77 років тому, 28 квітня 1943 року, у Львові офіційно проголосили про початок створення добровольчої дивізії військ СС «Галичина». А сьогодні нам важко знайти іншу більш суперечливу сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія цього військового формування. Це при тому, що наразі всі архіви відкриті, а в науковий обіг щорічно вводиться чималий пласт нових історичних джерел. Всупереч цьому, більшість згадувань дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, досі супроводжується тиражуванням старих міфів і пропагандистських штампів. Пояснити це можна двома моментами: А) більшість незаангажованих радянщиною теперішніх українських істориків і людей, які себе до них приписують, на історію дивізії і Другої світової війни в Україні дивляться суто з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст того часу; Б) радянська концепція історії Другої світової війни понині міцно укорінена в свідомості більшості громадян України.
В принципі, я вже чимало висловлювався з приводу дивізії. Тож сьогодні просто зосереджу увагу на декількох, на мою думку, ключових моментах, усвідомлення яких необхідне для об’єктивного розуміння її історії.
1. Щоб зрозуміти мотивацію українців, які вступали в дивізію, просто поставте себе на місце звичайного 20-річного українського добровольця, який весною 1943 року прийшов на мобілізаційний пункт. Ви народилися на початку 20-х років, в Галичині, що була часткою другої Річі Посполитої. З дитинства ви зростали на розповідях про Визвольні змагання 1917-1921 років, про загиблу в боях ЗУНР, а потім і УНР. Ба більше, або ваші батьки, або батьки ваших близьких товаришів, брали в цих подіях безпосередню участь, і навіть показували вам світлини та артефакти того героїчного і водночас трагічного для України часу. Думка, що Україна була державою і впала в боях, бо не було власної повноцінної армії, міцно вкорінювалась в багатьох юних і гарячих головах. Проте гучно говорити про свій український патріотизм все ж таки не рекомендувалося. Бо ви на власні очі бачили польську «Пацифікацію», в той час як батьки потайки перешіптували історії про польський концентраційний табір Береза-Картузька. А далі несподіване швидке повалення Польщі і прихід Радянського союзу, який приніс різке погіршення рівня життя, репресії і депортації. І ви знову побачили, що гучно заявляти про свій український патріотизм зовсім не варто, інакше репресій не уникнути.
Проходить трохи менше двох років, і у Львів, разом з німецькими частинами, вступає український підрозділ «Нахтігаль», а ви на власні очі спостерігаєте, як з тюрем Бригидки і Лонцького виносять тисячі трупів українців, по звірячому вбитих комуністами при відступі. Далі розпочинається німецька окупація, яка в Галичині, несподівано виявилась лояльною до українців, особливо в порівнянні з попередніми двома режимами. Почало активно розвиватися те, що при поляках і радянських комуністах було пригноблене чи заборонене. Відкриваються 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (при поляках було чотири), 330 фахових шкіл (при поляках 20). Українські студенти знову отримали можливість здобувати вищу освіту за кордоном, наприклад, у Берлині, Відні, Граці чи у Празі. Відкрилось українське освітнє товариство (230 000 членів), тисячі різноманітних культурних гуртків і так далі. І головне, існував Український центральний комітет, який репрезентував українців перед німецькою владою, і до якого та прислуховувалась.
І тепер, після всього цього, якою могла бути реакція національно свідомого, патріотичного юнака, коли усюди почали з’являтися заклики «вступати в українську дивізію військ СС для захисту рідного краю від більшовиків»? Коли всі навколо тільки і говорили, що ось воно – довгоочікуване створення українського війська? Коли ще нестарий батько сам рветься знову вдягнути військову уніформу після 20-річної перерви? Для переважної більшості з них вибір цей був однозначний, що і підтвердили майже 82 000 заявок на вступ до дивізії, від представників самих різних вікових груп і соціальних станів.
Тож мотивація при створенні дивізії з боку українців була виключно патріотична – сформувати українську військову одиницю, яка стане зародком української армії, і взяти участь в захисті своєї Батьківщини від повернення комунізму.
2. З українською мотивацією все зрозуміло. Саме цікаве тут інше – те, що німцям ця дивізія абсолютно не була потрібна як військова одиниця. І у військах СС «Галичина» виникла швидше «всупереч», ніж «за». Єдиним зацікавлений в дивізії німцем виявився губернатор Галичини Отто Вехтер, який добре ставився до українців і враховував українські інтереси. Він також прагнув зробити кар’єру, а найкращим засобом досягти цього було активніше долучитися до військових зусиль Німеччини. Його зацікавленості виявилося цілком достатньо, і далі вже Вехтер «пробив» дивізійне питання в вищому нацистському керівництві, що навіть Гітлер поставив свій підпис під наказом створити дивізію з галицьких добровольців.
Проте крім гучних заяв Вехтера в активі німців більше нічого не було, тому коли мова зайшла про безпосередній процес формування, то виявилося, що для цього нічого не готове. І тому влітку 1943 року на військовий вишкіл до дивізії виїхали не кілька десятків тисяч українців, як всі в Галичині очікували, а лише біля 3000. Відсутність в Німеччини ресурсу для формування дивізії мала негативні наслідки, бо з часом ентузіазм багатьох добровольців згас, і наприклад вже восени 1943 року, коли почався добір для вишколу, щоб заповнити квоту в 6000 рекрутів прийшлося знову докладати зусиль.
Також додам, що всупереч поширених тверджень, нібито Німеччині тоді були конче потрібні солдати, і вони були готові брати до війська будь-кого, німецька військова машина цілком обійшлася б без 20-30 тисяч українських вояків. Бо чого-чого, а людського ресурсу німцям в принципі вистачало аж до осені 1944 року (щоб в цьому переконатися, достатньо просто подивитися давно опубліковані документи наявності солдатів і їх мобілізації за роки війни). Проблема була в іншому – в неможливості забезпечити гідний вишкіл і оснащення всіх цих солдатів, яких в 1943-1945 роках забрали до війська (а особливо в 1944-1945 роках).
3. З попередніх двох пунктів випливає доволі парадоксальний висновок, що головним бенефіціаром від створення дивізії стали саме українці. Несподівано, вони отримали низку унікальних можливостей, як військових, так і політичних: а) створити вишколене, боєздатне українське формування, яке, повторюся, вони розглядали як зародок української армії; б) заявити про себе на міжнародній арені як про окремий суб’єкт, який в нацистській парадигмі, нарівні з іншими націями, робить внесок в боротьбу «Нової Європи» проти більшовизму. Тобто вперше з Визвольних змагань українці отримали можливість стати самостійним гравцем. Тож важко переоцінити факт появи дивізії «Галичина» для української національно-визвольної справи.
4. Дивізійники не були гарматним м’ясом, як сьогодні стверджують деякі персонажі, яким лінь відкрити серйозні історичні джерела. Бо не дивлячись на нестачу матеріальних ресурсів, німці, якщо вже взялися щось формувати, то робили це фахово і професійно. Вони приклали всіх зусиль, щоб підготувати і оснастити українську дивізію для фронту належним чином. Перед виїздом під Броди середній дивізійник мав мінімум сім місяців вишколу за плечима, а десь третина вояків – біля року. Вони були озброєні і оснащені краще, ніж вояки інших німецьких дивізій, які служили з ними в 13-му армійському корпусі. А восени 1944 року, після відновлення дивізії, коли вже рушилися фронти, німці все одно не кинули українську дивізію затикати гарячі ділянки фронту, а спрямували її набиратися бойового досвіду в порівняно спокійну союзну Словаччину, де українці допомагали тамошньому уряду боротися з партизанами і встановлювали добрі стосунки з місцевим населенням.
5. Українські вояки не були членами організації СС, і як добровольці на службі у військах СС, носили українські національні відзнаки – нарукавний щиток з золотим галицьким левом і трьома коронами на синьому фоні, що нашивався на лівий рукав, а на правому комірі, замість петлиці з рунами – петлицю з «левиком». Для всіх адекватних людей тоді і зараз це символізувало, що вони б’ються за свою національну справу, нехай і в чужій уніформі, і під чужим командуванням. Показово, що хоча в Другу світову українці воювали у лавах багатьох армій, зокрема, в радянській, британській, канадській, американській, проте лише українці в німецьких збройних силах носили свої національні відзнаки – як дивізійники, так і вояки УВВ. В жодній іншій армії національних відзнак для українців не запроваджено. Воно й не дивно, бо в тих арміях на українців дивилися як на громадян СРСР чи Польщі, але зовсім не як на людей, які мають право на власну державу.
6. Відсутні жодні докази здійснення українською дивізією військових злочинів. Звісно, брехливих фальшивок і маніпулятивних тверджень гуляє чимало, тому фальсифікатори української історії регулярно щось подібне закидають. Проте документально все воно нічим не підтверджується. Ба більше, за 80 років після війни історію дивізії перекопали вздовж і поперек майже на всіх континентах. Цим займалися історики, слідчі і державні чиновники. І що отримали в результаті? Жодного переконливого, доведеного доказу щодо здійснення військових злочинів дивізійникам! Хотілося б сказати, що в цьому питанні можемо нарешті поставити крапку, втім, вже незабаром традиційно очікуємо чергову порцію брехливих звинувачень.
7. Про те, як «Нюрнберзький процес засудив дивізію» за останні роки не згадував тільки ледачий. В котре повторюся, що питання української дивізії, як і України взагалі, там не розглядалося, а з вироку цього трибуналу чітко слідує, що українські дивізійники не визнані ним злочинцями (бо в ньому фігурують лише члени СС (тобто люди з членським квитком і особистим номером), якими дивізійники, як українці, в принципі не могли бути.
***
Підсумовуючи зазначу, що українським дивізійникам абсолютно нема чого соромитися, ні перед своїми сучасниками, ні перед теперішніми поколіннями українців. Сьогодні в Україні їх залишилось небагато, до 30 людей, самому молодшому з яких 93 роки. Проте вони і досі не мають того, на що заслуговують – визнання української держави, про яку вони все життя мріяли, і за яку боролися зі зброєю в руках. Дивізійників не визнано учасниками національно-визвольної боротьби. І я цілком свідомий, що цього майже не реально добитися, а відстоюванням історичної справедливості, займається порівняно невелика група істориків і ентузіастів. Масової підтримки суспільства вони не знаходять, оскільки не мають серйозних важелів впливу і пропаганди. Здебільшого, це питання знаходить розуміння в межах трьох областей Галичини, проте в інших регіонах України на дивізійників досі дивляться за допомогою радянських лекал, тавруючи їх зрадниками. Дарма, бо дивізія гідно проявила себе в бойових діях, враховуючи умови в яких їй прийшлось вступити в бій, нічим не заплямувала свого імені та стала одним з символів боротьби українського народу за власну свободу та незалежність.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma