки через створення антикитайського союзу США з Британією та Австралією на шкоду інтересам Франції. А ще Covid-19.
Проблем так багато, що у Європі можуть боятись не лише Росії, але й самої України. Бо у родині ЄС наша велика країна може мати значний вплив.

Є, звичайно, і Росія. Російська Федерація і раніше погрожувала війнами, розповідала про загрози і “червоні лінії”. Але попри ці погрози ЄС і НАТО приймали рішення про розширення. Тепер у Кремлі розповідають про загрози від України.

Глобальна історія нас не раз розчаровувала. Наші партнери змусили нас відмовитись від ядерної зброї і дали гарантії безпеки, які нічого не гарантували. Нас використовували то як подразник, то як розмінну монету.

Ми розуміємо, що наші друзі мають відносини з нашими відвертими ворогами, навіть якщо їх геополітичні годинники показують різний час та цінності. Між державами усе складніше, аніж між людьми. Усі бачили як Володимир Путін з Женеви приїхав у статусі людини, якій президент Джо Байден потиснув руку. Попри те, що раніше президент США назвав російського диктатора вбивцею.

Не заважають і не заважатимуть усім цим міжнародних переговорам ані агресія на Донбасі, ані окупація Криму, ані російські отруєння і вбивства за кордоном та у Росії, ані енергетичний шантаж, ані дика пропаганда.

На жаль, Росія має великий вплив страхом та грошима на влади деяких держав Європи, до прикладу, Угорщину, що вже не раз блокувала нашу співпрацю з НАТО. Те саме можна простежити і у останніх домовленостях Німеччини.

США та Німеччина зараз чітко демонструють Україні, що їх геополітичні інтереси в питаннях Північного потоку-2 чи НАТО вищі за національні українські інтереси. І це традиційно у світі національного егоїзму. Перетини інтересів, на жаль, змушують США та Європу і далі шукати “руку РФ”. Переговори йдуть “по тілу” України. Ми часто м’ячик для геополітичного пінг-понгу і, на жаль, не настільки сильні, щоб пручатись.

Та попри усі заяви ані Захід, ані Україна, ані навіть РФ не можуть скасувати кілька принципових моментів. По-перше, нас підтримують, бо це є життєва необхідність Заходу. Наш крах не відповідає інтересам США, Європи, бо це означає перемогу Росії над Заходом. Тому Захід несе історичну відповідальність за ситуацію в Україні, зобов’язаний перед своєю безпекою.

По-друге, підтримка Заходу для України так само є життєвою необхідністю. Без підтримки Заходу нам в найближчі роки не витримати тиску Росії.

Ми міцно взаємопов’язані обставинами і потребуємо одне одного. Як же тоді зменшити дистанцію чи прибрати перепони на шляху?

Чи скасує причини відмови тактика “нав’язливої політики”

Ознакою слабкості української держави багато років було те, що різні українські влади дуже боялись і соромились робити певні кроки і заяви. Зважали на реакцію Вашингтона, Брюсселя чи Москви. З одного боку таке слухняне мовчання означало втрату деяких перспектив та можливостей, а з іншого — прибирало певні дратівливі фактори.

В Офісі президента Володимира Зеленського явно хочуть змінити цю ситуацію, але поки що незрозуміло, чим для нас це закінчиться. Важливо не стати нав’язливим умовним родичем, з яким мало хто хоче спілкуватись. Влада реалізує політику “нав’язливої зовнішньої політики” та гучного стукання у поки що “зачинені двері”. Зеленський та команда відкрито критикують США та ЄС. Лідери ЄС прямо собі дозволяють заяви про вступ “за не менше через 20 років”. Те саме і щодо НАТО.

Влада намагається відкинути спроби зовнішніх гравців “нарізати український суверенітет” як страву на “геополітичному столі”. Але з’явились натяки шантажу Заходу співпрацею з Китаєм. Дещо сумнівними є деякі різкі та недипломатичні щодо партнерів заяви. Тому формула “нахабної політики”, про яку говорив президент Зеленський, може мати місце за енергійністю, але не завжди за формою слів та заяв. Не можна, щоб наші партнери переплутали бажання до змін за бажання відмови від співпраці.

Гідність ж на міжнародній арені напрацьовується не заявами, а реальними успіхами. “Самотні вовки” у цьому світі не виживають, а лідерами стають лише сильні за потенціалом та партнерами. Суб’єкт — це не той, хто кричить найгучніше, а той, кого уважно слухають. Ізраїль у цьому сенсі є прикладом.

Тому потрібно методично працювати і демонструвати нашу позицію. Нам потрібно розвивати ті безпекові домовленості, що були досягнуті під час візиту до США та інших європейських столиць, шукати союзників, вибудовувати двосторонні стабільні стосунки з держава-членами ЄС і НАТО. У стосунках з нашими партнерами ми маємо бути конкретними, змістовними, пропонувати нові ідеї та формати, а не лише просити гроші та декларації.

Ми багато років женемось за статусами, а не реальними змінами. Нам треба не тішитись формальним статусам як “аспірант НАТО”, а бути “аспірантом”, що готовий захистити безпекову “дисертацію” з інтеграції. Зміни до Конституції в частині ЄС і НАТО стали ніби-то великим кроком, що був зроблений заради інтеграції. Але поки єдині зміни, що наближують нас до НАТО та ЄС — це перейняття стандартів НАТО та правил ЄС.

Наша сила найкраще підбирає ключ від європейських дверей. Лише реформи дають якісь гарантії, посилюють країну і показують партнерам готовність боротись за себе. Реформи також звужують і можливості Російської Федерації до маніпуляцій погрозами, а Європи — для відмов через дефіцит тих чи інших реформ.

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma