Enigma Enigma

Dario

2019-09-15 12:59:10 eye-2 393   — comment 0

Старобільськ – українське місто на Луганщині

Прифронтовий Старобільськ є справжнім містом історичних загадок і контрастів, в яких і криється ота його таємнича слобожанська душа. Назвати його суцільно російськомовним не доводиться. Тут можна почути і українську, і російську мови, хоч для більшість мешканців для вітання використовують проросійську форму вітання – «здрастє». Російською, до речі, спілкуються також більше традиційно, аніж за потребою. Районна газета у Старобільську виходить добротною українською з невеличким вкрапленням російськомовних публікацій. Редактор газети Юлія Сабаєва належить до проукраїнськи налаштованих мешканців міста та є палкою прихильницею Православної Церкви України. Пані Юлія є біженкою, яка вимушена була полишити рідну домівку через переслідування сепаратистів. Як і більшість біженців, переживає чимало побутових труднощів через відсутність нормального житла. Проте, попри побутову невлаштованість, редакторка старобільської районної газети пов’язує своє майбутнє із Україною.

Історія міста — це взагалі окрема тема, адже саме тут на краю Дикого Поля та Дону гартувалася і козацька вольниця, не дивно, що саме тут у 1708 році вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна, якого підтримала і частина запорізьких козаків. Власне після нищівного розгрому повстання царськими карателями Петра І ці краї були спустошені і слобода Стара Біла, що входила до Острозького полку, відродиться аж у 30-их роках ХVІІІ століття й відтоді нарощуватиме свою славу зернового центру регіону, а в 1797 році одержить статус міста Старобільськ, купці якого тримали крамниці не лише у містах царської Росії, але й, скажімо, у самому Лондоні.

Особливий пієтет старобільчани зберігають до Нестора Махна, який тоді уклав угоду про спільні дії з червоними проти Врангеля, перебував на лікуванні після поранення і за легендою нібито десь тут приховав свою казну. Нині про Махна нагадує його бронзова фігура на балконі одного з будинків у центрі. А ще тут існує своєрідний культ персонажів роману «12 стільців» І.Ільфа та Є.Петрова, які писали свій Старгород зі Старобільська, тож не дивно, що у центрі ви побачите бронзове зображення Кіси Вороб’янінова, який нагадує актора Філіпова, а трохи далі, у сквері біля приміщень університету, Остапа Бендера з хлопчиком, який просить у нього гроші. Взагалі ж у місті діє доволі добротний краєзнавчий музей, де працюють не байдужі до історії цього краю музейники.

На старобільському кладовищі встановлено Хрест скорботи за жертвами Голодомору 1932-1933 рр. . Тут також  знаходиться цвинтар неідентифікованих бійців-героїв 80-ї аеромобільної бригади та батальйону «Айдар», які 5 вересня 2014 року потрапили у ворожу засідку між селищем Металіст та містом Щастя. Неподалік від цих святих захоронень розміщено поховання польських офіцерів, що їх утримували в 1939-1940 роках у концтаборі, що розміщувався у жіночому Святотроїцькому монастирі. Тут поховано декілька десятків тих військовополонених, які померли безпосередньо у концтаборі, а весь його контингент в’язнів з понад чотирьох тисяч старшин і офіцерів було розстріляно під Харковом. Власне, вочевидь через цей факт у своїй історії зі Старобільськом поріднився і польський Люблін. Монастир нині відроджено, хоча не всі його збережені храми дістали первозданний вигляд. На його території похований у 2003 році і духовник монастиря, ієромонах Кирило, який залишив пророцтво про нинішню війну та твердження про те, що сам Старобільськ і монастир вона не зачепить. Ці слова старця Кирила нині у місті набули значення духовного оберега і їх ви почуєте від багатьох, що і не дивно, адже атмосфера тривоги за своє майбутнє тут присутня чи не на кожному кроці, хоча заразом не може не захоплювати і мужність старобільців, які навчилися жити, незважаючи на свій прифронтовий статус. Щоправда, важко судити чи додають їм впевненості у завтрашньому дні відвідини свого центрального Свято-Миколаївського кафедрального Собору, який підпорядкований Московському Патріархатові і займає непримириму позицію у протистоянні із Православною Церквою України. Після розмови із настоятелем храму, благочинним району отцем Пахомієм оптимізму щодо примирення церков у Старобільську в найближчому майбутньому побільшало. Цей, до речі, україномовний священик, який доволі довго служив на Закарпатті, не вдавався до звичних для цієї території ідеологем і не пробував нас переконувати, що у крові на Донбасі винна Америка, що в Україні йде наступ на «канонічне православіє» та в інших постулатах кремлівської пропаганди та Московської патріархії. Батюшка доволі приязно спілкувався із львівськими журналістами, показав нам храм та щиро благословив у дорогу додому. Це при тому, що прихильники відновлення діяльності Православної Церкви України у Старобільську стверджували, що саме служителі Свято-Миколаївського кафедрального Собору чинять усілякі перешкоди діяльності української церкви  на території міста та району, а з уст о. Пахомія на їхню адресу лунало прокляття.

Двозначність у світогляді багатьох людей на Сході і є чи не найбільшою проблемою української держави. Українці Сходу і Заходу за роки незалежності втратили духовну єдність, не мали між собою налагодженого відвертого діалогу, не було безпосереднього спілкування людей різних соціальних верств, чим скористалися наші ідейні противники з півночі.

Сьогодні патріотичне проукраїнське середовище у Старобільську починає відверто заявляти про себе. На жаль, не у всьому воно знаходить розуміння та підтримку в офіційної влади міста, проте сам факт, що воно є і займає активну проукраїнську позицію, говорить сам за себе. Патріотично налаштовані мешканці Старобільська п’ять років поспіль доглядають кладовище тимчасово невідомих українських героїв, які потрапили у засідку і загинули від рук російських окупантів у 2014 році. Українські патріоти Старобільська  знайшли приміщення і практично започаткували діяльність Православної Церкви України на території міста та району. Вони також виступили з ідеєю спорудження у сквері біля Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, який був евакуйований з окупованого Луганська до Старобільська, меморіального комплексу «Алея слави», де будуть увіковічнені українські герої, що загинули від рук російських окупантів.

Один із ініціаторів спорудження меморіалу, старобільський підприємець, депутат міської ради Володимир Винник розповідає, що серед героїв є також старобільчани, які загинули на російсько-українській війні. Це Олександр Ковальов, Іван Куліш, Юрій Полєно, Роман Вербецький, Богдан Зінченко, Віталій Левенець, Олександр Веременко, Сергій Федоров.

– Хлопці, – наголошує Володимир Винник, – загинули захищаючи майбутнє Української держави. Тому ми вважаємо доцільним спорудження пам’ятника загиблим саме біля вишу, де навчаються сотні студентів. Це сприяло б патріотичному вихованню молоді.

На жаль, міська рада Старобільська своїм рішенням відмовила старобільським патріотам у спорудженні Алеї слави полеглим на війні українським героям. У відповіді за підписом міського голови Старобільська Яни Літвінової проукраїнськи налаштованим мешканцям пояснили, що їхня пропозиція про спорудження меморіального комплексу «Алея слави» не відповідає вимогам, виписаних у Положенні «Про порядок встановлення, обліку, збереження та демонтажу пам’ятних знаків, меморіальних та інформаційних дощок на території м. Старобільська», яке було затверджене рішенням Старобільської міської ради від 13.07.2016 року за № 9/8.

Наразі проукраїнськи налаштовані патріоти-старобільчани на волонтерських засадах доглядають за кладовищем тимчасово невідомих українських Героїв.