З одного боку, майже всі книжки з цієї добірки – про історичну пам’ять, яка рухає сюжет чи то у соціяльній драмі, а чи у психологічному трилері. Але з іншого, кримінальні історії, розказані авторами, не мають терміну давності, а вчинки, скоєні їх героями, залишаються злочинами хоч у Німеччині часів Другої світової, хоч в Україні за нашого сьогодення
Василь Шкляр. Спів Божої пташки. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля
Початок цього роману – ліричний і драматичний водночас – нагадує нам про те, що не все у нас з недалекого трагічного часу обдумано і розказано. Звісно, «чорнобильська» тема – надто широка і складна, будучи обговорена, здавалося, у всіх жанрах, але у цьому романі мова про те, як жилося у ті часи різним людям, не з плакатного чи агітаційного середовища, а творчим, живим, небайдужим до самого життя, а не лише до його чергових «перегинів».
Адже офіціоз мовчав про все. «Стареньке запорошене радівце у Стаховій хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте насамперед рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели нас до вселенської катастрофи».
За сюжетом, у цей самий час, звільнившись з видавництва герой оповіді лишає дружину, вродливу Софі Лорен, як називав він її десять років тому, і їде в село писати сценарій, а вже звідти, рятуючи сина – до Одеси. Загалом пристрасті, що киплять довкола, нагадують про той трагічний час, коли «реактор» і «радіація» були у всіх на устах, а в крамницях бракувало горілки, щоб загасити тривогу. Утім, автору вдалося розповісти про це нестандартно, яскраво, цікаво, нагадавши, як недаремно значить у передмові до роману Михайло Слабошпицький, про визначення прози як мистецтва слова.
Сергій Дяченко, Марина Дяченко. Вовча сить. – Х.: Фоліо
Основна ідея цього роману нагадує одночасно «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла і «The Animals» гурту «Пінк Флойд», в яких суспільство було поділене на соціальні групи тварин: овець, вовків, свиней і собак. Тож, з одного боку, мало що може бути безглуздішим за цивілізацію розумних овець, крім, звісно, чергового авторського експерименту, а з іншого, маємо цілком дієвий проєкт. В якому вівці живуть, будують ферми і міста, винаходять маячки, щоб захищатися від вовків.
Щоправда, подальшому процвітанню і цивілізації можуть все ж таки загрожувати вовки, які прийдуть знову і почнуть жерти отару. Але, якщо зважити, що поруч - така спокуслива людська цивілізація, яка в обмін на твою власну вовну обіцяє чимало гараздів - захист, їжу, порятунок твоїх дітей... Однак за усе це, можливо, доведеться через кілька поколінь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Чи не постануть ті, кого не вдасться переконати? І хто почне виживати по-людськи - борючись не на життя, а на смерть із сірими хижаками... Окрім «Вовчої ситі», до збірки також увійшли повісті «Бастард», «Горіла вежа» та кіноповість про слов'янську султаншу Роксолану «Оксамит і сталь».
Оксана Луцишин. Іван і Феба. – Л.: Видавництво Старого Лева
Дія у цьому романі розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності. Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою. Але якщо Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, то Ужгород в романі вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи, а сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуриці.
«Феба дивилася на цього чоловіка з жахом, а він винувато усміхався до неї лагідним щербатим оскалом. Не був ще старим, ні, щонайбільше міг мати десь сорок років. Отже, зуби йому повибивали. «Мужик, - шепеляво повторив прибулий, звертаючись до Івана, - будь другом, постав мне стопарик». Іван, якому трохи відлягло від серця. І в пориві вдячності – не так до цього зека, як до самого життя, що вже вкотре милувало його, - зробив знак хлопцеві. в буді. той підійшов до них Іван замовив для незнайомця децу, сам же відразу заплатив за неї. Нехай буде. Нехай. усім буде добре. А проте, випивши омріяну децу навстоячки, чоловік, не церемонячись, хоч його ніхто не запрошував, підсунув собі стілець і підсів за їхній столик».
Ілюстрація: Валерій Барикін
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma