Глава 3. Експеримент
Експеримент
"Хай буде експеримент" – це точно із почутого в райкомі. – Промайнула здогадка.
Ясна річ нові віяння не залишили райкомівських кураторів байдужими до нового починання, що звалося "ради бригад".
………………………………………
Діставшись бурякових полів, я негайно показав бригадирам договір, і вони тут же провели короткі збори в бригадах, пояснили, що тепер кожна бригада буде збирати квитанції за здані буряки, а отже, кожного вечора буде відомо скільки бригада заробила протягом робочого дня. Рада бригади розподілятиме зароблені гроші між її членами. Тут же були обрані ті самі ради. Негайним наслідком зборів стало те, що колектив поділився на довірливих і недовірливих. Довірливі почали з ентузіазмом висмикувати буряки, рубати на них гички та складати готові буряки в купи для завантаження на самоскиди. Самоскиди вже не зупинялись, як вчора, а повільно рухались вздовж заготовлених куч. Буряки миготіли в повітрі, наче вилітали з конвеєра. На завантажених самоскидах їхали на базу супровідники від бригад, щоб отримати квитанції з мокрими печатками. Словом, якась частина людей серйозно стала до роботи. Недовірливі ж продовжили, як кажуть, "тягнути волинку". Сеня і Беня, яких я згадував у главі 2, належали саме до цієї групи. Шапки-вушанки на їх головах залишалися з опущеними вухами й були зав'язані тасьмами під підборіддям точнісінько, як і вчора. Рухи їх були все такими ж демонстративно повільними, як у смертельно втомлених людей. Ніхто їх не підганяв. Так минув другий робочий день. А після вечері бригадири зібрали бригади на п'ятихвилинку й кожен повідомив своєму колективу рішення ради бригади, тобто хто скільки заробив за цей день. Голоси радості довірливих тут же потонули у воланнях недовірливих. Останні обурювалися тим, яке право має якась там самопроголошена незаконна рада позбавляти їх халявного заробітку. Але бригадири терпляче роз'яснили ще раз, що ради бригад, то не моя й не їх вигадка, що вони узаконені юридично в кодексі законів про працю. Отже, рішення ради бригад, що вибрані, до речі, загальним голосуванням на зборах, мають законну силу сьогодні та матимуть її у всі наступні дні.
Наступного дня на бурякових ланах коїлося щось неймовірне й досі ніким не бачене. Недовірливих не залишилося. Сеня і Беня скинули не тільки шапки, але й шарфи, й пальта. Кожен із них уподібнювався восьмирукому Шиві, кидаючи буряки з куч у самоскиди. Всі сімдесят чоловік демонстрували небачену досі працелюбність та ініціативність. Стихійно виникли змагання й не тільки між членами однієї бригади, але й між бригадами. Зверніть увагу, шановні читачі, що з цього моменту я переходжу від хронологічного висвітлення подій до їх узагальненого опису одразу за весь час нашої роботи в колгоспі, бо всі наступні дні, хоч і мали свої окремі пригоди, проте багато в чому були між собою дуже схожі.
Отже, між бригадами виникли змагання, хто більше відправить буряків на базу й відповідно, хто більше заробить. Змагання ще підвищили ефективність праці у порівнянні навіть з матеріальним заохоченням. Але виникли й проблеми. Самоскидів скоро стало не вистачати, що викликало затримки з відвантаженням буряків на базу. Колгосп дав додаткові машини, але вони не були самоскидами, а просто мали відкидні борти. Висота бортів була різна на різних машинах. Отже, бригада, якій діставалась бортова машина, мусила посилати двох-трьох чоловік замість одного на базу, для розвантаження. Також, кому діставалася машина з високими бортами, мусили витрачати більше зусиль, кидаючи буряки на більшу висоту. Тому змагання між бригадами стало набувати небезпечних форм. Кожна бригада посилала назустріч машинам своїх чатових, щоб перехопити кращі машини для своєї бригади. Змагаючись між собою, чатові заходили все далі й далі по дорозі на базу. Між ними почали виникати суперечки, які могли перерости в бійки. Врешті-решт мені довелося взятися за розподіл машин між бригадами. Задовольнити всіх не виходило. Все одно, залишались ображені. Нарешті, я вмовив голову колгоспу прибрати від нас найбільш незручні машини й замінити їх самоскидами. Це трохи зняло напругу, хоч до кінця роботи проблема частково залишалася. Підозрюю, що незручні машини (не без участі райкому) просто поміняли на самоскиди в сусідніх колгоспах, де теж працювали наші робітники, але працювали традиційно, без експериментів. Тож не бачили великої різниці, в яку машину кидати. Високі борти? Ну просто вантажитимемо буряки повільніше. І все одно загалом змагання у нас набувало ознаки масового психозу, що не на жарт почало мене турбувати. Наприклад, одна жінка захворіла. В неї сильно розладнався шлунок. Це могла бути й дизентерія. Я хотів негайно повернути її до міста, але де там! Вона навідріз відмовилася їхати. Сказала, що відпочине один день і продовжить роботу.
Важка робота в сукупності з поганим харчуванням, яке було на початку, дуже виснажували людей. Хоч голова й виділив нам кращі харчі, в порівнянні з іншими групами, але їх приготування було незадовільним. Ми підозрювали, що частина харчів просто до нас не доходила. Врешті-решт, на чергових вечірніх зборах ми вирішили взяти справу у свої руки. Кухарем за середню по бригадах оплату зголосився бути один з наших молодих чоловіків, який сказав, що йому вже доводилося куховарити. Так і порішили. Він, і справді, був гарним кухарем. Всі були задоволені його стравами. Зі свого боку я не втрачав нагоди скористатися подивом і навіть захопленням голови нашою роботою, щоб зробити наш стіл більш калорійним і різноманітним. Голова раз на тиждень став виписувати нам рознарядки на птахоферму, овочеву базу та склади. Я їздив туди за харчами разом із кухарем. І от, вперше потрапивши на птахоферму, я помітив там величезну кількість пустих кліток, що були зроблені з прутків із нержавіючої сталі, які наче для того й стояли на видному місці, щоб відвідувачі запитували, що воно таке й для чого потрібне.
Але про це в наступній главі.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma