У 1985 році до влади прийшов Горбачов і почав свою відому (чи вже призабуту) епопею з перебудовою СССР. Декларувалося побудувати в СССР “соціалізм с чєловєчєскім ліцом” аби врятувати гігантське штучне утворення від краху.
Серед різноманітних і хаотичних заходів московських правителів були ”господарчий розрахунок на підприємствах“ і виділення з колгоспних земельних фондів невеликих дачних ділянок землі для аборигенів міст. Згоди в колгоспів ніхто не питав, бо дачні наділи мали на меті відволікти увагу громадян СССР від політики простою фізичною роботою. Заодно, громадяни могли самі себе забезпечити дефіцитними і дорогими на той час овочами та фруктами.
Весною 1991 року невеликий завод на Запоріжжі отримав від місцевого колгоспу чималий шмат землі під дачі. В мальовничому місці, поблизу ставка і неподалік від містечка. Поділили на ділянки, розіграли лотерею, бо всі хотіли землю біля самого ставка, і народ з ентузіазмом занурився в роботу. Колгоспний трактор поорав цілину, але потрібно було розбити нагромаджені вали, витягнути купи минулорічних бур’янів і заскородити. Тобто, підготувати ділянку до посадки картоплі та розсади овочів.
Неподалік від нашої дачної ділянки (яку отримала дружина, бо я працював на іншому, військовому підприємстві) була ділянка директора заводу. Під час чергового перекуру підійшов директор. Після обговорення тогочасних побутових проблем розмова звалилася до “господарчого розрахунку”.
Суть проблеми з цією ініціативою ”зверху“ зводилась до того, що в інструментальних цехах, за словами виробничників, неможливо запровадити цей само “господарчий розрахунок” через специфіку роботи інструментальників. Але ”наверху“ нічого не хотіли чути і вимагали прискорення роботи з повного введення госпрозрахунку.
Затим, як я не тільки ознайомився, але й роздобув на ЗаЗі дуже цікаву методичку, яка повністю нівелювала всі технічні процеси, пов’язані з переходом на госпрозрахунок, то спробував спростувати проблему специфіки. Директор заводу не став сперечатися: «Переходь до нас і проведи в інструментальному цеху цей само госпрозрахунок». І назвав суму зарплати, яку він готовий заплатити. І від якої я не міг відмовитись…
…Коли головний інженер заводу представив мене робітникам інструментального цеху, почувся голос: «І надовго він до нас?». На це питання головний відповідати не став, а пішов до себе. Я знав про норовливий характер інтелектуалів-інструментальників, які працювали так, як кожному заманеться. Знав про совкову бригадну систему, за якою роботу розподіляє майстер, а зарплата розподіляється із визначеного фонду за допомогою купи різноманітних коефіцієнтів бригадиром і радою бригади. Саме тому майстер інструментального цеху не мав важелів впливу на роботу цеху, а відігравав просту роль “цапа-відбувайла”…
За домовленістю з директором заводу я мав місяць на підготовку плану переходу на госпрозрахунок, але про цей план не знав ніхто, крім нас. Отож інструментальники, не підозрюючи підвоху з моєю появою, продовжували ”жити своїм життям“. В яке я не втручався, а мовчки спостерігав. Налагоджував взаємовідносини з інструментальниками.
І тихцем розробляв мережеві графіки руху виробництва нових ливарних форм та ремонту старих; розраховував поопераційний штучний час, за методикою ЗаЗу, від якого залежав фонд зарплати і план виробництва нових форм. Тобто, тихцем готував базу…
За цей місяць були зірвані всі плани не тільки по виробництву нових ливарних форм, але й по ремонту старих. Бригадир розводив руками і посилався на нестачу “робочих рук”, а тихцем додавав, що ”народ лінивий і не хоче працювати“. І йшов ділити зарплату…
Наприкінці місяця зібрав весь колектив цеху і оголосив, що з першого числа наступного місяця бригадний підряд анулюється наказом директора заводу (почепив цей наказ на дошку інформації). Що кожен буде працювати по виробничому наряду, в якому вказується час на виконання операції і зарплата за виконану операцію. Наряд видається до початку проведення операції, аби робітник ознайомився із своєю майбутньою роботою. Наприкінці місяця по результатах виконаної роботи додатково нараховувався відсоток преміальних за умови, що робота виконувалася вчасно і, головне, якісно…
Ще під час зборів почулися голоси «Бачили ми вже такі реформи і таких реформаторів, і знаємо, чим вони закінчувалися»…
Але! Інтелектуали швидко зрозуміли, що тепер вони не ділитимуть зарплату за вигаданими коефіцієнтами ”трудового внеску“ і особливо за таким чудернацьким коефіцієнтом “я давно тут працюю”. Що їм доведеться працювати на рівних з рештою молодих інструментальників, які до реформи фактично були їхніми підсобниками.
Однак, більшість повірила в нові правила і почала працювати…
Не буду переказувати, через що мені довелося пройти. Я навіть приблизно не уявляв ту атмосферу, той нервоз в цеху, який утворила меншість в перші місяці реформ. Починаючи від «хтось ще розвалить твою вперту голову» і до тонких підкилимових інтриг…
Іноді навіть з’являлася думка: чи варта навіть дуже велика зарплата тих нервів, які спалювалися щодня в цеху? Але цю думку швидко гасив принцип: довести розпочате до логічного фіналу, чого б тобі це не коштувало… І вранці знову йшов на роботу.
Меншість складали саме інструментальники-інтелектуали. В кульмінації подій запитав одного з опозиціонерів: «Чому ти роздуваєш неіснуючу проблему до вселенських масштабів? Чому не можна просто працювати?». У відповідь почув матюки і загальні фрази…
Але система була зламана. Вже через пів року впертого протистояння цех почав виконувати плани по виробництву нових ливарних форм, попит на які зростав ледь не щодня (з’явились кооперативи, яким потрібні були невеликі форми) і швидкому ремонту старих. Тобто, цех запрацював на повну потужність.
Крім того, виявилось, що нестача робочих рук – вигадана відмазка від невміння організувати роботу. Що варто змінити методику “давай-давай” на точний поопераційний розрахунок і за допомогою мережевих графіків руху все можна поставити по своїх місцях. З’явились навіть лишні робочі руки, яких доводилось переводити на інші операції…
А через рік отримав новий результат – цех почав самоорганізовуватись…
Це вже згодом, у похилому віці, я подумки повернувся до цієї очевидної проблеми з інтелектуалами. Саме з інтелектуалами
Інерція мислення. Плюс спосіб сприймання інформації.
Досягнувши певного ступеня інтелектуального розвитку плюс статусу в суспільстві, за умови релятивістського способу сприймання інформації, людина перестає бачити зміни в об’єктивній реальності. І тоді потрібен час і витримка…
Сьогодні ми бачимо цей процес і в глобальній політиці…
Отож, витримки вам, Президенте України!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma