(Продовження. Початок див. "Свято Геловіна. В комірці Двірника")
На Лисій горі
Я знайшов Двірника, як і сподівався, на Лисій горі в Києві. Той кидав лопатою динозавряче лайно у Мезозойську еру і лаявся на чім світ, аж поки не побачив мене.
- Встигнеш? - Спитав я.
- Без мітли можу не встигнути. Десь чорти її поділи! ... Вибачте, – спохопився він, глядячи на мене.
- Чорти не чорти, – сказав я поблажливо: а без відьми тут не обійшлося.
Двірник натяк зрозумів, покрутив свою високотехнологічну лопату й отримав перед собою стереозображення двірницької комірки завдяки вмонтованому в лопату 3d ..., ну скажімо, смартфону. Двірничиха порпалася біля печі над якимось відьомським варевом, мітла стояла біля дверей, наче завжди там і була.
- Мітлу мені! Негайно! – гаркнув Двірник.
- Ой! Зараз буду! – кинулася двірничиха. Відсунула казанок з вогню, скочила на мітлу, щезла з комірчини й негайно з'явилася перед нами на Лисій горі.
- А як же я повернуся додому?
- Можу тебе телепортувати. – Запропонував Двірник.
- Та ні, краще я вже тролейбусом. Не люблю я ці телепорти, що розбирають тебе на атоми. – звернулася вона до мене.
Заради свята я мав бути люб'язним, а тому гукнув Цапа. Той не забарився. Двірничиха радісно сплеснула в долоні.
- Можна, я ще по дорозі в Гішпанію заскочу.
- Гуляй, поки жива.
Щаслива двірничиха осідлала Цапа й миттю щезла.
Двірник не став гаяти часу, помудрував над мітлою й відпустив її працювати в автономному режимі. Мітла метнулася на всі боки, закрутилася, замиготіла одразу всюди й швидко прибрала не тільки залишки динозаврячого лайна, але й відбитки динозаврових лап і запахи Мезозойської ери. За хвилину Лиса гора була готова приймати звичайних для 20** року відвідувачів, і ми покинули її – Двірник верхи на лопаті з мітлою під пахвою, а я – на шпазі.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma