Enigma Enigma

Богдан

2019-10-21 11:14:02 eye-2 2943   — comment 0

Створення Світу

(Схема сценарію)

 

Тема Створення Світу народжувалася ще у прадавні часи численними міфами біля вогнища, магічне полум'я якого викликає дивне відчуття вічності. А навколо загадкова темрява, в якій із заходом божественного сонця народжуються незвідані казкові видіння. І бездонне небо над головою сяє міріадами зірок, серед яких вгадуються силуети нічних казкових видінь.

 

Їх, найперших землеробів нової цивілізації, які надзвичайно швидко освоїли технологію вирощування зернових культур, називали людьми епохи Світового Дерева, найдревнішого символу Світу. Народження Світу вони пов'язували із Творцем, який у свою чергу народився із Світового Яйця. Саме звідти, з глибин тисячоліть і повстає трепетне відношення до великоднього яйця-писанки. ([1] «Золотослов. Поетичний Космос Давньої Русі». Київ, «Дніпро», 1988, стр.10 – 15; пісні стр. 48 – 50) Впорядкований Світ, за твердим переконанням древніх землеробів, народився з первісного хаосу, «коли не було ні неба, ні землі»,  в безмежному первісному Океані. І від самого народження Світ мав чітку триєдину структуру, з тваринами і рослинами, пов'язаними з кожним ярусом Світового Дерева. З Дерева були створені небо і земля, на якій і було розселено всіх тварин. І тільки походження Першолюдини, Пуруші, залишається загадкою, яку кожен народ тлумачив по-своєму [1].

 

Тема створення Світу пройшла крізь найдревнішу міфологію, вбираючи в себе світогляд своїх творців, людей, які на питання «Хто Я? Звідки Я? Для чого Я?» шукали відповідь у довколишньому світі. А довколишній світ вирував у нескінченних битвах і війнах.

 

Люди-романтики епохи Світового Дерева відійшли у вічність, поступившись місцем войовничим прагматикам, які розуміли суть існування цього світу тільки в боротьбі. У вічній боротьбі. А в боротьбі, навіть поміж богами, героєм-переможцем завжди ставав найкмітливіший (підступність з найдавніших часів також вважалась кмітливістю), який вдало використовував новітні технології: Перун у війні із змієподібним Велесом користувався блискавками [1], створеними власноруч; такою ж зброєю користувався і Зевс у війні з титанами... Місце одного-єдиного Творця Світового Дерева поступово почав займати пантеон персоніфікованих богів, які підтримували вигідну для себе тему вічної боротьби. А Дерево Світу перетворилося на Дерево Життя, плоди якого були чудодійними. Але до Дерева Життя прагматики прокладали шлях за допомогою стального меча.

 

В цьому мінливому світі прагматиків народжувалися перші міста, з'являлися перші держави землеробів, а розрізнені кочові роди об'єднувалися в потужні племена, підкоряючи своїй волі величезні степові простори, і вступали в криваві війни з державами землеробів. В цьому буремному світі на території древньої Палестини остаточно сформувалася нова філософія життя. Ця філософія закріпилася в священних книгах «Заповіту» і почала поступово формувати новітню цивілізацію.

 

І нова філософія починалася із теми створення Світу.

 

Перша книга «Заповіту», книга «Буття», подає струнку систему Творення, в якій відсутні хаос архаїчних міфологій і принцип вічної боротьби в більш пізніх переказах. В цій системі все впорядковано і все підкоряється волі Творця.

Але в новій системі створення Світу відсутнє порівняння з оточуючим світом, як Дерево Світу в архаїчній міфології, і не зовсім зрозуміла воля невидимого Творця. Незрозуміла тим, для чого саме було створено цей Світ і ця неясність викликала психологічний опір у сприйнятті і нової філософії життя прихильниками архаїчних міфологій, і самого акту створення Світу, який необхідно було сприймати виключно на віру і який не допускав будь-яких тлумачень. Але тільки сьогодні стала зрозумілою категоричність, яка не допускала тлумачень, бо саме завдяки їй той перший текст дійшов до наших днів практично неушкодженим.

 

Тема створення Світу отримала несподіваний розвиток на берегах Середземного моря, в античному світі. Але, чому несподіваний? Нова цивілізація прагматиків, від древнього Шумеру до перших міст-держав майя, вивела тему створення Світу в нове русло досліджень, від яких почала формуватися астрономія, а з розвитком астрономії почало вдосконалюватися і письмо. І астрономія стає опорною точкою, від якої починають розвиватися практично всі галузі науки. Несподіваним виявився активний пошук нових ідей у розвитку теми створення Світу, які дуже часто суперечили існуючим на той час релігійним догмам, а детальне обґрунтування цих ідей, зокрема, і за допомогою математичного аналізу, який набув надзвичайного поширення від Архімеда до Птолемея, вивели цю тему з філософської категорії і вправно перетворили її в начала фізики.  

 

 Анаксагор. Один із найгеніальніших філософів свого часу і один із творців сучасної фізики. Відштовхнувшись від осмислення призначення людини в цьому світі та її буття, поволі занурювався у філософське дослідження природи речей, а вже звідти перед ним розгорнулася організація Всесвіту і його історія. Використовуючи зрозумілі на той час терміни, Анаксагор зробив радикальний крок, впродовж багатьох століть незрозумілий для сучасних йому мислителів, – побудував логічно струнку й глибоко продуману теорію матерії й зробив перший, надзвичайно важливий крок у розвитку теоретичної фізики. Розвиваючи напрямок думок про походження Всесвіту й речей, Анаксагор прийшов і до "принципу збереження матерії". Але одна з найяскравіших  ідей Анаксагора, що випередила наукові погляди на тисячоліття вперед – це ідея "первинного поштовху" і подальшого розширення Всесвіту. Весь розвиток Всесвіту, від першої миті народження і на мільярди років подальшого життя, запрограмовано в самому "первинному поштовху", який Нус (Розум, Інтелект) заклав у суть матерії

 

У системі поглядів Анаксагора, як і в системі поглядів практично всіх мислителів античності, філософія життя людини була нерозривно пов'язана з фізикою довколишнього світу, із Землею. Можна сказати, що корені сучасного поняття «біосфера» сягають античних часів, але в глибшому розумінні, у тіснішому до «теорії Геї». Однак і тут Анаксагор переступив установлені традицією норми й зробив гігантський, крізь тисячоліття, крок уперед: він пов'язав Людину, її філософію життя не тільки із Землею, але й з усім Всесвітом…Анаксагор відповів, показуючи на небо: "Помилуй Боже! Батьківщина навіть дуже цікавить мене!"»). А Нус (Розум, Інтелект), який, за Анаксагором, організовує Всесвіт, був для тогочасного суспільства незрозумілим Абсолютом і протистояв сонму персоніфікованих богів. Ці обставини й визначили подальшу долю філософських досліджень Анаксагора: античне суспільство захоплювалося їх грандіозністю, їх вивчали, їх цитували й поширювали, з ними сперечалися, але… не завжди сприймали однозначно. Грандіозність філософії Анаксагора, яка пережила тисячоліття, базувалася на потужному інтелекті, а інтелект – на величезній силі духу («Дізнавшись про винесення йому смертельного вироку, він спокійно сказав: "Природа давно присудила до смерті і мене, і моїх суддів"). 

 

«Анаксагор був засуджений Афінським судом по звинуваченню в безбожжі. Але чи можна вважати його атеїстом у сучасному розуміння цього слова? Навряд. Відторгнення тогочасних загальноприйнятих релігійних норм не декларувалось Анаксагором відкрито (як це робив раніше Ксенофан), але воно витікає з усього його вчення. У його праці немає жодної згадки про богів олімпійського пантеону. При цьому зовсім не випадково в тих фрагментах, де Анаксагор говорить про Розум, авторський стиль викладу помітно змінюється, стає піднесено-поетичним. І зовсім не випадково, що, хоч деякі ранньохристиянські автори дорікали Анаксагорові безбожжям, більшість же бачили в його Розумі предтечу єдиного Бога.» ([2] И.Д.Рожанский «Анаксагор», «Мысль», Москва, 1983).

 

Клавдій Птолемей, античний філософ, астроном, математик, автор знаменитої «Мегале синтаксис» («Альмагест») – один із творців геоцентричної системи Світу (геоцентрична система – це система планет, за якою Земля знаходиться в центрі, а Сонце, Місяць і решта планет рухаються навколо неї), яка в історії науки носить його ім'я. Птолемей чи не єдиний з античних філософів, який за допомогою відомого на той час математичного апарату детально опрацював геоцентричну систему, яка досить точно узгоджувалася з тогочасними спостереженнями. Саме завдяки математичному обґрунтуванню кінематики руху планет по небесних сферах, система світу Птолемея півтори тисячі років витримувала конкуренцію з найрізноманітнішими космогонічними гіпотезами створення Світу.

 

 

І якщо до цього додати систему поглядів практично всіх античних мислителів, за якою філософія життя тісно перепліталася з фізикою Всесвіту, а сама людина завжди знаходилася в центрі всіх логічних побудов, то можна зрозуміти, чому гіпотеза геліоцентричної системи (геліоцентрична система будови Світу – це система, за якою Землі відводилася роль звичайної планети, що рухається навколо Сонця), сформульована Аристархом Самоським ще дві тисячі років тому,  не знайшла особливого розуміння. У центрі Всесвіту, яким управляв цілий сонм богів, залишалися Земля і Людина. ([3] П.С.Кудрявцев, И.Я. Конфедератов «История физики и техники», «Просвещение», Москва, 1965).

 

Приблизно дві тисячі років тому античний світ і його філософія вичерпали свій ресурс.

 

Антична наука «працювала» виключно на себе, жодним чином не впливаючи на розвиток суспільства, аж поки не перетворилася в духовну культуру, у своєрідну релігію для обраних. Філософські дослідження нівелювалися в дослідження більш ранніх авторів, а диспути, в яких древні філософи знаходили порозуміння, перетворилися в ораторські змагання, на яких всі лаври забирав переможець, а переможений шукав нагоди, аби, бодай підступом чи інтригами, повалити переможця.

 

Античне суспільство, глобалізоване мечами римських легіонерів, перетворилося на конгломерат найрізноманітніших народів, кожен з яких намагався зберегти особливості менталітету, навіть коли ці особливості вступали в протиріччя з державною системою імперії. Проникнення варварської периферії в античний світ привело на перших порах до економічного піднесення і фінансового благополуччя значних верств населення, але згодом античне суспільство почало швидко варваризуватися і деградувати. Війни за розширення територій наддержав тогочасного світу вже не вирішували кризової ситуації, а навпаки, лиш посилювали її. І, як наслідок, в тогочасному ще античному суспільстві почали поширюватися апокаліптичні настрої.

 

Криза вирішилась досить швидко і досить радикально. Перед пізнім античним суспільством знову повстав невидимий але могутній Творець. Дві тисячі років тому філософія «Заповіту» отримала на берегах Йордану новий розвиток у «Новому Заповіті» і почала поширюватися просторами Євразійського континенту. Але нова філософія життя, проникнувши у владні структури держав, перетворилася на релігію і створила свою власну наддержавну структуру - церкву. І вже церква почала створювати нові взаємозв'язки в суспільстві, аби остаточно закріпити своє положення. Як не дивно, але сповідуючи високі духовні принципи, закладені «Новим Заповітом», церква, мимоволі, заклала в нові суспільні взаємозв'язки елементи матеріальної культури, які й стали основою нового піднесення цивілізації і, водночас, стали каталізатором розвитку нового типу філософії – філософії діалектичного матеріалізму.

 

Розпочалася нова епоха глобального матеріалізму. Коло замкнулося. Прагматики-філософи відійшли у вічність вслід за людьми епохи Світового дерева, забравши з собою і свою філософію життя. Але залишили начала своєї прагматичної і абсолютно матеріальної науки.

 

Європейське Відродження – це не спалах, не переворот у поглядах тогочасного наукового світу, а саме відродження античної науки, її уточнення після тривалих спостережень, дослідів, математичного аналізу й філософських роздумів. Та найголовніше – на досягненнях науки почали будуватися нові технології виробництва матеріального продукту. А нові технології потребували вже нових джерел енергії, більш потужних, ніж механічна енергія людини чи тварини. Нові технології потребували нових наукових досліджень.

 

 Миколай Кузанський – один із найяскравіших геніїв доби європейського Відродження, один із творців сучасного способу мислення. Вихований на філософії античних мислителів, системою їх поглядів на основи життя, у центрі якого завжди була Людина – як вінець Творіння! – Миколай Кузанський був палким прихильником геоцентричної будови Всесвіту. Але разом із тим, Кузанський своїми ідеями (одна з них стверджує, що Земля рухається, але людина не помічає цього) та інтелектом, глибоким проникненням у суть речей, визначив весь подальший розвиток астрофізики і, фактично, заклав основи нової геліоцентричної системи світогляду.

 

Поєднання математика й філософа в особі однієї із ключових фігур папської курії – в особі Миколая Кузанського – розгорнуло перед сучасною цивілізацією дві надзвичайно важливі ідеї, які, практично, були продовженням філософії Анаксагора:

  • питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, інтелекту, а не сліпої віри, яка перетворює Бога в персоніфіковану особистість, бо Бог є Абсолют;
  • Всесвіт подібний сфері, центр якої знаходиться скрізь, а окружність ніде.

 Використовуючи арістотелівський принцип філософії пізнання, математик Кузанський приходить до висновку, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, а знання у формі символів, у формі загальної абстракції, може створювати у нашій уяві те, чого в природі просто не існує і тим само твориться насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. ([4] Г.Е.Аляев «Богословско-космологические идеи Николая Кузанского в историко-философском контексте», Полтава, gealyaev@mail.ru )

 

Математик, лікар, реформатор фінансової системи Польського королівства, впливовий адміністратор католицької церкви і, нарешті, астроном – це Миколай Копернік, автор знаменитої «Про обертання небесних сфер» («De Revolutionibus Orbium Coelestium»). У книзі викладена теорія геліоцентричної системи, яка базується на теорії відносності механічного руху небесних тіл, розробленої самим Коперніком. Розуміючи, що поняття руху немислиме без системи координат, в якій цей рух розглядається, Копернік обрав за точку відліку не Землю, бо спостерігач знаходиться на ній і сам рухається разом із нею, а Сонце. І вже перші розрахунки прояснили ситуацію зі зворотним рухом Юпітера й Сатурна.

 

Далі Йоганн Кеплер здійснив математичний опис фізичної моделі геліоцентричної системи Ніколая Коперника, за якою в центрі планетарної системи вже було Сонце. Леонардо да Вінчі пропагує основи нової фізики й базовими в ній мають бути досліди й точний математичний аналіз результатів дослідів. Галілео Галілей формулює методику наукових досліджень і активно відроджує механіку Архімеда.

 

Фізична космологія отримує новий імпульс у працях геніального англійського фізика Ісака Ньютона, який не просто завершує новоствореної геліоцентричної системи формулюванням законів механіки та законом всесвітнього тяжіння, а створює нову систему світу, яку розкриває в «Математичних началах натуральної філософії». Всесвіт, за Ньютоном, – це абсолютно порожній і безмежний простір, заповнений зорями та планетами, між якими діють сили тяжіння, що розповсюджуються миттєво на будь-які відстані. Час – абсолютна субстанція, яка рівномірна та синхронна у всіх точках Всесвіту, і ні від чого не залежить.

Тут потребує уточнення одна дуже важлива деталь: з часів Птолемея фізики не шукали ніяких нових ідей створення Світу, а лиш уточнювали систему Світу, його будову (геоцентрична чи геліоцентрична), і механізм роботи системи, відштовхуючись від того факту, що Світ вже існує. Тим же шляхом ішли й мислителі епохи Відродження. Вони тільки досліджували Всесвіт, відкривали закони його організації, його життя, і жоден науковець того часу, навіть революціонер Джордано, не піддавалися спокусі критично переосмислити канонічну систему створення Світу Творцем. І тільки стрімкий розвиток фізики, небесної механіки зокрема, дав грунт для нових ідей.

 

Історія фізики нічого не говорить про те, розробляв Ньютон свою космогонічну гіпотезу створення Світу, спираючись на відкриті ним закони небесної механіки та всесвітнього тяжіння, чи ні, але добре відомий той факт, що все своє життя Ньютон досліджував і намагався розшифрувати Біблію. Можливо, саме в цьому криється і пояснення до відповіді на критику Гюйгенса та Лейбніца за відсутність механізму сили тяжіння: «Силу тяжіння повинен викликати агент, який постійно діє за визначеними законами. Але про те, матеріальний чи нематеріальний цей агент, я пропоную судити моїм читачам». І ця теза, як покаже час, підкреслить геніальність Ньютона.

([5] Л.В.Лесков «Космос Ньютона», «Земля и Вселенная» №2, 1990).

 

В 1796 році вийшло у світ перше видання багаторічної роботи П'єра-Симона Лапласа «Виклад системи світу», де подавалися всі тогочасні наукові досягнення в астрономії та небесній механіці.

 

Лаплас розраховував на широкий загал, тому весь матеріал подавав доступною та зрозумілою на той час мовою. Точність (не перевірені дослідами факти Лаплас не згадував у своїй праці) і максимальна ясність тексту, і жодної формули та обтяжливого для пересічного читача математичного аналізу привернули увагу широкого загалу. Відчуваючи зростаючу зацікавленість у тогочасному суспільстві до астрономії, Лаплас детально розповів про історію астрономії, про спостереження за допомогою телескопа, під час яких були відкриті супутники Юпітера і Сатурна, газовий велетень Уран і три невеликі планети в поясі астероїдів, про визначення розмірів Сонця і зірок, та про відстані до них. Але найбільшу увагу читача він концентрує на законах небесної механіки, майстерно розкриваючи всю грандіозність організації Всесвіту.

 

Це був перший крок до популяризації абсолютно нової, на той час, ідеї еволюції Всесвіту, яка, на думку Лапласа, мала спиратися на детальні дослідження і потужний математичний апарат: «Без сумніву, найбільш вірний шлях – від явищ підніматись до їхніх причин; але історія науки переконує нас, що люди, які відкрили закони природи, не завжди ішли цим довгим і важким шляхом. Вони довірялися своїй уяві. Але як багато омани ховає в собі цей небезпечний шлях! Уява малює нам причину, якій протирічать факти; ми тлумачимо останні, підганяючи їх до нашої гіпотези, ми спотворюємо, таким чином, природу на догоду нашій уяві: час невмолимо руйнує таку роботу, і вічним лишається тільки те, що не суперечить спостереженням». Варто запам'ятати цю ключову тезу Лапласа, яка позначає основну вимогу до розробки всіх теорій еволюції і не тільки Всесвіту.

 

Але найбільший резонанс викликав останній, сьомий додаток книги, в якому оприлюднювалась гіпотеза народження Сонячної системи. Це був перший вагомий крок в тогочасному науковому середовищі в напрямку вже не тільки дослідження Всесвіту, але й осмислення його створення. Геніальний математик, який не терпів поспішних висновків, не підтверджених неодноразовими дослідами і ґрунтовним математичним аналізом, несподівано для колег дав волю своїй уяві. Але це була перша й остання гіпотеза астрофізика. Більше нічого подібного Лаплас собі не дозволяв.

 

Надзвичайна популярність «Викладу системи світу» і швидке її поширення заохочували до нових перевидань, і перед кожним з них Лаплас власноручно коригував текст. Але гіпотеза народження Сонячної системи, створення Світу, залишалася без змін.  ([6] Б.А. Воронцов-Вельяминов «Лаплас», «Наука», Москва, 1985)

 

У часи Ньютона і Лапласа фізики називали себе філософами, а власне філософію називали метафізикою. Будь-яке твердження, яке не можна було перевірити дослідами й обґрунтувати математичним аналізом (відома теза Ньютона: «Hypotheses non fingo» - «Гіпотез не вигадую»), фізики перекидали в область метафізики-філософії або ж відкладали вирішення незрозумілого і неперевіреного на більш пізній час. Фізика, яка отримала начало в лоні філософії, почала сором’язливо відгороджуватися від матері муром із математичних формул і перестала визнавати філософію, як науку.

 

Можливо, це й було однією з причин, що «Загальна природна історія і теорія неба», яка була видана в Німеччині ще в 1755 році, впродовж кількох десятиліть не привертала до себе належної уваги.

 

«Загальна природна історія й теорія неба» була написана Еммануїлом Кантом, на той час маловідомим філософом. У книзі викладена гіпотеза динамічного розвитку в часі планетарної системи від первісної холодної газопилової хмари, з якої спочатку формується зірка, а потім уже й планети.

 

Чи знайомий був Лаплас із гіпотезою Канта? Історія науки не дає на це питання точної відповіді. Але науковці схиляються до думки, що гіпотеза Лапласа народжувалася в процесі створення небесної механіки. Крім того, за Лапласом Сонячна система утворилася з дуже гарячої газової хмари і його модель  передбачає спочатку утворення планет, а потім уже й остаточне формування Сонця, як зорі.

 

Як би там не було, але на початку ХІХ столітті обидві гіпотези, в азарті диспутів і суперечок, отримали визнання й назву «небулярної гіпотези» (від небулюс – хмаринка) Канта-Лапласа. І вже з того часу науковці поринули в безмежний світ ідей та гіпотез створення Світу.

 

ХІХ століття – епоха грандіозних наукових досягнень і бурхливого розвитку техніки та енергетики. Упровадження в серійне виробництво парових двигунів дало змогу швидко долати величезні відстані. Винахід та запровадження телекомунікаційного й радіозв'язку дало змогу дуже швидко поширювати інформацію й вивести з інформаційної ізоляції практично всі прошарки суспільства.

 

Небесна механіка, астрономія й фізика стали фундаментом для теорії еволюції, а Всесвіт почали розглядати як своєрідний «вічний двигун», який працює сам на себе. Межі Всесвіту розширилися до нескінченності, Земля перетворилася на малесеньку порошинку й загубилася в безмежних глибинах Космосу. І все це позначилося на свідомості Людини – зникали психологічні бар'єри, розвивався новий, масовий, світогляд, нові етика й естетика, в якій духовність та моральні принципи відходили навіть не на другий план. Все навколо розглядалося крізь призму  матеріальних потреб людини і швидко комерціалізувалося. Безмежний світ ставав прозорим. Таємниці природи, здавалося тоді, тануть, мов туман під ранковим промінням Сонця, а людина уявлялася всемогутнім царем природи.

 

І хоча тогочасні науковці, успадкувавши з часів Ньютона і Лапласа принципи несприйняття філософії, як науки, і активно пропагували позитивізм (позитивізм – позиція, згідно якої знання отримуються завдяки науковому, а не філософському пізнанню), вони були водночас і генераторами ідей саме для філософії діалектичного матеріалізму.

 

Дослідження системи світу в усі часи відбувалися у взаємозв'язку зі світом людей, і  в першу чергу на цьому трималася геоцентрична система будови світу. Рене Декарт у своїх «Началах філософії» показав не тільки нову картину світу, в якій винятково з механічної позиції тлумачилися всі відомі на той час фізичні явища, але й сутність людини, яку він зводив до механічних процесів, «з яким метафізично об'єднувалася «розумна душа». Система світу, створена Ньютоном, регулювалася жорсткими законами, які описувалися математичними символами і тим само, на перший погляд, доповнювала картину світу від Декарта. Але в системі Ньютона людина все ще займала особливе, центральне місце, і світ людей був тісно пов'язаний із Космосом. Спроба Ньютона винести за механістичні рамки сутність і призначення людини була, на думку науковців, не зовсім вдалою, бо тісно перепліталася з біблійним сюжетом. І нове суспільство, сформоване під дією швидкого і успішного розвитку матеріальної науки, почало будувати нову філософію механістичної еволюції людини в системі світу, взявши за основу концепцію Декарта. 

 

Діалектичний матеріалізм на перших порах становлення спирався на теорію еволюції від Лапласа, а вже потім, швидко та знічев'я, відкинув методику строгих досліджень, методику індукції, Лапласа («Матеріалістична діалектика встановила, що коли чекати, поки накопичиться матеріал спостережень, із яких закон природи вилупиться сам, як курча із яйця, то теоретичні дослідження довелося б відкласти на надзвичайно довгий термін» [6]), і створив свою власну теорію еволюції діалектичного матеріалізму, абсолютно віртуальну побудову із численних гіпотез та припущень, в тому числі механічного перетворення як біосфери (від найпростіших одноклітинних організмів до складних біологічних систем), так і Всесвіту в цілому.

 

А вже останній абзац діалектичного матеріалізму – механічне перетворення мавпи в людину – потряс не тільки основи релігії, але й, непомітно для творців нової діалектичного матеріалізму, основи соціального устрою цивілізації.

 

В 1905 році французький математик і астроном Анрі Пуанкаре в роботі «Про динаміку електрона» розглядає перетворення Лоренца і подає відпрацьований математичний апарат спеціальної теорії відносності. В 1908 році Г. Мінковський, в роботі «Простір і час», дав геометричне пояснення перетворень Лоренца і ввів четверту координату, в якості якої виступав час. Згідно цього пояснення, закони природи мають формулюватися мовою чотирьохвимірного векторного аналізу, що забезпечить їх абсолютний характер, незалежний від системи координат. Теорія відносності руху, на основі якої Копернік створив геліоцентричну систему, а Ньютон розвинув її до нової системи світу, знайшла нове русло для свого розвитку.

Нова релятивістська теорія відносності  Альберта Ейнштейна, здавалося, зробила революційний переворот у самих основах механіки й радикально змінила фізику Ньютона. Час (Ньютон визначив час, як абсолютну субстанцію, рівномірну й синхронну в усіх точках Всесвіту і яка ні від чого не залежить) утрачає своє абсолютне значення й стає складовою просторової системи координат. Сила тяжіння Ньютона перетворюється на гравітацію, а гравітація, обумовлена динамікою простору-часу (енергія та матерія викривляють метрику простору, надаючи їй динаміку), – топологічною структурою простору. Швидкість у чотиривимірній системі координат обмежується швидкістю світла (але сила тяжіння, за Ньютоном, миттєво розповсюджується Всесвітом на будь-які відстані і ця суперечливість думок не вирішена фізиками до кінця і сьогодні).

Кілька вдалих експериментів не просто відкривають для гіпотези Ейнштейна грандіозний світ науки, а й ставлять її в розряд домінуючих. Відтепер більшість наукових праць, від космології до фізики елементарних часток, починаються з посилань на знамениту формулу Ейнштейна. І нарешті науковці, у піднесенні дійсно грандіозних досягнень, непомітно для себе, почали зверхньо вживати: «закони природи, які задовольняють … теорії»([3]).

Переможні звуки литавр заглушили обережну думку, що релятивістська теорія відносності не розкриває механізму гравітації, механізму її розповсюдження, тим більше, що теоретики рішуче не погоджувалися на присутність тут ньютонівського «агента».

Закономірність розширення Всесвіту, відкрита в 1929 році американським астрономом Едвіном Хабблом на основі червоного зміщення в спектрі, стала основою майбутньої теорії організації Всесвіту. Суть червоного зміщення пояснюється ефектом Допплера, згідно якого чим швидше від нас віддаляється якийсь космічний об’єкт, тим більша величина зміщення червоної частини спектру і навпаки, при наближенні об’єкта спостерігається зміщення фіолетової частини спектру.

Спираючись на релятивістську теорію відносності та закономірність розширення Всесвіту (закономірність Хаббла), одесит Георгій Гамов розробляє теорію народження й розвитку Всесвіту, відому сьогодні, як теорія Великого Вибуху. Сценарій гарячого Всесвіту за Гамовим згодом був підтверджений відкриттям залишкового рівноважного (реліктового) випромінювання й став основою для побудови Стандартної моделі еволюції Всесвіту, нової гіпотези створення Світу.

Проникнення в глибини атомної структури Планком, Резерфордом, Бором і Зоммерфельдом зафіксувало ще один поворот у розвитку фізики – становлення фізики елементарних часток, в якій досліджуються фундаментальні основи матерії – природи речей – і всі сили, що управляють фізикою елементарних часток.

Перші успіхи, однак, привели до виявлення незрозумілої поведінки самого електрона, які неможливо було пояснити законами класичної електродинаміки. І вже до 1920 року Нільс Бор, аби вирішити проблемні питання, почав вводити у фізику елементарних часток умови квантування.

Поєднання в одній особі фізика й філософа дозволило Нільсу Бору знайти нестандартне пояснення дивної поведінки електронів і відкрити новий світ, з якого й народжуються елементарні частки – це світ квантової механіки, квантовий Океан.

У ньому все відбувається інакше. У ньому не можна провести досліди й вимірювання не тому, що бракує точності інструментам, а тому, що інструмент втручається в явище, яке він досліджує й тим само змінює його характеристики й приводить до повної невизначеності. Більше того, коли спробувати дослідити розміри електрона, то експериментатор зіштовхнеться з тим фактом, що електрон… не має розмірів і не є тим об'єктом, яким ми його собі уявляємо. Електрон – типовий квант. Квант поводить себе як елементарна частка тільки під час спостереження за ним, а поза дослідами він є складовою частиною єдиної системи квантів. Системи, в якій неподільно царствує квантова механіка, в якій діють принципово інші фізичні закони і в якій не існує традиційної для класичної та релятивістської механіки швидкості руху чи розповсюдження

Невизначеність, яка домінує у квантовій механіці, привела науковців до невтішної думки, що повне знання реального, довколишнього світу стає недосяжним. Гейзенберг навіть висловив думку, що «принципово неможливо строго передбачити еволюцію індивідуальної системи (принаймні в атомарних масштабах)» ([7]Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки», «Ізборник», Київ, 1998). Обережна думка, висловлена Гейзенбергом у приватній розмові батьків-засновників квантової механіки, була громом в ясному небі діалектичного матеріалізму, який вдало пересадив теорію механічного еволюціонізму в релятивістський грунт, і спровокувала в науковому середовищі та в філософії суспільства ХХ століття  своєрідний стан ентропії (тут ентропія – це міра числа мікростанів макроскопічної системи), в якій поволі почала розчинятися струнка, на перший погляд, система механічного еволюційного світогляду.

Квантова механіка підійшла впритул до проблем реального у фізиці. Було сформульовано фізико-філософські принципи квантової механіки. Було розроблено математичний апарат, який описував експериментальні результати. Але якісне розуміння того, що стоїть за математичними символами та фізико-філософськими принципами, ще не склалося. Геній Ейнштейна  відмовлявся зрозуміти відсутність швидкості розповсюдження у квантовій системі, вбачаючи в цьому загрозу цілісності його релятивістської теорії (один із постулатів цієї теорії гласить, що ніщо у Всесвіті не може рухатися швидше від швидкості світла, а розповсюдження інформації у квантовій системі відбувається практично миттєво по всій структурі Всесвіту). І це нерозуміння розкололо фізиків на два табори, один з яких, очолюваний Ейнштейном і підтриманий Планком, став, у відповідності з їхнім власним баченням реалій навколишнього світу, на строгих релятивістських позиціях, вважаючи, що «квантова теорія неповна і приховані змінні величини» дозволять привести її в лоно класичної впорядкованості та класичного детермінізму».

Енергія релятивістських ідеологій, породжених на початку ХХ століття механічним еволюціонізмом, серед яких найбільш радикальними відзначилися марксизм та націонал-соціалізм, спрямовувалася не тільки на глобальний переворот соціального устрою, але й на глибинний переворот свідомості всього суспільства шляхом добре продуманої і підготовленої революції, шляхом насилля. І ця енергія, акумульована мільйонами людей, спопелила ці само мільйони людей у кровопролитних революціях та війнах. Та коли розсіявся дим пожарищ, то виявилося, що древня система соціального устрою не тільки вистояла у війні механічних чудовиськ, але й набула нової сили, технологічно вдосконалилася і продовжувала, як і у древні часи, спрямовувати всю енергію людської цивілізації на забезпечення комфортного існування самої себе. Не вдалося здійснити за допомогою революцій жодних змін і в людській свідомості, і в психології людини.

Якщо квантова невизначеність спровокувала в науковому середовищі та в філософії суспільства ХХ століття  своєрідний стан ентропії, то в самому суспільстві вона викликала масовий інтерес до науки. Не революції, не глобальні потрясіння людської цивілізації, а наука, яка не тільки руйнувала прадавні стереотипи, але й формувала нову свідомість нової людини. На фоні охолодження суспільної уваги до різного роду ідеологій, у другій половині ХХ століття, наука почала швидко проникати в усі прошарки суспільства за допомогою науково-популярних бестселерів і науково-фантастичних творів.

А вихід Людини у відкритий Космос позначився небаченим до того зацікавленням новітньої цивілізації до астрофізики. Інтерес підігрівали інформація, яку збирали автоматичні космічні станції з довколишнього простору та найближчих до Землі планет, і майстерно складена наукова фантастика. У своїй уяві романісти успішно мандрували спочатку планетами Сонячної системи, а потім поринули до зірок. Читача не засмучувала сила-силенна складної механічної техніки, важких електричних кабелів і, нарешті, гори паперових книжок, якими набивалися під зав'язку гігантські зорельоти. Читач був готовий сам штовхати ці зорельоти заради одного – ступити в новий незвіданий світ.

Уведення послідовниками Ейнштейна у квантову фізику релятивістської квантової теорії поля (КТП – яка застосовує квантування до поля, а не до окремих часток) відбувалося паралельно з розвитком квантової механіки Бора-Гейзенберга. Квантова механіка, попри невизначеність, нею таки й породженою, впевнено перетворювалася на інженерну науку і своїм продуктом – лазерні технології, комп'ютерна техніка та цифрові технології і нанотехнології – створювала навколо себе новий світ, в якому інформація добувалася миттєво і в якому життя поступово розумілося вже як пріоритет в процесі створення цього Світу. В цьому світі Людина почала набувати ваги вже не як матеріальний об’єкт з невизначеним станом, а як творець навколишнього середовища.

Детально розроблена математиками релятивістська квантова теорія поля (на базі КТП була розроблена Стандартна модель фізики елементарних часток, досить надійно перевірена на високоенергетичних прискорювачах елементарних часток) виявилася на сьогодні єдиною теорією, яка може передбачити й описати поведінку елементарних часток при досить високих енергіях. Та існують досліди, які неможливо проаналізувати і пояснити без залучення квантової механіки (надзвичайно цікаві та перспективні – ефект сплутаних квантових станів і квантове тунелювання електрона). Крім того, Стандартна модель так і не змогла пояснити структуру матерії, структуру її фундаментальних складових – кварків і лептонів, як не змогла пояснити і «самої причини існування матерії», а питання тривимірності простору віднесла до категорії філософських понять «(але чи дійсно простір тривимірний?)».

І, нарешті, фізики, які активно розвивали теорію струн (теорія струн пропонує розглядати елементарні частки не як точкові об'єкти, а як лінійні одномірні струни; звідси – усе розмаїття елементарних часток є гармоніками коливання струн), поставили під сумнів існування і простору-часу, в розумінні релятивістської теорії відносності, і, власне, самого часу. І, тим само, вийшли з основ релятивістської теорії Ейнштейна та повернулися до квантової механіки.

Наприкінці ХХ століття, після численних і невдалих спроб прямого квантування теорії Ейнштейна, фізики вирішили, (як і на початку ХХ століття, згадайте: «квантова теорія неповна і приховані змінні величини» дозволять привести її в лоно класичної впорядкованості і класичного детермінізму»)  що релятивістська теорія відносності «являє собою ефективну, але не завершену і не повну теорію гравітації» ([8] Девід Гросс «Грядущие революции в фундаментальной физике» elementy.ru, 2007 elementy.ru, 2007).

«А може, причина в тому, що такого математичного закону просто не існує, не існує теореми, не існує відповіді на математичне запитання, яке ми сформулювали?» (Грегорі Дж. Чейтін [7]). Ось тут і спливає, крізь товщу століть, думка геніального Миколая Кузанського, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, а знання у формі символів, у формі загальної абстракції, може створювати у нашій уяві те, чого в природі просто не існує і тим само твориться насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. [4].

Релятивістська фізика та астрофізика, побудовані на численних віртуальних теоріях механічного еволюціонізму, вичерпали ресурс довіри суспільства, а запропонувати чогось нового не змогли. До цього додалося розуміння широкого загалу, що космічні кораблі на реактивній тязі не зможуть доставити людину далі Місяця. Та навіть тут, в освоєнні природного супутника Землі, виникли проблеми економічного й політичного характеру (наука поступово перетворювалася політиками в один із дієвих важелів у боротьбі за владу). І все це породило песимізм у середовищі філософів та літераторів-фантастів, які були найактивнішими популяризаторами науки. Суспільство природно відреагувало на невизначеність науковців і почало занурюватися в солодкий віртуальний шоу-світ.

Спроби сформулювати новий напрямок розвитку науки й суспільства – ноосфера, гіпотеза Геї,  синергетика – відбувалися, знову ж таки, у шорах механічного еволюціонізму, а від того ці напрямки не змогли дати відповідь на ряд простих питань. «Вічний двигун» еволюції діалектичного матеріалізму – рух заради руху – поступово затягував науку і медицину у світ глобальної комерціалізації. Наука, як і філософія наприкінці існування античного світу, поступово почала перетворюватися у своєрідну релігію, відкидаючи всі нові думки та ідеї як «лженаукові», а диспути почали  перетворюватися в монологи.

Природно, що в ступор зайшла і астрофізика. Сотні науково обґрунтованих релятивістських космогонічних гіпотез так і не перетворилися в теорію. Створення Світу за допомогою релятивістської Стандартної моделі не відбулося. Еволюціоністи вже якось непереконливо бубнять про походження Людини від мавпи. «Повторювати людське існування добре, але повторювати його так, як п'яничка повторює заграну мелодію, кидаючи нові й нові мідяки в музикальний ящик?» (Станіслав Лем «Соляріс»).

 

Практично повна відсутність філософського тлумачення незрозумілих для фізики явищ, які з розширенням інформаційного простору  масово поширювалися в суспільстві, привела до відродження релігійних тлумачень Створення Світу. «Перше, що ми бачимо, – це краєвид, завалений руїнами: це кінець переможного розуму з його кортежем абсолютів, це загибель глобальних ідеологій, які згасають саме в наслідок цього занепаду унітарного раціонального розуму. Основи й усталені істини, на яких стояла наша наука, нині вибухнули й розлетілися на друзки. Субстанція розсіялась, поставлено під сумнів великі регулятивні принципи людського досвіду (детермінізм, тощо), доведено принципову нерозв'язність формалізованих систем, розкрито недостатність індукції в експериментальних науках – тобто всі наші усталені істини розсипалися на порох. Наші переконання захиталися. Посеред цього загального краху тріумфують (іноді) позитивізм та ідолізація науки, які виключають зі сфери своїх інтересів найкардинальніші проблеми раціонального розуму. І нарешті, уважний спостерігач не може не відзначити катастрофічного обвалу культурних цінностей. Тканина нашого життя шматується на клапті протягом усього двадцятого сторіччя.» (([7]Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки», «Ізборник», Київ, 1998). [7]).

 

Вступ до проекту

(Схема сценарію)

 

Текст за кадром.

 

Тема Створення Світу народжувалася ще у прадавні часи численними міфами біля вогнища, магічне полум'я якого викликає дивне відчуття вічності. А навколо загадкова темрява, в якій із заходом божественного сонця народжуються незвідані казкові видіння. І бездонне небо над головою сяє міріадами зірок, серед яких вгадуються силуети нічних казкових видінь.

 

Їх, найперших землеробів нової цивілізації, які надзвичайно швидко освоїли технологію вирощування зернових культур, називали людьми епохи Світового Дерева, найдревнішого символу Світу. Народження Світу вони пов'язували із Творцем, який у свою чергу народився із Світового Яйця. Саме звідти, з глибин тисячоліть і повстає трепетне відношення до великоднього яйця-писанки. ([1] «Золотослов. Поетичний Космос Давньої Русі». Київ, «Дніпро», 1988, стр.10 – 15; пісні стр. 48 – 50) Впорядкований Світ, за твердим переконанням древніх землеробів, народився з первісного хаосу, «коли не було ні неба, ні землі»,  в безмежному первісному Океані. І від самого народження Світ мав чітку триєдину структуру, з тваринами і рослинами, пов'язаними з кожним ярусом Світового Дерева. З Дерева були створені небо і земля, на якій і було розселено всіх тварин. І тільки походження Першолюдини, Пуруші, залишається загадкою, яку кожен народ тлумачив по-своєму [1].

 

Тема створення Світу пройшла крізь найдревнішу міфологію, вбираючи в себе світогляд своїх творців, людей, які на питання «Хто Я? Звідки Я? Для чого Я?» шукали відповідь у довколишньому світі. А довколишній світ вирував у нескінченних битвах і війнах.

 

Люди-романтики епохи Світового Дерева відійшли у вічність, поступившись місцем войовничим прагматикам, які розуміли суть існування цього світу тільки в боротьбі. У вічній боротьбі. А в боротьбі, навіть поміж богами, героєм-переможцем завжди ставав найкмітливіший (підступність з найдавніших часів також вважалась кмітливістю), який вдало використовував новітні технології: Перун у війні із змієподібним Велесом користувався блискавками [1], створеними власноруч; такою ж зброєю користувався і Зевс у війні з титанами... Місце одного-єдиного Творця Світового Дерева поступово почав займати пантеон персоніфікованих богів, які підтримували вигідну для себе тему вічної боротьби. А Дерево Світу перетворилося на Дерево Життя, плоди якого були чудодійними. Але до Дерева Життя прагматики прокладали шлях за допомогою стального меча.

 

В цьому мінливому світі прагматиків народжувалися перші міста, з'являлися перші держави землеробів, а розрізнені кочові роди об'єднувалися в потужні племена, підкоряючи своїй волі величезні степові простори, і вступали в криваві війни з державами землеробів. В цьому буремному світі на території древньої Палестини остаточно сформувалася нова філософія життя. Ця філософія закріпилася в священних книгах «Заповіту» і почала поступово формувати новітню цивілізацію.

 

І нова філософія починалася із теми створення Світу.

 

Перша книга «Заповіту», книга «Буття», подає струнку систему Творення, в якій відсутні хаос архаїчних міфологій і принцип вічної боротьби в більш пізніх переказах. В цій системі все впорядковано і все підкоряється волі Творця.

Але в новій системі створення Світу відсутнє порівняння з оточуючим світом, як Дерево Світу в архаїчній міфології, і не зовсім зрозуміла воля невидимого Творця. Незрозуміла тим, для чого саме було створено цей Світ і ця неясність викликала психологічний опір у сприйнятті і нової філософії життя прихильниками архаїчних міфологій, і самого акту створення Світу, який необхідно було сприймати виключно на віру і який не допускав будь-яких тлумачень. Але тільки сьогодні стала зрозумілою категоричність, яка не допускала тлумачень, бо саме завдяки їй той перший текст дійшов до наших днів практично неушкодженим.

 

Тема створення Світу отримала несподіваний розвиток на берегах Середземного моря, в античному світі. Але, чому несподіваний? Нова цивілізація прагматиків, від древнього Шумеру до перших міст-держав майя, вивела тему створення Світу в нове русло досліджень, від яких почала формуватися астрономія, а з розвитком астрономії почало вдосконалюватися і письмо. І астрономія стає опорною точкою, від якої починають розвиватися практично всі галузі науки. Несподіваним виявився активний пошук нових ідей у розвитку теми створення Світу, які дуже часто суперечили існуючим на той час релігійним догмам, а детальне обґрунтування цих ідей, зокрема, і за допомогою математичного аналізу, який набув надзвичайного поширення від Архімеда до Птолемея, вивели цю тему з філософської категорії і вправно перетворили її в начала фізики.  

 

 Анаксагор. Один із найгеніальніших філософів свого часу і один із творців сучасної фізики. Відштовхнувшись від осмислення призначення людини в цьому світі та її буття, поволі занурювався у філософське дослідження природи речей, а вже звідти перед ним розгорнулася організація Всесвіту і його історія. Використовуючи зрозумілі на той час терміни, Анаксагор зробив радикальний крок, впродовж багатьох століть незрозумілий для сучасних йому мислителів, – побудував логічно струнку й глибоко продуману теорію матерії й зробив перший, надзвичайно важливий крок у розвитку теоретичної фізики. Розвиваючи напрямок думок про походження Всесвіту й речей, Анаксагор прийшов і до "принципу збереження матерії". Але одна з найяскравіших  ідей Анаксагора, що випередила наукові погляди на тисячоліття вперед – це ідея "первинного поштовху" і подальшого розширення Всесвіту. Весь розвиток Всесвіту, від першої миті народження і на мільярди років подальшого життя, запрограмовано в самому "первинному поштовху", який Нус (Розум, Інтелект) заклав у суть матерії

 

У системі поглядів Анаксагора, як і в системі поглядів практично всіх мислителів античності, філософія життя людини була нерозривно пов'язана з фізикою довколишнього світу, із Землею. Можна сказати, що корені сучасного поняття «біосфера» сягають античних часів, але в глибшому розумінні, у тіснішому до «теорії Геї». Однак і тут Анаксагор переступив установлені традицією норми й зробив гігантський, крізь тисячоліття, крок уперед: він пов'язав Людину, її філософію життя не тільки із Землею, але й з усім Всесвітом…Анаксагор відповів, показуючи на небо: "Помилуй Боже! Батьківщина навіть дуже цікавить мене!"»). А Нус (Розум, Інтелект), який, за Анаксагором, організовує Всесвіт, був для тогочасного суспільства незрозумілим Абсолютом і протистояв сонму персоніфікованих богів. Ці обставини й визначили подальшу долю філософських досліджень Анаксагора: античне суспільство захоплювалося їх грандіозністю, їх вивчали, їх цитували й поширювали, з ними сперечалися, але… не завжди сприймали однозначно. Грандіозність філософії Анаксагора, яка пережила тисячоліття, базувалася на потужному інтелекті, а інтелект – на величезній силі духу («Дізнавшись про винесення йому смертельного вироку, він спокійно сказав: "Природа давно присудила до смерті і мене, і моїх суддів"). 

 

«Анаксагор був засуджений Афінським судом по звинуваченню в безбожжі. Але чи можна вважати його атеїстом у сучасному розуміння цього слова? Навряд. Відторгнення тогочасних загальноприйнятих релігійних норм не декларувалось Анаксагором відкрито (як це робив раніше Ксенофан), але воно витікає з усього його вчення. У його праці немає жодної згадки про богів олімпійського пантеону. При цьому зовсім не випадково в тих фрагментах, де Анаксагор говорить про Розум, авторський стиль викладу помітно змінюється, стає піднесено-поетичним. І зовсім не випадково, що, хоч деякі ранньохристиянські автори дорікали Анаксагорові безбожжям, більшість же бачили в його Розумі предтечу єдиного Бога.» ([2] И.Д.Рожанский «Анаксагор», «Мысль», Москва, 1983).

 

Клавдій Птолемей, античний філософ, астроном, математик, автор знаменитої «Мегале синтаксис» («Альмагест») – один із творців геоцентричної системи Світу (геоцентрична система – це система планет, за якою Земля знаходиться в центрі, а Сонце, Місяць і решта планет рухаються навколо неї), яка в історії науки носить його ім'я. Птолемей чи не єдиний з античних філософів, який за допомогою відомого на той час математичного апарату детально опрацював геоцентричну систему, яка досить точно узгоджувалася з тогочасними спостереженнями. Саме завдяки математичному обґрунтуванню кінематики руху планет по небесних сферах, система світу Птолемея півтори тисячі років витримувала конкуренцію з найрізноманітнішими космогонічними гіпотезами створення Світу.

 

 

І якщо до цього додати систему поглядів практично всіх античних мислителів, за якою філософія життя тісно перепліталася з фізикою Всесвіту, а сама людина завжди знаходилася в центрі всіх логічних побудов, то можна зрозуміти, чому гіпотеза геліоцентричної системи (геліоцентрична система будови Світу – це система, за якою Землі відводилася роль звичайної планети, що рухається навколо Сонця), сформульована Аристархом Самоським ще дві тисячі років тому,  не знайшла особливого розуміння. У центрі Всесвіту, яким управляв цілий сонм богів, залишалися Земля і Людина. ([3] П.С.Кудрявцев, И.Я. Конфедератов «История физики и техники», «Просвещение», Москва, 1965).

 

Приблизно дві тисячі років тому античний світ і його філософія вичерпали свій ресурс.

 

Антична наука «працювала» виключно на себе, жодним чином не впливаючи на розвиток суспільства, аж поки не перетворилася в духовну культуру, у своєрідну релігію для обраних. Філософські дослідження нівелювалися в дослідження більш ранніх авторів, а диспути, в яких древні філософи знаходили порозуміння, перетворилися в ораторські змагання, на яких всі лаври забирав переможець, а переможений шукав нагоди, аби, бодай підступом чи інтригами, повалити переможця.

 

Античне суспільство, глобалізоване мечами римських легіонерів, перетворилося на конгломерат найрізноманітніших народів, кожен з яких намагався зберегти особливості менталітету, навіть коли ці особливості вступали в протиріччя з державною системою імперії. Проникнення варварської периферії в античний світ привело на перших порах до економічного піднесення і фінансового благополуччя значних верств населення, але згодом античне суспільство почало швидко варваризуватися і деградувати. Війни за розширення територій наддержав тогочасного світу вже не вирішували кризової ситуації, а навпаки, лиш посилювали її. І, як наслідок, в тогочасному ще античному суспільстві почали поширюватися апокаліптичні настрої.

 

Криза вирішилась досить швидко і досить радикально. Перед пізнім античним суспільством знову повстав невидимий але могутній Творець. Дві тисячі років тому філософія «Заповіту» отримала на берегах Йордану новий розвиток у «Новому Заповіті» і почала поширюватися просторами Євразійського континенту. Але нова філософія життя, проникнувши у владні структури держав, перетворилася на релігію і створила свою власну наддержавну структуру - церкву. І вже церква почала створювати нові взаємозв'язки в суспільстві, аби остаточно закріпити своє положення. Як не дивно, але сповідуючи високі духовні принципи, закладені «Новим Заповітом», церква, мимоволі, заклала в нові суспільні взаємозв'язки елементи матеріальної культури, які й стали основою нового піднесення цивілізації і, водночас, стали каталізатором розвитку нового типу філософії – філософії діалектичного матеріалізму.

 

Розпочалася нова епоха глобального матеріалізму. Коло замкнулося. Прагматики-філософи відійшли у вічність вслід за людьми епохи Світового дерева, забравши з собою і свою філософію життя. Але залишили начала своєї прагматичної і абсолютно матеріальної науки.

 

Європейське Відродження – це не спалах, не переворот у поглядах тогочасного наукового світу, а саме відродження античної науки, її уточнення після тривалих спостережень, дослідів, математичного аналізу й філософських роздумів. Та найголовніше – на досягненнях науки почали будуватися нові технології виробництва матеріального продукту. А нові технології потребували вже нових джерел енергії, більш потужних, ніж механічна енергія людини чи тварини. Нові технології потребували нових наукових досліджень.

 

 Миколай Кузанський – один із найяскравіших геніїв доби європейського Відродження, один із творців сучасного способу мислення. Вихований на філософії античних мислителів, системою їх поглядів на основи життя, у центрі якого завжди була Людина – як вінець Творіння! – Миколай Кузанський був палким прихильником геоцентричної будови Всесвіту. Але разом із тим, Кузанський своїми ідеями (одна з них стверджує, що Земля рухається, але людина не помічає цього) та інтелектом, глибоким проникненням у суть речей, визначив весь подальший розвиток астрофізики і, фактично, заклав основи нової геліоцентричної системи світогляду.

 

Поєднання математика й філософа в особі однієї із ключових фігур папської курії – в особі Миколая Кузанського – розгорнуло перед сучасною цивілізацією дві надзвичайно важливі ідеї, які, практично, були продовженням філософії Анаксагора:

  • питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, інтелекту, а не сліпої віри, яка перетворює Бога в персоніфіковану особистість, бо Бог є Абсолют;
  • Всесвіт подібний сфері, центр якої знаходиться скрізь, а окружність ніде.

 Використовуючи арістотелівський принцип філософії пізнання, математик Кузанський приходить до висновку, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, а знання у формі символів, у формі загальної абстракції, може створювати у нашій уяві те, чого в природі просто не існує і тим само твориться насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. ([4] Г.Е.Аляев «Богословско-космологические идеи Николая Кузанского в историко-философском контексте», Полтава, gealyaev@mail.ru )

 

Математик, лікар, реформатор фінансової системи Польського королівства, впливовий адміністратор католицької церкви і, нарешті, астроном – це Миколай Копернік, автор знаменитої «Про обертання небесних сфер» («De Revolutionibus Orbium Coelestium»). У книзі викладена теорія геліоцентричної системи, яка базується на теорії відносності механічного руху небесних тіл, розробленої самим Коперніком. Розуміючи, що поняття руху немислиме без системи координат, в якій цей рух розглядається, Копернік обрав за точку відліку не Землю, бо спостерігач знаходиться на ній і сам рухається разом із нею, а Сонце. І вже перші розрахунки прояснили ситуацію зі зворотним рухом Юпітера й Сатурна.

 

Далі Йоганн Кеплер здійснив математичний опис фізичної моделі геліоцентричної системи Ніколая Коперника, за якою в центрі планетарної системи вже було Сонце. Леонардо да Вінчі пропагує основи нової фізики й базовими в ній мають бути досліди й точний математичний аналіз результатів дослідів. Галілео Галілей формулює методику наукових досліджень і активно відроджує механіку Архімеда.

 

Фізична космологія отримує новий імпульс у працях геніального англійського фізика Ісака Ньютона, який не просто завершує новоствореної геліоцентричної системи формулюванням законів механіки та законом всесвітнього тяжіння, а створює нову систему світу, яку розкриває в «Математичних началах натуральної філософії». Всесвіт, за Ньютоном, – це абсолютно порожній і безмежний простір, заповнений зорями та планетами, між якими діють сили тяжіння, що розповсюджуються миттєво на будь-які відстані. Час – абсолютна субстанція, яка рівномірна та синхронна у всіх точках Всесвіту, і ні від чого не залежить.

Тут потребує уточнення одна дуже важлива деталь: з часів Птолемея фізики не шукали ніяких нових ідей створення Світу, а лиш уточнювали систему Світу, його будову (геоцентрична чи геліоцентрична), і механізм роботи системи, відштовхуючись від того факту, що Світ вже існує. Тим же шляхом ішли й мислителі епохи Відродження. Вони тільки досліджували Всесвіт, відкривали закони його організації, його життя, і жоден науковець того часу, навіть революціонер Джордано, не піддавалися спокусі критично переосмислити канонічну систему створення Світу Творцем. І тільки стрімкий розвиток фізики, небесної механіки зокрема, дав грунт для нових ідей.

 

Історія фізики нічого не говорить про те, розробляв Ньютон свою космогонічну гіпотезу створення Світу, спираючись на відкриті ним закони небесної механіки та всесвітнього тяжіння, чи ні, але добре відомий той факт, що все своє життя Ньютон досліджував і намагався розшифрувати Біблію. Можливо, саме в цьому криється і пояснення до відповіді на критику Гюйгенса та Лейбніца за відсутність механізму сили тяжіння: «Силу тяжіння повинен викликати агент, який постійно діє за визначеними законами. Але про те, матеріальний чи нематеріальний цей агент, я пропоную судити моїм читачам». І ця теза, як покаже час, підкреслить геніальність Ньютона.

([5] Л.В.Лесков «Космос Ньютона», «Земля и Вселенная» №2, 1990).

 

В 1796 році вийшло у світ перше видання багаторічної роботи П'єра-Симона Лапласа «Виклад системи світу», де подавалися всі тогочасні наукові досягнення в астрономії та небесній механіці.

 

Лаплас розраховував на широкий загал, тому весь матеріал подавав доступною та зрозумілою на той час мовою. Точність (не перевірені дослідами факти Лаплас не згадував у своїй праці) і максимальна ясність тексту, і жодної формули та обтяжливого для пересічного читача математичного аналізу привернули увагу широкого загалу. Відчуваючи зростаючу зацікавленість у тогочасному суспільстві до астрономії, Лаплас детально розповів про історію астрономії, про спостереження за допомогою телескопа, під час яких були відкриті супутники Юпітера і Сатурна, газовий велетень Уран і три невеликі планети в поясі астероїдів, про визначення розмірів Сонця і зірок, та про відстані до них. Але найбільшу увагу читача він концентрує на законах небесної механіки, майстерно розкриваючи всю грандіозність організації Всесвіту.

 

Це був перший крок до популяризації абсолютно нової, на той час, ідеї еволюції Всесвіту, яка, на думку Лапласа, мала спиратися на детальні дослідження і потужний математичний апарат: «Без сумніву, найбільш вірний шлях – від явищ підніматись до їхніх причин; але історія науки переконує нас, що люди, які відкрили закони природи, не завжди ішли цим довгим і важким шляхом. Вони довірялися своїй уяві. Але як багато омани ховає в собі цей небезпечний шлях! Уява малює нам причину, якій протирічать факти; ми тлумачимо останні, підганяючи їх до нашої гіпотези, ми спотворюємо, таким чином, природу на догоду нашій уяві: час невмолимо руйнує таку роботу, і вічним лишається тільки те, що не суперечить спостереженням». Варто запам'ятати цю ключову тезу Лапласа, яка позначає основну вимогу до розробки всіх теорій еволюції і не тільки Всесвіту.

 

Але найбільший резонанс викликав останній, сьомий додаток книги, в якому оприлюднювалась гіпотеза народження Сонячної системи. Це був перший вагомий крок в тогочасному науковому середовищі в напрямку вже не тільки дослідження Всесвіту, але й осмислення його створення. Геніальний математик, який не терпів поспішних висновків, не підтверджених неодноразовими дослідами і ґрунтовним математичним аналізом, несподівано для колег дав волю своїй уяві. Але це була перша й остання гіпотеза астрофізика. Більше нічого подібного Лаплас собі не дозволяв.

 

Надзвичайна популярність «Викладу системи світу» і швидке її поширення заохочували до нових перевидань, і перед кожним з них Лаплас власноручно коригував текст. Але гіпотеза народження Сонячної системи, створення Світу, залишалася без змін.  ([6] Б.А. Воронцов-Вельяминов «Лаплас», «Наука», Москва, 1985)

 

У часи Ньютона і Лапласа фізики називали себе філософами, а власне філософію називали метафізикою. Будь-яке твердження, яке не можна було перевірити дослідами й обґрунтувати математичним аналізом (відома теза Ньютона: «Hypotheses non fingo» - «Гіпотез не вигадую»), фізики перекидали в область метафізики-філософії або ж відкладали вирішення незрозумілого і неперевіреного на більш пізній час. Фізика, яка отримала начало в лоні філософії, почала сором’язливо відгороджуватися від матері муром із математичних формул і перестала визнавати філософію, як науку.

 

Можливо, це й було однією з причин, що «Загальна природна історія і теорія неба», яка була видана в Німеччині ще в 1755 році, впродовж кількох десятиліть не привертала до себе належної уваги.

 

«Загальна природна історія й теорія неба» була написана Еммануїлом Кантом, на той час маловідомим філософом. У книзі викладена гіпотеза динамічного розвитку в часі планетарної системи від первісної холодної газопилової хмари, з якої спочатку формується зірка, а потім уже й планети.

 

Чи знайомий був Лаплас із гіпотезою Канта? Історія науки не дає на це питання точної відповіді. Але науковці схиляються до думки, що гіпотеза Лапласа народжувалася в процесі створення небесної механіки. Крім того, за Лапласом Сонячна система утворилася з дуже гарячої газової хмари і його модель  передбачає спочатку утворення планет, а потім уже й остаточне формування Сонця, як зорі.

 

Як би там не було, але на початку ХІХ столітті обидві гіпотези, в азарті диспутів і суперечок, отримали визнання й назву «небулярної гіпотези» (від небулюс – хмаринка) Канта-Лапласа. І вже з того часу науковці поринули в безмежний світ ідей та гіпотез створення Світу.

 

ХІХ століття – епоха грандіозних наукових досягнень і бурхливого розвитку техніки та енергетики. Упровадження в серійне виробництво парових двигунів дало змогу швидко долати величезні відстані. Винахід та запровадження телекомунікаційного й радіозв'язку дало змогу дуже швидко поширювати інформацію й вивести з інформаційної ізоляції практично всі прошарки суспільства.

 

Небесна механіка, астрономія й фізика стали фундаментом для теорії еволюції, а Всесвіт почали розглядати як своєрідний «вічний двигун», який працює сам на себе. Межі Всесвіту розширилися до нескінченності, Земля перетворилася на малесеньку порошинку й загубилася в безмежних глибинах Космосу. І все це позначилося на свідомості Людини – зникали психологічні бар'єри, розвивався новий, масовий, світогляд, нові етика й естетика, в якій духовність та моральні принципи відходили навіть не на другий план. Все навколо розглядалося крізь призму  матеріальних потреб людини і швидко комерціалізувалося. Безмежний світ ставав прозорим. Таємниці природи, здавалося тоді, тануть, мов туман під ранковим промінням Сонця, а людина уявлялася всемогутнім царем природи.

 

І хоча тогочасні науковці, успадкувавши з часів Ньютона і Лапласа принципи несприйняття філософії, як науки, і активно пропагували позитивізм (позитивізм – позиція, згідно якої знання отримуються завдяки науковому, а не філософському пізнанню), вони були водночас і генераторами ідей саме для філософії діалектичного матеріалізму.

 

Дослідження системи світу в усі часи відбувалися у взаємозв'язку зі світом людей, і  в першу чергу на цьому трималася геоцентрична система будови світу. Рене Декарт у своїх «Началах філософії» показав не тільки нову картину світу, в якій винятково з механічної позиції тлумачилися всі відомі на той час фізичні явища, але й сутність людини, яку він зводив до механічних процесів, «з яким метафізично об'єднувалася «розумна душа». Система світу, створена Ньютоном, регулювалася жорсткими законами, які описувалися математичними символами і тим само, на перший погляд, доповнювала картину світу від Декарта. Але в системі Ньютона людина все ще займала особливе, центральне місце, і світ людей був тісно пов'язаний із Космосом. Спроба Ньютона винести за механістичні рамки сутність і призначення людини була, на думку науковців, не зовсім вдалою, бо тісно перепліталася з біблійним сюжетом. І нове суспільство, сформоване під дією швидкого і успішного розвитку матеріальної науки, почало будувати нову філософію механістичної еволюції людини в системі світу, взявши за основу концепцію Декарта. 

 

Діалектичний матеріалізм на перших порах становлення спирався на теорію еволюції від Лапласа, а вже потім, швидко та знічев'я, відкинув методику строгих досліджень, методику індукції, Лапласа («Матеріалістична діалектика встановила, що коли чекати, поки накопичиться матеріал спостережень, із яких закон природи вилупиться сам, як курча із яйця, то теоретичні дослідження довелося б відкласти на надзвичайно довгий термін» [6]), і створив свою власну теорію еволюції діалектичного матеріалізму, абсолютно віртуальну побудову із численних гіпотез та припущень, в тому числі механічного перетворення як біосфери (від найпростіших одноклітинних організмів до складних біологічних систем), так і Всесвіту в цілому.

 

А вже останній абзац діалектичного матеріалізму – механічне перетворення мавпи в людину – потряс не тільки основи релігії, але й, непомітно для творців нової діалектичного матеріалізму, основи соціального устрою цивілізації.

 

В 1905 році французький математик і астроном Анрі Пуанкаре в роботі «Про динаміку електрона» розглядає перетворення Лоренца і подає відпрацьований математичний апарат спеціальної теорії відносності. В 1908 році Г. Мінковський, в роботі «Простір і час», дав геометричне пояснення перетворень Лоренца і ввів четверту координату, в якості якої виступав час. Згідно цього пояснення, закони природи мають формулюватися мовою чотирьохвимірного векторного аналізу, що забезпечить їх абсолютний характер, незалежний від системи координат. Теорія відносності руху, на основі якої Копернік створив геліоцентричну систему, а Ньютон розвинув її до нової системи світу, знайшла нове русло для свого розвитку.

Нова релятивістська теорія відносності  Альберта Ейнштейна, здавалося, зробила революційний переворот у самих основах механіки й радикально змінила фізику Ньютона. Час (Ньютон визначив час, як абсолютну субстанцію, рівномірну й синхронну в усіх точках Всесвіту і яка ні від чого не залежить) утрачає своє абсолютне значення й стає складовою просторової системи координат. Сила тяжіння Ньютона перетворюється на гравітацію, а гравітація, обумовлена динамікою простору-часу (енергія та матерія викривляють метрику простору, надаючи їй динаміку), – топологічною структурою простору. Швидкість у чотиривимірній системі координат обмежується швидкістю світла (але сила тяжіння, за Ньютоном, миттєво розповсюджується Всесвітом на будь-які відстані і ця суперечливість думок не вирішена фізиками до кінця і сьогодні).

Кілька вдалих експериментів не просто відкривають для гіпотези Ейнштейна грандіозний світ науки, а й ставлять її в розряд домінуючих. Відтепер більшість наукових праць, від космології до фізики елементарних часток, починаються з посилань на знамениту формулу Ейнштейна. І нарешті науковці, у піднесенні дійсно грандіозних досягнень, непомітно для себе, почали зверхньо вживати: «закони природи, які задовольняють … теорії»([3]).

Переможні звуки литавр заглушили обережну думку, що релятивістська теорія відносності не розкриває механізму гравітації, механізму її розповсюдження, тим більше, що теоретики рішуче не погоджувалися на присутність тут ньютонівського «агента».

Закономірність розширення Всесвіту, відкрита в 1929 році американським астрономом Едвіном Хабблом на основі червоного зміщення в спектрі, стала основою майбутньої теорії організації Всесвіту. Суть червоного зміщення пояснюється ефектом Допплера, згідно якого чим швидше від нас віддаляється якийсь космічний об’єкт, тим більша величина зміщення червоної частини спектру і навпаки, при наближенні об’єкта спостерігається зміщення фіолетової частини спектру.

Спираючись на релятивістську теорію відносності та закономірність розширення Всесвіту (закономірність Хаббла), одесит Георгій Гамов розробляє теорію народження й розвитку Всесвіту, відому сьогодні, як теорія Великого Вибуху. Сценарій гарячого Всесвіту за Гамовим згодом був підтверджений відкриттям залишкового рівноважного (реліктового) випромінювання й став основою для побудови Стандартної моделі еволюції Всесвіту, нової гіпотези створення Світу.

Проникнення в глибини атомної структури Планком, Резерфордом, Бором і Зоммерфельдом зафіксувало ще один поворот у розвитку фізики – становлення фізики елементарних часток, в якій досліджуються фундаментальні основи матерії – природи речей – і всі сили, що управляють фізикою елементарних часток.

Перші успіхи, однак, привели до виявлення незрозумілої поведінки самого електрона, які неможливо було пояснити законами класичної електродинаміки. І вже до 1920 року Нільс Бор, аби вирішити проблемні питання, почав вводити у фізику елементарних часток умови квантування.

Поєднання в одній особі фізика й філософа дозволило Нільсу Бору знайти нестандартне пояснення дивної поведінки електронів і відкрити новий світ, з якого й народжуються елементарні частки – це світ квантової механіки, квантовий Океан.

У ньому все відбувається інакше. У ньому не можна провести досліди й вимірювання не тому, що бракує точності інструментам, а тому, що інструмент втручається в явище, яке він досліджує й тим само змінює його характеристики й приводить до повної невизначеності. Більше того, коли спробувати дослідити розміри електрона, то експериментатор зіштовхнеться з тим фактом, що електрон… не має розмірів і не є тим об'єктом, яким ми його собі уявляємо. Електрон – типовий квант. Квант поводить себе як елементарна частка тільки під час спостереження за ним, а поза дослідами він є складовою частиною єдиної системи квантів. Системи, в якій неподільно царствує квантова механіка, в якій діють принципово інші фізичні закони і в якій не існує традиційної для класичної та релятивістської механіки швидкості руху чи розповсюдження

Невизначеність, яка домінує у квантовій механіці, привела науковців до невтішної думки, що повне знання реального, довколишнього світу стає недосяжним. Гейзенберг навіть висловив думку, що «принципово неможливо строго передбачити еволюцію індивідуальної системи (принаймні в атомарних масштабах)» ([7]Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки», «Ізборник», Київ, 1998). Обережна думка, висловлена Гейзенбергом у приватній розмові батьків-засновників квантової механіки, була громом в ясному небі діалектичного матеріалізму, який вдало пересадив теорію механічного еволюціонізму в релятивістський грунт, і спровокувала в науковому середовищі та в філософії суспільства ХХ століття  своєрідний стан ентропії (тут ентропія – це міра числа мікростанів макроскопічної системи), в якій поволі почала розчинятися струнка, на перший погляд, система механічного еволюційного світогляду.

Квантова механіка підійшла впритул до проблем реального у фізиці. Було сформульовано фізико-філософські принципи квантової механіки. Було розроблено математичний апарат, який описував експериментальні результати. Але якісне розуміння того, що стоїть за математичними символами та фізико-філософськими принципами, ще не склалося. Геній Ейнштейна  відмовлявся зрозуміти відсутність швидкості розповсюдження у квантовій системі, вбачаючи в цьому загрозу цілісності його релятивістської теорії (один із постулатів цієї теорії гласить, що ніщо у Всесвіті не може рухатися швидше від швидкості світла, а розповсюдження інформації у квантовій системі відбувається практично миттєво по всій структурі Всесвіту). І це нерозуміння розкололо фізиків на два табори, один з яких, очолюваний Ейнштейном і підтриманий Планком, став, у відповідності з їхнім власним баченням реалій навколишнього світу, на строгих релятивістських позиціях, вважаючи, що «квантова теорія неповна і приховані змінні величини» дозволять привести її в лоно класичної впорядкованості та класичного детермінізму».

Енергія релятивістських ідеологій, породжених на початку ХХ століття механічним еволюціонізмом, серед яких найбільш радикальними відзначилися марксизм та націонал-соціалізм, спрямовувалася не тільки на глобальний переворот соціального устрою, але й на глибинний переворот свідомості всього суспільства шляхом добре продуманої і підготовленої революції, шляхом насилля. І ця енергія, акумульована мільйонами людей, спопелила ці само мільйони людей у кровопролитних революціях та війнах. Та коли розсіявся дим пожарищ, то виявилося, що древня система соціального устрою не тільки вистояла у війні механічних чудовиськ, але й набула нової сили, технологічно вдосконалилася і продовжувала, як і у древні часи, спрямовувати всю енергію людської цивілізації на забезпечення комфортного існування самої себе. Не вдалося здійснити за допомогою революцій жодних змін і в людській свідомості, і в психології людини.

Якщо квантова невизначеність спровокувала в науковому середовищі та в філософії суспільства ХХ століття  своєрідний стан ентропії, то в самому суспільстві вона викликала масовий інтерес до науки. Не революції, не глобальні потрясіння людської цивілізації, а наука, яка не тільки руйнувала прадавні стереотипи, але й формувала нову свідомість нової людини. На фоні охолодження суспільної уваги до різного роду ідеологій, у другій половині ХХ століття, наука почала швидко проникати в усі прошарки суспільства за допомогою науково-популярних бестселерів і науково-фантастичних творів.

А вихід Людини у відкритий Космос позначився небаченим до того зацікавленням новітньої цивілізації до астрофізики. Інтерес підігрівали інформація, яку збирали автоматичні космічні станції з довколишнього простору та найближчих до Землі планет, і майстерно складена наукова фантастика. У своїй уяві романісти успішно мандрували спочатку планетами Сонячної системи, а потім поринули до зірок. Читача не засмучувала сила-силенна складної механічної техніки, важких електричних кабелів і, нарешті, гори паперових книжок, якими набивалися під зав'язку гігантські зорельоти. Читач був готовий сам штовхати ці зорельоти заради одного – ступити в новий незвіданий світ.

Уведення послідовниками Ейнштейна у квантову фізику релятивістської квантової теорії поля (КТП – яка застосовує квантування до поля, а не до окремих часток) відбувалося паралельно з розвитком квантової механіки Бора-Гейзенберга. Квантова механіка, попри невизначеність, нею таки й породженою, впевнено перетворювалася на інженерну науку і своїм продуктом – лазерні технології, комп'ютерна техніка та цифрові технології і нанотехнології – створювала навколо себе новий світ, в якому інформація добувалася миттєво і в якому життя поступово розумілося вже як пріоритет в процесі створення цього Світу. В цьому світі Людина почала набувати ваги вже не як матеріальний об’єкт з невизначеним станом, а як творець навколишнього середовища.

Детально розроблена математиками релятивістська квантова теорія поля (на базі КТП була розроблена Стандартна модель фізики елементарних часток, досить надійно перевірена на високоенергетичних прискорювачах елементарних часток) виявилася на сьогодні єдиною теорією, яка може передбачити й описати поведінку елементарних часток при досить високих енергіях. Та існують досліди, які неможливо проаналізувати і пояснити без залучення квантової механіки (надзвичайно цікаві та перспективні – ефект сплутаних квантових станів і квантове тунелювання електрона). Крім того, Стандартна модель так і не змогла пояснити структуру матерії, структуру її фундаментальних складових – кварків і лептонів, як не змогла пояснити і «самої причини існування матерії», а питання тривимірності простору віднесла до категорії філософських понять «(але чи дійсно простір тривимірний?)».

І, нарешті, фізики, які активно розвивали теорію струн (теорія струн пропонує розглядати елементарні частки не як точкові об'єкти, а як лінійні одномірні струни; звідси – усе розмаїття елементарних часток є гармоніками коливання струн), поставили під сумнів існування і простору-часу, в розумінні релятивістської теорії відносності, і, власне, самого часу. І, тим само, вийшли з основ релятивістської теорії Ейнштейна та повернулися до квантової механіки.

Наприкінці ХХ століття, після численних і невдалих спроб прямого квантування теорії Ейнштейна, фізики вирішили, (як і на початку ХХ століття, згадайте: «квантова теорія неповна і приховані змінні величини» дозволять привести її в лоно класичної впорядкованості і класичного детермінізму»)  що релятивістська теорія відносності «являє собою ефективну, але не завершену і не повну теорію гравітації» ([8] Девід Гросс «Грядущие революции в фундаментальной физике» elementy.ru, 2007 elementy.ru, 2007).

«А може, причина в тому, що такого математичного закону просто не існує, не існує теореми, не існує відповіді на математичне запитання, яке ми сформулювали?» (Грегорі Дж. Чейтін [7]). Ось тут і спливає, крізь товщу століть, думка геніального Миколая Кузанського, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, а знання у формі символів, у формі загальної абстракції, може створювати у нашій уяві те, чого в природі просто не існує і тим само твориться насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. [4].

Релятивістська фізика та астрофізика, побудовані на численних віртуальних теоріях механічного еволюціонізму, вичерпали ресурс довіри суспільства, а запропонувати чогось нового не змогли. До цього додалося розуміння широкого загалу, що космічні кораблі на реактивній тязі не зможуть доставити людину далі Місяця. Та навіть тут, в освоєнні природного супутника Землі, виникли проблеми економічного й політичного характеру (наука поступово перетворювалася політиками в один із дієвих важелів у боротьбі за владу). І все це породило песимізм у середовищі філософів та літераторів-фантастів, які були найактивнішими популяризаторами науки. Суспільство природно відреагувало на невизначеність науковців і почало занурюватися в солодкий віртуальний шоу-світ.

Спроби сформулювати новий напрямок розвитку науки й суспільства – ноосфера, гіпотеза Геї,  синергетика – відбувалися, знову ж таки, у шорах механічного еволюціонізму, а від того ці напрямки не змогли дати відповідь на ряд простих питань. «Вічний двигун» еволюції діалектичного матеріалізму – рух заради руху – поступово затягував науку і медицину у світ глобальної комерціалізації. Наука, як і філософія наприкінці існування античного світу, поступово почала перетворюватися у своєрідну релігію, відкидаючи всі нові думки та ідеї як «лженаукові», а диспути почали  перетворюватися в монологи.

Природно, що в ступор зайшла і астрофізика. Сотні науково обґрунтованих релятивістських космогонічних гіпотез так і не перетворилися в теорію. Створення Світу за допомогою релятивістської Стандартної моделі не відбулося. Еволюціоністи вже якось непереконливо бубнять про походження Людини від мавпи. «Повторювати людське існування добре, але повторювати його так, як п'яничка повторює заграну мелодію, кидаючи нові й нові мідяки в музикальний ящик?» (Станіслав Лем «Соляріс»).

 

Практично повна відсутність філософського тлумачення незрозумілих для фізики явищ, які з розширенням інформаційного простору  масово поширювалися в суспільстві, привела до відродження релігійних тлумачень Створення Світу. «Перше, що ми бачимо, – це краєвид, завалений руїнами: це кінець переможного розуму з його кортежем абсолютів, це загибель глобальних ідеологій, які згасають саме в наслідок цього занепаду унітарного раціонального розуму. Основи й усталені істини, на яких стояла наша наука, нині вибухнули й розлетілися на друзки. Субстанція розсіялась, поставлено під сумнів великі регулятивні принципи людського досвіду (детермінізм, тощо), доведено принципову нерозв'язність формалізованих систем, розкрито недостатність індукції в експериментальних науках – тобто всі наші усталені істини розсипалися на порох. Наші переконання захиталися. Посеред цього загального краху тріумфують (іноді) позитивізм та ідолізація науки, які виключають зі сфери своїх інтересів найкардинальніші проблеми раціонального розуму. І нарешті, уважний спостерігач не може не відзначити катастрофічного обвалу культурних цінностей. Тканина нашого життя шматується на клапті протягом усього двадцятого сторіччя.» (([7]Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки», «Ізборник», Київ, 1998). [7]).