Enigma Enigma

Олекса Доніч

2021-11-20 00:36:36 eye-2 3282   — comment 0

Спадковість Укрзалізниці



Легкий ранковий вітерець розігнав кілька хмар на сході, і звідти виринув сонячний промінь та осяяв золоті маківки семи бань барокового монастиря, які спалахнули від того наче справжнім вогнем… Ввижалося, що цей вогонь підсвітив хмари на заході та над Монастирською горою ніжним малиновим кольором так, буцімто схід і захід сонця відбувались одночасно.
Миттю пригадалось Івану Івановичу, що в цьому монастирі, прекрасному взірці козацького бароко, чистому і простому, на відміну від пишноти київських церков, тримав свою ставку Карл XII, а з ним був і гетьман Мазепа.

Промайнула думка, що все могло бути інакше в ті криваві тижні, а тоді й наступні двісті років були б зовсім інші. З цією думкою прийшла впевненість, що побачив він зараз не відблиск минулого, але відсвіт майбутнього країни, яка ще прийде на цю землю у своїй волі та великій славі. Довготелесий мрійник глянув скоса на товстуна, який настовбурчився мов горобець, і замислився.
За хвильку вже їхали бруківкою Круглої площі, білі будинки якої теж освітлювалися рожевим промінням, що линуло від монастиря до хмар, а з хмар — до площі. І навіть набурмосений Іван Никифорович із відчутним задоволенням почав роздивлятися навкруги, але побачив насмішкуватий позирк приятеля, який наче казав: “А що, друже, ампір у полтавському виконанні теж непогана штукенція”, і зумисне відвернувся вбік колони з хижим орлом.

Іван Іванович пригадав вечірні сумніви й запитав лагідно приятеля, мовби й не пробігла між друзями допіру чорна кішка:

— Друже, я завжди вважав, що на залізниці найбільший порядок і найкраща дисципліна у всій імперії. А втім ось бачу, що вам потрібно вже у відпустці доїхати до майстерень, щоб усе проконтролювати. З чого б це так?

— Альфа в тому, що мій заступник буде лише ввечері. А омега —  що ви собі навіть не уявляєте справжнього стану речей на російських залізницях. Якщо в Європі залізниця — це дійсно притулок найкращого порядку в світі, то в Росії — найбільш згнила ланка. Ось візьмемо, приміром, таку дрібницю, як прибирання снігу з колії, — залюбки дав відповідь непоступливий товстун, наче й не фиркав на товариша ще хвилину тому. 

— Що може бути простіше цього, які тут можуть бути негаразди? 

— Отож, диявол ховається у дрібницях. Якось, ще до появи паровозів-снігоприбиральників, які з’явилися на нашій залізниці зовсім недавно і в недостатній кількості, в управлінні звернули увагу, що кожен рік виставляється однаковий рахунок за прибирання снігу, так званий “полопатний”, бодай зима була майже без снігу. Придумали послати ревізора на паровозі, а всіх робітників, залучених до прибирання, зобов’язали вишикуватися біля колії, піднявши лопати до гори. Ревізор проїхався і нарахував лопат більше, ніж заявлено, ділки з комерційної служби отримали навіть премію.

— Це ж чудово, хіба ні?

— Еге ж, утім насправді робітників було в десять разів менше.

— А кого тоді порахував ревізор? Йому сунули хабара?

— Ні, його не підкупили, а ввели в оману, бо дали завдання кожному робітникові зліпити десять сніговиків, натягнути на них драні кожухи та встромити лопати.

— Отакої. Коли б це почув не від вас, мій друже, то й не повірив би.

— Ви добре знаєте Акакія Федоровича, начальника станції Полтава-Південна, через яку щодень проходять мільйони пудів усілякого вантажу, тим-то можете запитати, як його цілий місяць мучило головне управління щодо пояснювальної записки від винного в тому, що пацюки з’їли мішок борошна в товарному вагоні. Бідний Акакій Федорович довго думав, та й відписався, що провина щурів достеменно встановлена, утім “как оні сущєства бєссловєсниє і ґрамотє нєобучєнниє, то получіть от ніх докладную нікак нє прєдставляєтся возможним”. За таку відповідь його позбавили премії з формулюванням “за нєподобающую дісципліну подчіньонних работніков”, однак за клятий мішок більше не турбували.

— Тепер мені здається, що губернаторська канцелярія — це агнці божі, як порівняти з вашими залізничними бюрократами, — витираючи сльози від сміху, промовив Іван Іванович.

— Авжеж. До речі, я знаю того чиновника з управління, що залишив Акакія Федоровича без премії — свою резолюцію він написав без усякого гумору, цілком серйозно.  Але я ще не закінчив історійку про лопати. На другий рік після перевірки кількості лопат вирішили видавати гроші за прибирання снігу під розпис кожного робітника. Шахраї з комерційної служби найняли для цього селян із прилеглих сіл — ті повинні були просто поставити свої підписи, отримати гроші й віддати їх, як винагороду цим ділкам. Утім зайшла коса на камінь, селяни отримали гроші та відмовилися віддавати шахраям.
—  Оце ж вони спіймали товстелезного облизня, — розреготався Іван Іванович.
— Для них такі дрібниці, наче з гуски вода. Однак це тільки маленька кумедна верхівка височезної гори зловживань і шахрайства на залізниці. Завжди можна купити в кондукторів квиток у перший клас за ціною другого, а в другий — за ціною третього. І ніякі ревізори нічого з цим вдіяти не можуть уже багато років. Навіть до мене кілька разів підходили високі чини та пропонували стати за короткий час багатієм, якщо погоджуся брати для ремонту не те, що треба, і списувати те, чого не треба. Проте ремонтні майстерні — це ж еліта залізниці, майже святе, від них залежить життя не лише локомотивів, але й поїздів з пасажирами.

— І що ж ви? — Іван Іванович відзначив про себе, як приятель порівняв свої залізяки з живими істотами й не помітив цього.
— Ввічливо пояснював, що тут буде, наче з лікарем і важко хворим, бо коли вони чи їхні родичі загинуть від вибуху паровоза, то ні мені на каторзі, ні їм на небесах чи в пеклі ті мільйони не знадобляться. Поки це допомагає, тим я щасливий, що доводиться працювати із залізяками та ремонтниками, а не з комерційною службою. Утім загалом виходить — яка грушка, така й юшка, а грушка вже зовсім гнила. Тож їдь, кобило, хоч три дні не їла — це древній азіатський принцип новітніх імперських залізниць.

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma