"Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
***
Федорович сидів на веранді, закутаний у картатий плед, і дивився на ялинки. Ялинки, залиті сонцем. Пахло живицею та байдужістю до всього того що було раніше. Поруч сидів хлопець. Його ліва рука, яку тепер належало розробляти, лежала на колінах, мов чужа. До війни Іван працював звичайним лісничим. Тут, в осередку цього карпатський затишку, у Славському, не було ні свисту куль, ні «прильотів». Тут було тихо, як у раю. Або в морзі. Федорович першого дня ще не визначився.
— Федоровичу, а ходіть ліпити! — гукнула з двору пані психологиня, молода жінка з навушниками на шиї, незламним оптимізмом у голосі та грудьми що нагадували смак життя. — У нас сьогодні зцілення глиною!
— Я вам що, гончар щоб ліпити? — буркнув він, але ноги вже несли його до столу, де поралися з глиною п'ятеро його майбутніх спільників по реабілітації.
Історія любить іронію. Ще тиждень тому вони були різними: позивні, звання, частини. А тепер їх об'єднувало не лише спільне горе, а необхідність одужувати. І спільне завдання — зліпити з глини щось таке, «щоб вивільнити емоції».
— А мій он у лісі, з дитиною, — гигикнула руда Оксана, позивний «Динамо», киваючи на стежку, де зникав її чоловік з корзинкою для грибів. — Їм тут, бач, теж реабілітація потрібна. Чекати не буду.
— Слухай, "Динамо", — озвався Петрович, чоловік років п'ятдесяти з глибокими зморшками біля очей. — Ти йому краще еротичний цигун покажи. Бо вчора він на дівчат дивився ніби то шашлики або то ворожа ціль.
Шашлики — це була священна справа, але справа не кожного дня. Інструктор з арт-терапії Дмитро, худорлявий хлопець з борідкою, вчив їх «бачити прекрасне». Вони потроху бачили. В багряних відблисках мангала Федорович бачив спалахи від розривів, але вирішив мовчати. М'ясо було смачним, а карпатське повітря п'янило, як наше бессарабське Каберне. Навіть ліва рука Івана, здавалося, ворушилася жвавіше, коли треба було накласти собі ще шматочок домашньої ковбаси.
Вечорами вони грали музику. Інструментів було безліч. Хтось брав бандуру, хтось — гітару, хтось - сопілку... Більшість хлопців та дівчат це робили вперше. Федорович, який у цивільному житті був інженером, раптом відчув потяг до сопілки. Витягував із неї звуки, схожі на стогін пораненого лося, але психологіня стверджувала, що «це дуже гарний прогрес».
— Ви не граєте, ви видихаєте біль, — казала вона.
—Та я ж і не вдихав майже, — дивувався Федорович.
Наступного дня був час ліпити свічки. Свічки виготовляли з воску, і це було медитативно. Колян, мовчазний хлопець з-під Бахмута, зробив свічку, схожу на снаряд. Психологиня зблідла, але потім сказала, що це «дуже символічно».
Особливим випробуванням став похід у гори, але всі повернулися з яскравими враженнями та настроєм. Зранку — цигун на галявині. П'ятеро чоловіків, двоє з яких ледве не втратили ноги, а третій — глузд, махали руками, зображуючи «потік енергії». Федорович, дивлячись на те, як Петрович намагається стати «журавлем», ледь не зірвав голосові зв'язки від стриманого реготу.
— Петровичу, ти не журавель, ти — БТР, який застряг. Роби плавніше!
—Та як плавніше, Федоровичу!? У мене спина — суцільна броня!
Але в гори пішли і наступного дня. Після повернення разом з вечерею головним ритуалом було — розпалювання ватри. Ось тут до них приєдналися й дружини. Дружина Санича, тендітна Наталя, яка щодня мовчки в'язала шкарпетки, дивлячись на чоловіка, раптом виявилася майстром із розведення вогню. Вона склала багаття так, як вчив колись її дід, і воно спалахнуло з першого сірника.
Біля ватри зазвичай мовчазні чоловіки заговорили. Про все, крім війни. Про те, як Іван у дитинстві впав з яблуні, як Петрович будував дачу, як Федорович мріяв колись купити хатинку в Карпатах та збудувати тут кемпінг. Вогонь тріщав, іскри летіли в зоряне небо, а десь внизу, в долині, лежало Славське з його затишком.
Санич був величезним чоловіком, фронтовим водієм на передку, який на цигуні завжди лежав на підлозі і дивився на оце все, хоча поруч нього Тетяна акробатично виконувала все, що йшло за розкладом сенсея. Для неї, як феї зачісок з жіночого салону це теж була реабілітація.
— Знаєте, — сказав Санич, підкидаючи гілку у вогонь. — Я тут зрозумів одну річ. Ворог хоче, щоб ми всі збожеволіли. Геть усі. А ми от сидимо, глину місимо, свічки крутимо… І це, мабуть, найкраща відповідь.
— Ага, — підтакнув Колян. — У мене навіть сон нормальний сьогодні був. Не про Бахмут. Про те, як я корову дою от там на галявині.
— То ти, може, й давай, — засміявся Іван. — У тебе ж село під Києвом. Кидай автомат, бери відро.
Того вечора Федорович вперше за довгі місяці не думав про війну. Він дивився на обличчя побратимів, освітлені вогнем, на їхніх жінок, що куталися в їхні ж армійські фліски, і відчував щось тепле всередині. Не там, де ще тримався гнів, а трохи вище.
За два дні все змінилося. Прийшов виклик. Федорович побачив це в очах Петровича, коли той вийшов з кімнати з телефоном. Побачив, як напружився Колян. Як Іван підслухавши розмову перестав жартувати.
На ранок четвертого дня відпочинку два хлопця стояли на ґанку нашого карпатського затишку. Рюкзаки, перев'язані стрічками, знову стали схожі на тривожні. Дружини мовчки пакували речі в машини.
—Петрович, а як же свічки? — розгублено спитала психологиня.
—Вони, пані, не для того, щоб горіти вдома, — відповів він. — Вони, щоб світити там, де темно і на згадку.
Він обійняв свою дружину, яка приїхала на кілька днів і тепер кусала губи, щоб не заплакати.
— Я повернусь, — сказав він. — Тепер я точно знаю, куди повертатись. У Славське, до глини, до цих божевільних цивільних вправ з цигуну, до ваших ранкових дирунів. Це тепер мій тил.
Вони поїхали. Двома автівками. Хтось із жінок залишився в осередку, бо війна триває і в тилу. А хтось, як Оксана, сіла поруч із Іваном, Йому треба було до шпиталю.
Петрович дивився на гори, що віддалялися в дзеркалі заднього виду. Там, на одній з полонин, ще жевріла їхня ватра. Він знав, що вогонь не згасне. Він тепер горів у них самих.
— Ну що, хлопці, — сказав він, коли машина виїхала на трасу. — Ворог думав, що нас зламав, ми тим часом просто з’їздили на курорт. Підлікувати нерви. Тепер можна й працювати далі гучними інструментами.
Вони поїхали туди, звідки нещодавно приїхали. Але тепер — зігріті. Не куртками, а чимось більшим. Тим, що в'яже міцніше за броню. Правдою, глиною, і тим дурнуватим, але дуже життєдайним цигуном.
— Слухай, Колян, — раптом озвався з сусіднього сидіння Петрович. — А глечик, який я зліпив, забрати забув. Жалкую...
—Не жалкуй, — посміхнувся Колян. — То не глечик був. То твоя нова душа залишилася там на згадку. Тіснувата така, але нічого. Розноситься.
Вони засміялись. Вперше за довгий час — голосно, вільно, без огляду на небо. А Карпати мовчки дивились їм услід, ховаючи верхівки в ранкових хмарах.
Глиняного котика, якого Колян зліпив на одному з занять, він все-таки поклав у бардачок. Про всяк випадок. Бо в житті, як на війні, дрібниць не буває. Може той самий глиняний котик виявиться найважливішим, як талісман.
Чудовий карпатський затишок у Славському продовжив жити своїм звичним життям і далі. Бо американські волонтери знову зібрали п'ять тисяч тих самих долярів завдяки яким наші хлопці можуть відчути тишу, спокій, любов та впевненість, те за що варто триматися і далі. Ігора, що був сенсеєм з цигуну з часом мобілізували. Його непересічні навички стануть тепер в нагоді іншим хлопцям та дівчатам. На останок він написав тим, хто його знав: "- Я повернусь!".
Повертайтеся усі, бо кожного чекає: родина, домівка, майбутнє і цей карпатський затишок!©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса #РеабілітаціяВійськових #Україна #СлавськаВатра
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma