…Усьому цьому передує епіграф "Напиши про те, що в нас всередині", взятий з поради старшого сержант Андрія Каминського. Мовляв, якщо вже нікому не поясниш, як це – писати на війні, писати про війну, писати для того, хто не на війні.
…Тож наразі про поезію, яку не можна пояснити – тільки зрозуміти. Принаймні таке є неписане правило. За такими самими "правилами", будь-який досвід, надбаний під час війни, коли писалися ці вірші, має бути переосмислений. Тобто чисті рефлексії не належать до поетичного мистецтва? Тим паче, що, будучи написані на фронті, ці вірші не про війну, а про людей, які були тут і не пішли звідси. Із цим зазвичай складніше, бо неможливість пояснити, чому саме так, завжди заміняли "зрозумілими" натяками на "щось більше".
Наприклад, коли Теодор Адорно висловив думку про те, що після Освенцима писати вірші неможливо, всі сприйняли це за пояснення власної незграбності. Насправді він мав на увазі, що неможливо "писати, як раніше". Можливо, тому збірці поезій Артура Дроня "Тут були ми" передує епіграф "Напиши про те, що в нас всередині", взятий з поради старшого сержант Андрія Каминського. Мовляв, якщо вже нікому не поясниш, як це – писати на війні, писати про війну, писати для того, хто не на війні. Можливо, звідси метафора "сержантська відданість" у цій збірці? Відданість слову, покликанню і вже потім - наказу?
Сержантську відданість.
Дитинячу,
собачу.
Цей плач, який
не переплачу.
Що ж до наказів, то вони на війні – на відміну від поезії – завжди зрозумілі, пояснювати не треба…
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.
Артур Дронь. Тут були ми. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2023
Фото: Рудана
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma