Колись мною було написано героїчну фентезі,книгу про давні часи, коли Аріана Веджа ще не розкололася так явно за расовими, національними та релігійними відмінностями.Надаю частину останньої глави з неї, де читач беззаперечно впізнає в ворогах ар'я предків сучасних ворогів українців. Не намагайтеся судити суто за історичними археологічними даними (хоча саме на них я грунтував цю книгу), але відчуйте загальну історичну тенденцію.
------ ------- ------- ------- ------- ------- ------- ------- -------- ------- ------- ------- ------- ------
Наступного дня валка таки рушила на схід. Шлях її лежав до святилища Сварога, що в Кіммерії. Головному святилищу Сонячного Бога-Батька у всіх Краях світу ар'я. Попереду відкривався рідний Степ, такий знайомий і близький кожному з воїнів Інгвара.
- Яке тут повітря! - захоплювався Локі, - Не те, що в тих болотах. Та і в горах - хіба можна повними грудьми вдихнути, коли з усіх боків камінь тисне. А тут - краса!
- Кр-р-расота! - підтвердив Рам з плеча Бояна. Несподівано Ной захвилювався. Він припинив торувати шлях, тривожно заіржав і ставав дибки. Крук різко злетів зі свого місця і рвонувся в тому напрямі, куди косився Ной. Там, попереду і трохи збоку від дороги, був перелісок, що вибивався з балки. Описавши над ним коло, Рам повернувся на плече Бояна і сказав голосно і ясно:
- На нас чекають.
Одразу ж сані вишикувалися ромбом, а конвойці, опинившись всередині пересувної фортеці, виготовили луки. Коли караван порівнявся з серединою гайка, звідти, вискочивши з-під снігу, до саней кинулися сотні чотири одягнених в шкури хутром назовні бороданів. Вони розмахували списами з кам'яними наконечниками і щось волали. Град стріл спустошив їх натовп, але вони всі бігли, провалюючись в сніг і горлали, усіюючи поле трупами під не знаючими промаху стрілами ар'я. Коли нападаючі наблизилися до валки на відстань п'ятдесяти кроків, один з санних возів - кутовий в ромбі з боку супротивника - зупинився. З проходу, що утворився, на наступаючих вирвалися вершники. Вони скакали по вісім в ряд, розмахуючи сокирами на довгих ручках. Коні передніх були захищені шкіряним доспіхом з бронзовими бляхами. Праву половину переднього ряду займали Зіко на чолі з Інгваром. Сокири з хрускотом обрушилися на кошлаті ковпаки нападаючих і потоки крові пофарбували сніг. Одягнені в шкури дикуни не витримали натиску й побігли. Ар'я легко наздоганяли їх і рубали нещадно. Тільки одного залишили, взявши живцем. Зв'язаного, його уклали в одному з возів під невсипущим наглядом Гелли і Тани, щоб допитати в першому ж бурзі, де валка зупиниться на нічліг.
Чепельбург впустив гостей незабаром після заходу сонця. Комвіс його, Эрік Рудра з данів, син Ліва Щасливого, особисто зустрів валку у воротах свого бурга. Одразу після лазні була влаштована розкішна вечеря, в кінці якої в середину зали гридні притягали полоненого.
- Мер'я! - гидливо скривився Эрік, труснувши рудим жмутом волосся на верхівці свіжопоголеного черепа, - Смердючий мер'я! Вони стали проникати в наші межі, проходячи по руслах замерзлих річок ночами, немов звіри. А ось тхне від них набагато гірше, ніж від самого смердючого тхора! Гей Кормак, допитай його!
Знаючий мову мер'я воїн вийшов до полоненого. Поставив йому декілька питань на мові, в якій було мало людського. Потім обернувся до комвіса і оголосив:
- Він трохи знає діалект асів. Хай говорить на ньому?
- Саме собою, хоча цим він ображає всі без виключення діалекти ар'я. Якби собака заговорив, це було б смішно, але ця істота, схожа на людину, зараз перекручуватиме нашу благородну, богоданну мову! Втім, хай говорить!
- Ти хто? - Кормак ткнув руків'м меча полоненого під ребра.
- Мій звати Карабуля, мій - меря, великий мисливець! - за це Карабуля виклопотав по шиї.
- Навіщо ви прийшли в землі ар'я?
- Мій прийшов і інший прийшов, і інший прийшов з вождь меря Итгир ловити курінь на круглий нога, де багато красивий речі.
- Еге ж, значить, торгівельні валки наші пограбувати закортіло! І багато вас таких жвавих прийшло?
Карабуля дуже поспішно відповів Кормаку, щоб врахувати його слова за правду:
- Той, хто прийшов, весь вбитий. Итгир вбитий, Чухан вбитий, Яндур вбитий.
- Не перераховуй непотрібні нам клички, кажи - куди пішли інші?
- Мій не знати, який інший?
Кормак неспішно підійшов до вогнища і вийняв з нього добіла розпечену залізну кочергу. Скривившись від сморіду горілої шерсті і м'яса, він довго тримав це залізяччя притиснутим до ноги мер'я. Той волав диким голосом. Кормак прибрав кочергу, поклав її назад у вогонь і спокійно повторив питання:
- Куди пішли інші?
- Мій не знати, інда ужо кубить!
Кормак зітхнув і знову вийняв розжарене залізо з вогнища.
- Куди пішли інші? - тепер тріщала шкура штанів і м'ясо іншої ноги Карабулі. Крик мер'я, що перейшов у вереск, різав вуха дисонансами.
- Мій все сказати, все сказати, прибери гарячий палиця від мій нога!
Кормак відніс кочергу до ватри. Потім, дивлячись просто в облямовані короткими світлими віями перелякані поросячі оченята Карабулі, поволі й чітко вимовив:
- Я знаю, що мер'я після смерті повинні бути з'їдені своїми родичами, щоб померлий мер'я перейшов в яку-небудь дитину племені, що знов народилася. Або, хоча б, в будь-яку живу істоту, що з'їла його труп. Так от: якщо ти мовчатимеш, ми тебе закатуємо цим розжареним залізом. А коли вб'ємо - не з'їмо; бо не їмо ми таку капость, хоча мер'я не люди, а звіри. Адже ти знаєш - ар'я не їдять людського м'яса і нечистої тварюки, яку породив Аріман. Але і дикі звіри тебе теж не зжеруть - ми тебе закопаємо так глибоко, де не буде навіть хробаків, і ти ніколи не зможеш перейти в іншу живу істоту. Але якщо скажеш правду - тебе з'їдять вовки. А ти її все одно скажеш. Але якщо упиратимешся - вовки з'їдять тебе живим. Спочатку ноги, руки…
При цих словах Гелла вийшла на середину гридні, встала перед мер'я і облизнулася. В її добрих очах легко можна було прочитати явне небажання вечеряти цією смердючкою, але заляканий словами Кормака, мер'я зламався і заговорив. Він хотів бути з'їденим після смерті, але не хотів, щоб смерть наступила від того, що його їстимуть живцем. Мабуть, тут було якесь релігійне табу.
- Мій сказати все, що знати. Тільки нехай злий вовк не їсть мій живий, нехай їсть мій мертвий! І гарячий палиця не треба - мій все сказати! Багато мисливець пішов в іншій мій сторона нападати на село. Село - добре! М'ясо, їжа - багато! Мисливець знаходити маленький село, стежити за ним, і день - ніч - день нападати! Мисливець вести великий вождь Кускус. Він вбивати весь село і їстиме люди і їх тварини - свиня, корова, птах. Мисливець хотіти їсти, жінка у мисливець теж хотіти їсти, діти у мисливець теж хотіти їсти! У нас цей осінь, цей зима полювання зовсім погані, їсти нічого нема. Мисливець і жінка мисливець вже з'їсти діти. М'ясо давай-давай!
- Витягніть його на вулицю і вбийте! - Эрік скривився від огиди, - Ці тварюки жеруть один одного. Гірше ніж звіри, право - гірше!
Наказ комвіса був негайно виконаний. Вбитий мерья скотився в рів з обмерзлого валу бурга. А гуляння в гридні продовжувалося.
- Все ясно - вони зібралися післязавтра напасти на Кільченвіс, - вимовив Эрік, - Направимо туди дружину.
Для гостей він пояснив:
- Кільченвіс - це зовсім маленьке поселення ар'я, але біля нього велике село триполійців. Ось на їх свиней і розраховують мер'я. Ну, і на самих триполійців - скільки зможуть підняти мисливці в заплічних мішках і власних шлунках, стільки й понесуть. Але не тепер і не ці. Удосвіта виступаємо двома загонами. Кормак веде один, Гліб - інший. Розшукайте мер'я і одразу бийте. Трупи кинете посеред триполійського села - нехай подивляться на вбитих людожерів, а потім зариють якнайглибше.
Після цього люди стали розходитися. Хто йшов перевіряти зброю і спорядження, хто - виспатися. Попрощалися і гості з привітним господарем, побажавши йому на добраніч. На Чепельбург опустилася тиша. Не спали тільки дозорці.
Ледве почав світліти схід, як з воріт Чепельбургу вилетіли два загони і помчали до Кільченвісу. Трохи згодом виїхав і ще один. У цьому загоні поряд з Эріком скакали і його гості, щоб взяти участь в полюванні на мер'я. Не доїжджаючи Кільченвісу, Эрік розвернув свій загін ланцюгом і повів його до глибокої балки, що прорізала степ з півночі на південь. Тут, не доїжджаючи кроків на двадцять до краю, вершники зупинилися і стали чекати. Незабаром з балки почувся хрускіт снігу під безліччю ніг і рідкісні вигуки. Це тікали від воїнів Кормака і Гліба уціліли людожери - мер'я. Ще трохи почекавши, Эрік віддав команду і ар'я, під'їхавши до самого краю яру, почали методично розстрілювати тікаючих дном балки дикунів. Ті стовпилися, пролунали крики, і у вершників теж полетіли стріли. Але все більше людожерів в смердючих шкурах падало в сніг, щоб ніколи вже не піднятися.
Майже одразу ж після удару Эріка із засідки, по обох сторонах яру підтяглися кіннотники перших двох загонів, які і довершили винищування лісових дикунів. А коли були прирізані підранки, триполійці перетягнули трупи до себе в село, щоб кожен міг побачити, від якої небезпеки ар'я врятували землеробів і їх майно. А воїни, горланячи пісні, відправилися назад до Чепельбургу. У ар'я було всього двоє поранених і один вбитий. Крім того, загинуло вісім коней. Зате людожерів набили майже п'ять сотень.
- Ніколи вони ще не приходили в такій кількості, - сказав Эрік, комвіс Чепельбурга, коли воїни розсілися в гридні за столами, - Мабуть, дійсно погані їх справи там, в лісах і болотах, якщо вони зважилися на такий похід.
- Але як могли пропустити цей натовп дозорці з прикордонних з лісом земель?! - Кормак був щиро обурений. Тоді йому відповів Боян:
- Швидше за все на півночі, уздовж прикордоння, йдуть бої. Мер'я, божеволіючи з голоду, рвуться до їжі. А ці могли прослизнути між скутими бойовими діями бургамі. Це єдине пояснення.
На тому й порішили. Эрік додав до конвою валки ще десять вершників, які повинні були проводити західних ар'я до наступного поселення ар'я. Провівши ще одну ніч в Чепельбурзі, сані рушили далі на схід.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma