Навіть за «мирного» радянського часу, не кажучи вже про страшні теперішні, це місто зазнавало чималих змін, про що нині, на жаль, вже мало хто пам’ятає.
Що ж до цієї книжки, то вона писалася у 2020–2021 роках, тобто до повномасштабного вторгнення Росії у місто, в якому народилася авторка. Тож "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого" Світлани Ославської (Л.: Човен) – про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші – про локації, треті – про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-го і 2014 року.
Утім, навіть у радянському форматі це місто зазнавало чималих змін, про що нині, на жаль, вже мало хто пам’ятає. Так, наприклад, задовго до "міста хіміків", Сєвєродонецьк був "містом склопластиків", і в його центрі (який весь час мігрував, про що бідкався викладач-академік на лекціях з історії архітектури, які у ті часи відвідував автор сих рядків) височів саме "Клуб склопластиків", а не пізніший "ДК хіміків". В якому чаклував режисер аматорського театру Саша Шмаль, а довкола громадилася сталінська забудова, де комори в квартирах були такі, що в них можна було зайти, як у кімнату, і зачинитися. В одній з них була влаштована фотолабораторія, у другій зберігалися підшивки старих журналів, серед яких виявився "Новий мір" за 1963 рік з оповіданням Солженицина "Матрьонін двір".
"Коли у травні росіяни взяли під контроль частину Сєверодонецька, - так само згадує авторка, - у мережі з'явилося відео, де нібито місцеві жителі з випивкою і під гітару розказують, як з нетерпінням чекали на освободителей. Це відео й інші подібні викликали хвилю дописів-спростувань у соцмережах. Різні сєверодонеччани пояснювали, що саме вони є справжніми людьми цього міста, а не ті персонажі у відео. Автори цих дописів хотіли повернути собі право говорити про своє місто - заявити, що саме вони мають це право". Ясна річ, що правда буває ситуативною, а спогади хибують на упередженість. Ностальгія – це привід писати історію, натомість люди з гармошкою цілком можуть бути фейком. Тим не менш, як і будь-де, у місті, про яке мова у цій книжці, завжди чимало людей, які чекають на повернення різних часів: "радянських" чи "українських", минулих чи сучасних.
"Ця книжка - також втілення мого права говорити й бажання поговорити про Сєверодонецьк, - зауважує авторка. - Розказати про нього по-різному: десь ностальгувати, не робити йому компліментів, вдивлятися в його людей, спостерігати за міськими дивацтвами й нотувати ці спостереження".
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma