"Справжня сила - це віра, витримка та мужність захищати, а не руйнувати те, що правильно."
Рік тому на реабілітаційному психотерапевтичному заході у Карпатах почув від психолога з реабілітації ветеранів таку думку: "Сильніший завжди рано чи пізно застосовує свою силу, коли відчуває слабкість та відсутність достатнього спротиву." Тоді сприймав це і думав про інший сенс цієї фрази.
Зараз впевнився в цьому і не одного разу з акцентом стосовно ветеранів, що працюють після повернення на різних посадах. Саме спробували працювати або працюють. Звичайне застосування сили відчувається неповагою, несприйняттям наявності травм та болю, нижчими рівнями оплати, бо "неповноцінний" працівник або не комфортне оточення ухилянтів. Наврядчи можна представити працедавця, який готовий надати ветерану роботу на чотири години щодня або з можливістю проходження медичних, профілактичних та реабілітаційних процедур три рази на тиждень, бо бізнес не чекатиме. Нажаль, іноді запрошення на роботу та залучення ветеранів скоріше потрібно для соціальної картинки. Бізнес має головну мету - заробляти гроші і якісь виключення для цього можна назвати благодійністю. Фактично обмежена працездатність та продуктивність, це менший рівень оплати. І звісно значно менший ніж у війську. Наявність накопичених побутових потреб, сімейні проблеми, зміна звичок, лікування - все це викликає матеріальні потреби. Частіше ветерани хочуть займатися чимось самостійно, але не усі мають достатньо фаху, мотивації та коштів. Щоб спрацювали усі три чинники, усі три речі потрібно мати одночасно.
Набуття кваліфікаційних навичок, мотивації та коштів має бути фаховім, а не лише тому, що є грант і його треба якось закрити. Віконце з послугами, посилання на послуги, у цьому випадку не завжди працює. Актуальною можливістю та потребою залишаються фахівці з супроводу ветеранів. Теза - свій для свого повинна стати не лише гаслом. Ні тому, що ветерани люди з особливими потребами, емоційним станом, а тому що їх комфортне середовище надалі більше буде формувати наш загальний соціальний простір. Наявність табличок на кабінетах чиновників не вирішує проблему. Це і потреба у мобільних бригадах і ті корисні речі, що роблять громадські ветеранські простори та організації. Коли ближче стикаєшся ціми проблема і відчуваєш сам на собі, як ветеран, то розумієш, чому ветерани зачиняються і не набувають мотивацію щоб увійти у нове соціальне середовище, тому що після війни не відбувається повернення у первинний стан. Це спроба навчитися жити та відчувати себе знову.
Справжня адаптація до праці починається не з «прокачки навичок», а з відновлення базової здатності бути в колективі без постійного внутрішнього дзвоника. Бо більшість звільнень з роботи серед ветеранів відбувається не через професійну некомпетентність, а через епізоди, коли колеги або керівник «не те сказали», «не так подивилися» - і накопичена напруга знаходить вихід. Інша сторона - коли ветеран починає ігнорувати власні обмеження, доводить себе до виснаження на роботі, аби не виглядати слабким. У підсумку - новий виток болю, замкненість і відчуття зради з боку цивільного світу, який нібито «обіцяв» підтримку, але натомість кинув у вир конкурентної боротьби капіталізму.
Що реально працює? Не гранти, а гнучкі екосистеми. Наприклад, кооперативи ветеранських підприємств, де робочий графік узгоджується з потребою у відвідуванні реабілітаційних процедур, а рівень оплати не знижується, бо «логістика процесу» стає частиною бізнес-моделі. Або модель внутрішнього ментора-ветерана на підприємстві — людини, яка перекладає мову військового досвіду на мову виробничих завдань. Вона пояснює керівнику, чому ветеран може голосно реагувати на раптові звуки, і натомість пропонує організувати робочий простір з «куточком тиші». Вона ж допомагає ветерану побачити, що його вміння діяти за алгоритмами в умовах хаосу - це не проблема, а суперсила для логістики чи управління ризиками. Щоб ветерани не потрапили до якогось угруповання, стали постійними клієнтами реакційної психічної допомоги, то створення благодійних організацій ветеранів, громадських організацій можна вітати, але цього замало. Закріплення постійного залучення та потреб у ветеранах в освіті, послугах вже наявне. Але без партнерства з бізнесом при малій зарплатні в освітній сфері проблеми залучення ветеранів, як працівників не вирішити. Потрібні комбіновані моделі.
А поки бізнес чекає, що ветеран сам «переможе себе», а держава розсипається на таблички й формальні програми, що можуть осягнути 2-5%, реальний супровід тримається на невеликих ветеранських хабах, мобільних бригадах психологів-травмотерапевтів і на окремих роботодавцях, які одного разу зробили вибір між поточним прибутком і людською порядністю. Сила, яка захищає, в цьому контексті - це здатність цивільного суспільства сказати: «Ми не чекаємо, що ти повернешся до нас старим. Ми готові змінитися самі, щоб у новому світі було місце для твого нового "я" - з рубцями, спогадами й незвичним ритмом життя. І це не благодійність. Це інвестиція в спільну безпеку, бо зачинений ветеран - це завжди ризик, а інтегрований - це ресурс, якого армія такої країни більше ніде не візьме».
А справжня сила - це віра, витримка та мужність захищати, а не руйнувати те, що правильно.
Майбутнє починається сьогодні.
Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса #ветерани #ветеранивдома #відновлення
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma