Глава 4. Експеримент на курях
Експеримент на курях
Вперше потрапивши на птахоферму, я помітив там величезну кількість пустих кліток, що були зроблені з прутків із нержавіючої сталі, які наче для того й стояли на видному місці, щоб відвідувачі запитували, що воно таке й для чого потрібне. І я запитав колгоспника, що був поруч.
– Це все придумав наш новий зоотехнік. – Флегматично почав той оповідати історію, яку, схоже, оповідав вже багато разів багатьом відвідувачам: Він після інституту був на стажуванні в Америці й бачив, що там фермери тримають курей у клітках. Повернувся до колгоспу й запровадив цей спосіб у нас. Завод наварив нам оцих кліток, і в них розсадили курей. У кожну клітку по курці.
– А де ж перебували кури до того? – Поцікавився я.
– Паслися он на тому вигоні.
– І коли вигін від них звільнили, як його стали використовувати?
– Та ніяк. Стоїть собі, як бачите, пустий.
– І де ж тепер кури? – Поцікавився я?
– Та повиздихали. – байдуже відповів мій флегматичний співрозмовник.
Якщо я скажу, що й тут не обійшлося без райкому, ви, шановні читачі, напевне запідозрите мене в манії переслідування. Але ж поміркуймо разом! Незалежно від того чули селяни про технологію вирощування бройлерів у США чи не чули, кожен з них, напевне, наперед знав, чим закінчиться довічне ув'язнення курей у клітках. Тим більше, знав це голова колгоспу. Він був хитруватий, але ж не недоумок! Як же він, ні сіло ні впало, погодився на такий безглуздий експеримент, що гарантовано мав закінчитися величезними збитками для його колгоспу? Чому він не висміяв юне обдарування й не запропонував йому зайнятися більш корисною справою, ніж геноцидом ні в чому не винних курей? Кажу ж вам, відповідь може бути лише одна: юне обдарування, яке без сумніву вже встигло стати членом партії (бо інакше хто б його пустив на стажування за кордон!), отримало підтримку куратора з райкому. Коли говорила партія, мізки у комуністів вимикалися, й вони готові були зробити те, від чого відмовився б навіть безпартійний дебіл.
Ви мені не вірите? Добре! Тоді я зроблю невеликий відступ і розповім іншу історію, яка трапилася значно пізніше. До речі, вже під час, так званої, перебудови. На той час я працював у проектному інституті, але звідти теж партія посилала нас у поміч всім, хто з тих чи інших причин не виконував свою роботу. Отже, послала партія працівників нашого інституту, серед яких був і я, на ленінський суботник, тобто наводити лад на вулицях після зими. Нам видали штикові лопати, й райкомівський куратор, молодий хлопець у модному плащі, бездоганному костюмі й краватці, наказав нашому керівникові обкопувати лунки навколо дерев, а той вже наказав це робити нам. Копаємо. Сама по собі справа, звичайно, корисна, але партійний примусовий принцип її виконання викликав у мене й мого товариша страшенне обурення. Хотілося щось утнути – і я утнув. Поруч з деревами вздовж дороги стояли залізобетонні опори освітлення. Закінчивши з деревами, я почав обкопувати одну з них. Мій товариш, побачивши це, прийшов у захват і почав обкопувати іншу опору поруч. На нас оглядалися, дехто почав сміятися. Нарешті, підійшов наш начальник.
– Що це ви робите? – Спитав він підозріло у мене.
– Робимо лунки навколо стовпів.
– А хто вам це доручив?
– Ось він. – Я тицьнув пальцем у бік райкомівського молодика.
Начальник преобразився. Його очі стали пустими й бездумними, обличчя набуло казенного виразу. Він пішов до іншої групи наших людей і почав їм щось говорити. Навіть на відстані було видно, як вони здивовано вирячили очі, його слухаючи, але скоро стали навколо інших стовпів і заходилися теж їх обкопувати. "Партія сказала "Надо!" – комсомол ответіл "Єсть!".
Сподіваюся, що я, врешті, переконав вас, шановні читачі, у правдивості мого припущення про роль партії в геноциді колгоспних курей. Проте нам пощастило – куриний рід не весь там перевівся: чи то якась кількість курей, яким не вистачило кліток, врятувалася від смерті, чи то завезли нових, – але кури там ще були, хоч і в меншій кількості. Для нас вони знайшлися, як і їх яйця, так що ми поїхали звідти не порожняком.
Між тим новий кухар щодня заводив зі мною розмову про те, як добре було б роздобути хоч одного барана (колгосп мав отари) і які незрівнянні він вміє робити шашлики. Річ у тому, що до нас почали приїжджати всякі поважні гості, які хотіли на власні очі побачити наші дивовижні досягнення, й усіх треба було після "екскурсії" пригостити в нашій столовій. Кухар хотів бути на висоті. Як виявилося, він також хотів баранячу шкуру, але про це я дізнався потім.
Далі буде Епілог.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma