Зрозуміло. І НАТО не буде стільки ж. Не очевидно? А буде що? Совок. Він замінить Україні перемогу; незалежність; суверенітет; і НАТО. І майбутнє, теж замінить. Як завжди заміняв.
На третій рік усе розігрується за якимись тупими нотами. Тим самим самим: мелодія не змінюється.
- Слабке місце. Недостатньо ресурсів. Усім, хто відповідає, по глибокому барабану.
- Неможливі накази. Невиконання завдань і місій, уже стало нормальним явищем. Традицією?
- Ворог просунувся і зайшов. Це означає, що вже не вийшов, і залишився. Просунувся далі. Навіть не буду повторювати імена і назви: сюжет жодного разу не змінюється. Нью Йорк
Бійці 206-го батальйону 241-ї бригади ТРО (Київ), які з кінця червня прикомандировані до 41-ї окремої механізованої бригади на Торецькому напрямку, заявляють про відсутність належної підтримки від цієї бригади. Сама 41-ша бригада наразі жодним чином не прокоментувала озвучені претензії."
"Наша претензія в тому, що немає підтримки. Ми легка піхота, ТРО, у нас з озброєння – автомати і кілька мінометів. Нам такі задачі нарізають… що може і Третя штурмова зі своїми молодими хлопцями та озброєнням такого не зробить. Наприклад, приходила БР-ка (бойове розпорядження – УП) – відправити 10 людей у тил ворога й перерізати їм логістику."
"Нарізаються фантастичні задачі, які розраховані або на космодесантників, або на щонайменше запакованих 20-річними спортіками й технікою свіжі підрозділи. Те, що ці люди, вйобані фізично й психологічно роками великої війни, те, що засобів і боєприпасів для підтримки піхоти тотально не вистачає – тупо ігнорується".
Воно не виглядає як Соледар 2.0 та 100% Може Авдіївка, "на заздалегідь підготовлені"? Йшов третій рік і все ж виглядає, і нагодує. Виглядає що у ворога є, існує задача та імпульс захопляти українську землю, а у деяких українських керівників нема, не існує щоби зупиняти ворога та перемагати його. Чому, ні? Як і звідки їх не існує, на третий рік?
Кожен, хто залишився в такій ситуації, без відповіді і без допомоги може втратити віру в українську армію назавжди. Ми живемо у 21-му столітті: у них є сім'ї, друзі, знайомі та колеги - що дізнаються, і що будуть думати вони?
Самовільно залишили позиції, злочин? А не помітити, не відповісти на прохання або благання побратимів про допомогу, нормальна робота? Та годі, з такими уявленнями нам тільки назад - у совок, і ніяких НАТ, і мріяти навіть нe треба з такими уявленнями в головах тa на третій рік. Орки зрозуміють таке одразу. НАТО: і близько не лежало. Нам куди? У реальності чи тільки на папері, як завжди?
Ось так: на цьому самому шляху цілком можна і реально прої@ати, - так, навіть не програти, тупо прої@ати, по совковому, як завжди.
Так виходить, що ці питання вже постали, самі, зi реальності:
- Чи здатна українська армія перемагати цього ворога?
- Чи є в неї всі необхідні ресурси, щоб перемагати цього ворога? Чи стоїть перед нею задача, забезпеченa компетентним керівництвом тa всіма ресурсами щоби перемагати цього ворога?
Або результат уже не має великого значення?
Це війна і на війні не все йде за нотами, зрозуміло. Але в армії яка націлена на перемогу, завдання забезпечуються та виконуються. В армії НАТО не затикають дірки людьми і не одмахуються від провалів а роблять висновки. Тільки в армії совка - ніякого не НАТО, допускається повторення того самого провального сценарію, раз по раз, місяцями і роками як калька.
Але cовок не виграє Україні цю війну: це вже не попередження, вже факт, на землі. Совок коштуватиме Україні її перемоги, тa її майбутнього. Як завжди коштував.
Відповіді на ці запитання буде дано не промовами в телику; а Часу та майбутнім поколінням. Ніяких пояснень він не приймає.
Історія вже вирішила та показала: маленький і добрий совок не переможе великий та злобний. Якщо Україна не знайде можливості перемагати цього ворога, то вона почне програвати цю війну. НАТО, союзники і світ це добре бачать та розуміють. А хто ще ні?
Вісімдесят років тому громадяни кількох вільних країн прийшли захистити свою свободу. Вони прикривали спину один одного; і життя; часто не знаючи з якої країни їхній бойовий товариш - побратим. Вони перемогли, чи не тому що у них було щось спільне, мета?
Зараз в Україні дві частини не можуть покладатися одна на одну: у СВОЇЙ країні, за СВОЮ землю і свободу. Крики в рації, шалений натиск ворога - зв'язку немає, допомога не йде. Не наша делянка. Ворог вклинився, знову просунувся – не проблема. Не на нашої ж ділянці. Совок. Це стара проблема України і вона завжди, кожного разу коштувала їй перемоги і майбутнього.
Ось така оцінка: сьогодні, на одинадцятому році війни за незалежність і майбутнє, українська перемога, схоже, не має впевненого власника. Тих, кому вона потрібна, хто заплатить за неї ціну і хто принесе її додому, бо вона належить їм - як у тих, вільних націй минулого разу. Ніяких чудес і несподіванок тут немає - і не буде. Морди у телику – це не власники української перемоги. Порожні слова – не перемоги. Чи обернеться українська перемога в цій, третій здається, війні за незалежність ще однією черговою "реформою" з довгої серії? Сказати словами тут нічого вже не можна – тільки побачити.
Я залишу це питання суто риторично: а далі ми все побачимо. А може вже не стоїть така задача: перемагати цього ворога? Може стоїть задача здати йому певну територію, тільки не дуже швидко? Після проведених реформ здані всі - до одного вже? з невеликих досягнень попереднього року. Це ж реальність?
Bідповісти впевнено тут вже не можна: через відсутність фактичних підстав, а слова ними ніколи не були. Заклинання та промови в телику не замінять виконаних завдань та спочатку утриманих, а далі звільнених кілометрів. Усе залишилося лише побачити.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma