🌿Присвячується Брату Костянтину А.
"Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
Бліндаж пахне вогкою землею, перепаленим дротом і машинним маслом. Десь поряд, за двома накатами колод, методично та важко працює ворожа артилерія. Кожен «прихід» відлунює в грудях, осипаючи зі стелі дрібний пісок на карту, розкладену на ящику з-під снарядів.
Тут, у цьому кам’яному мішку, час тече інакше. Для двадцятишестирічного Грома, який ще півроку тому ганяв по місту з пакунками, а ночами будував власний світ у «Майнкрафті», цей гуркіт досі розриває свідомість на шматки. Він сидить на нарах, обхопивши коліна, і його трясе дрібним тремтінням — не так від страху, як від неймовірної концентрації звуку.
Його командир, Кіт, сидить навпроти. Йому за сорок. Він прихилився спиною до стіни, набиваючи стару люльку, яку курив тут, попри заборону (дим йшов у рукав і далі в щілину). Він не смикався. Здавалося, він прислухався до вибухів, як диригент прислухається до оркестру, відокремлюючи знайомі партії: «сто двадцятка» працює, десь «гради» сиплять, а оце «приліт» — наш сусідній взводний опорник.
Гром підняв голову. Його обличчя, брудне й напружене, було освітлене тьмяним світлом окопної свічки.
— Товаришу командире... Діду, — перейшов він на позивний, який Кіт дозволяв використовувати лише в особливих випадках. — Ось ви скажіть... Ну де Бог? Отам, — він кивнув кудись вгору, де рвало небо, — зараз снаряд прилітає в будинок. Там, може, дитина спить. А на тому березі, — Гром скривився, ніби від зубного болю, — вони катівні влаштували. Як це все бачить Бог? І мовчить? Якщо Він є, то чому Він допускає таке зло прямо зараз? Як відчути, що Він є, коли тут таке... — він замовк, бо новий вибух вдарив зовсім поруч, і земля в бліндажі ледь помітно пішла хвилями.
Кіт довго мовчав. Він розкурив люльку, випустив цівку диму в рукав. У його очах, зелених, як буковинський передгірний ліс, не було звичної командирської суворості. Була втома і щось таке глибоке, про що Гром і не підозрював.
— Ти в «Майнкрафті» будуєш, Громе, — нарешті спокійно сказав Кіт. — Ти ставиш блоки. Але чи ти будуєш світ, чи ти його руйнуєш? Вибір за тобою. Бог дав людині унікальний інструмент — свободу волі. Це як дати дитині глину. Одна дитина зліпить бомбу, а інша — пташку. Бог не скульптор, який згори ліпить наші долі. Він — Гончар, який створив глину і дав їй форму, але обпалювати цю глину мусить сама людина. У вогні.
Він зробив паузу, прислухаючись до далекого розриву.
— Те, що там роблять вони, — це їхній вибір. Вибір, за який вони вже відповідають. Не перед нами навіть. Перед тим самим Гончарем. А ми... ми зараз теж у вогні. І цей вогонь або спопелить нас, або зробить твердими, як кераміка. Як гадаєш, чому найкращі ікони писали ченці, які пройшли важкі випробування? Тому що вони бачили безодню і не впали в неї.
Гром слухав, забувши на мить про свист снарядів. Він знав Кота як жорсткого, але справедливого командира, який умів розрахувати вогонь так, щоб накрити ворога з перших секунд. Вчитель історії, який не пішов працювати у школу... Звідки це?
— Ви вірите, що Він нас тут бачить? І захищає? — тихо спитав Гром, і в його голосі прозвучала така щира дитяча надія, що в Кота стиснуло серце — він згадав свою дванадцятирічну доньку, яка зараз, можливо, дивиться на небо в Чернівцях і теж думає про батька.
Кіт повільно підвівся, підійшов до Грома і сів поруч. Він поклав важку руку йому на плече.
— Знаєш, Громе, я колись вивчав дуже багато різних книг. Історію, містерії, теологію. І я тобі скажу так: шукати Бога в тиші бібліотеки легко. А от знайти Його тут... — він кивнув на стіну, за якою вибухнув черговий снаряд, — це справжнє випробування. Його присутність — це не завжди янгол з крилами. Іноді це — відчуття, що твоя рука не здригнулась, коли треба було натиснути на спуск, щоб прикрити побратима. Іноді — це той самий шматок стіни, який впав поруч, а не на тебе.
Він говорив тихо, але кожне слово карбувалося в тиші між розривами.
— Ти питаєш, де Він? Він там, — Кіт показав на грубку, де ледь жеврів вогонь, — у цьому теплі серед холоду. Він там, — він показав на каску Грома, — у твоєму бажанні вижити і повернутися. І Він там, — Кіт підніс руку до власних грудей, — навіть коли я, дорослий дядько, який бачив у житті різне, прошу його вберегти мою дівчинку, поки я тут. І знаєш, Громе, я відчуваю, що Він чує. Не завжди відповідає так, як я хочу. Але чує.
Гром відчув, як напруга трохи відпускає. Він подивився на Кота по-новому. У цивільному житті він просто розносив посилки і будував віртуальні світи, уникаючи складних розмов. А тут, у бліндажі, серед пекла, його командир, звичайний мужик з Чернівців, який любив своє місто так само сильно, як Гром любив своїх рідних, розкривав перед ним таємницю, яку не знайдеш в жодному підручнику історії.
— Спасибі, Діду, — тільки й зміг вимовити він.
— Не мені дякуй, — Кіт підвівся і повернувся до карти, знову стаючи командиром. — А тебе, до речі, в "Майнкрафті" кріпери не бісили? От ворог — це той самий кріпер. Приповзає, і бабах. Але ми йому сьогодні влаштуємо файєр-шоу. Як тільки стихне — працюємо. А віра... Вона, синку, як м'яз. Качається тільки в навантаженні. А кращого навантаження, ніж зараз, годі й уявити.
Гром усміхнувся. Страху більше не було. Була злість, рішучість і дивний спокій. Зовні знову гупнуло, але тепер цей звук не вбивав його волю, а навпаки, нагадував, чому він тут.
Він глянув на люльку Кота, на дим, що зникав у щілині, і подумав: «Може він масон? Хто б міг подумати... Але, мабуть, саме такі люди — з глибоким корінням і знаннями — і тримають цей світ, щоб він не розвалився вщент». В нього ніколи не було такої розмови
Десь за півгодини обстріл почав стихати. Ворог переніс вогонь углиб, перерізаючи логістику. Кіт підвівся, струсив із колін пісок і глянув на годинник.
— Громе, підйом. Зараз у них перезаряджання. Хвилин п'ятнадцять у нас є, поки вони схаменуться. Ходімо, провітримось.
Вони вийшли з бліндажа. Нічне повітря, прошите гарячим металом, досі вібрувало. Десь на горизонті, там, де сиділи ворожі батареї, спалахували, немов блискавки — як далека гроза. Гром ішов за Котом траншеєю до їхньої гармати. Ноги грузли в перемішаній із сажею глині.
Кіт зупинився біля великокаліберного кулемета, яким вони час від часу працювали по "хробакам" на легкій техніці. Він провів долонею по стволу, наче по спині коня.
— Дивись, — сказав він, не обертаючись. — Ти питав, як відчути Його присутність. Ось вона. — Він постукав по металу. — Ти тримаєш у руках не просто зброю. Ти тримаєш у руках відповідальність. Кожен твій постріл — це чийсь порятунок. І чиясь смерть, якщо ти схибиш.
Гром мовчав. Він уперше дивився на командира не як на старшого за званням, а як на людину, яка тримає в голові цілий всесвіт.
— Діду, — наважився він. — А ви колись сумнівались? Ну... у всьому цьому?
Кіт знову дістав люльку, але не розкурив — сильний вітер збивав полум'я. Він просто тримав її в зубах, як талісман.
— Сумнівався? Кожен день, — усміхнувся він куточком рота. — Сумнів — це не гріх, Громе. Гріх — це коли ти перестаєш шукати. Коли вирішуєш, що вже все знаєш. От тоді ти мертвий. А поки ти шукаєш, поки питаєш — ти живий.
Десь попереду, на нулі, затріщав автоматний вогонь — наша піхота зустрічала розвідників.
— Чуєш? — Кіт прислухався. — То вони. Їм там зараз страшніше, ніж нам. Але вони тримають. Чому? Бо знають, що ми тут. Що ми їх прикриємо. Так само і Він. Ми Його не бачимо, але Він є. Він — той тил, який тримає небо, щоб воно не впало нам на голову.
Гром раптом згадав свого діда, який брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Той теж ніколи не ходив до церкви, але перед смертю попросив принести святу воду. Гром тоді не зрозумів. А тепер почав розуміти.
— Діду, а ви... ви вірите в рай? — спитав він, дивлячись, як над лісом здіймається заграва від пожежі.
Кіт довго мовчав. Він дивився туди ж, куди й Гром. Потім повернувся до хлопця, і в його очах блиснуло світло далекого вибуху.
— Я вірю, що рай — це не місце. Це стан. От я, наприклад, згадую Чернівці. Нашу Ратушу, Центральну площу, вуличку Ольги Кобилянської восени, коли каштани падають просто під ноги. І для мене це вже маленький рай. Тому що там — мир. Тому що там моя донька ходить до школи. І коли я знаю, що вона спить у своєму ліжку, а не в підвалі, — я вже трохи в раю. Навіть тут.
Він різко розвернувся і попрямував до гармати.
— А тепер — працюємо. Координати ті самі, що вчора. Квадрат 7-9. Давай, Громе, покажи, чого ти навчився в своєму «Майнкрафті». Там зараз реальні люди, яким потрібна наша допомога.
Вони працювали злагоджено. Гром подавав снаряди, Кіт наводив. Постріли рвали нічну тишу, і кожен відкочував гармату назад, щоб дати новий залп.
Десь на третьому пострілі Гром зупинився на мить і глянув на Кота. Той стояв, напівобернений до спалахів, і його обличчя в відблисках вогню здавалося висіченим із каменю. Стародавнім. Мудрим.
«Він точно масон, — подумав Гром. — Він будує храм не з каменю, а з нас. Із хлопців, які бояться, але роблять. Із тих, хто питає, але вірить».
Коли відпрацювали, Кіт підійшов до Грома і простягнув йому флягу.
— Пити хочеш? — спитав він.
Гром зробив ковток. Вода була теплою, з присмаком металу, але вона здалася йому найсмачнішою в житті.
— Діду, — сказав він, повертаючи флягу. — Я, здається, вперше сьогодні зрозумів, що таке віра. Це не коли ти знаєш, що все буде добре. Це коли ти знаєш, що робиш правильно. Навіть якщо страшно.
Кіт усміхнувся. Це була не та усмішка, якою він підбадьорював бійців перед боєм. Це була усмішка батька, який щойно побачив, як його син зробив перший свідомий крок.
— От бачиш, — тихо сказав він. — А ти питав, чи є Бог. Він щойно говорив твоїми вустами.
Вони ще трохи постояли мовчки, дивлячись на схід, де вже почало сіріти небо. Війна не закінчилася, ворог нікуди не подівся, і завтра знову будуть обстріли. Але цієї миті, посеред випаленої землі, двоє людей — вчитель і учень, командир і підлеглий, батько та син — стояли поряд, і це було важливіше за всі снаряди світу.
Коли вони повернулися в бліндаж, свічка все ще горіла. Гром ліг на нари, втупившись у стелю. Перед очима стояли слова Кота про глину і вогонь.
— Діду, — раптом озвався він у темряві. — А можна я завтра ще з вами поговорю? Ну... про життя?
— Можна, — почулося з протилежного кутка. — Але спочатку виспись. Завтра буде важкий день.
І Гром заплющив очі. Вперше за багато тижнів він заснув спокійно, без кошмарів. Йому снилися Чернівці, яких він ніколи не бачив, і чомусь дуже пахло травневими каштанами...
"Якщо людина ніколи не відчувала і не бачила вогню, то вона не може його уявити та відчути... Але Вогонь існує..."
***
Ранок зустрів їх мокрим снігом і тишею. Такою тишею, яка буває тільки після важкої ночі, коли навіть природа завмирає, перетравлюючи пережите. Гром прокинувся від того, що хтось тряс його за плече.
— Вставай, соньку. Чай будеш? — над ним стояв Кіт з бляшаним кухлем, від якого йшла пара.
Гром сів, розтираючи обличчя долонями. Він не міг пригадати, коли востаннє спав так глибоко. Сон про Чернівці все ще жив десь у підкірці — теплий, затишний, зовсім не схожий на реальність.
— Діду, а ви звідки знаєте про Чернівці? Ну... ви ж там жили? — спитав він, приймаючи кухоль.
Кіт сів навпроти, підклавши під себе ящик з-під набоїв.
— Знаю? Я там народився. Вулиця Руська, біля самого парку ім. Шевченка. Ти знаєш, яке там навесні повітря? — він заплющив очі, ніби намагаючись побачити це знову. — Акації цвітуть. Все місто пахне. А влітку — каштани. Величезні, старі. Ми з друзями лазили по них, коли пацанами були.
Гром слухав і не впізнавав свого командира. Звичний жорсткий Кіт, який міг одним поглядом зупинити паніку, зараз говорив тихо, майже мрійливо.
— А чому ви туди не повернулися? Ну... після розлучення? — обережно спитав Гром.
Кіт відпив чай, довго мовчав.
— Розумієш, сину, Чернівці — це місто, яке любить, коли до нього повертаються. Але воно не прощає втеч. Я поїхав звідти молодим, думав, що весь світ підкорю. А світ — він он де, — Кіт обвів рукою бліндаж. — Тут. А донька... вона приїжджала до мене на канікули. І коли ми йшли з нею Центральною площею, я знову відчував себе вдома. Бо дім — це не стіни. Дім — це ті, кого ти любиш.
За стіною щось глухо гупнуло, але далеко — працювала наша арта.
— Слухай, Громе, — Кіт раптом став серйозним. — Ти вчора питав про віру. Я тобі відповів, але не все сказав.
Він поліз у внутрішню кишеню розгрузки і дістав невеликий шкіряний мішечок на мотузці. Розв'язав — і на долоню випав старовинний срібний хрест, темний від часу, з химерним орнаментом.
— Це мені батько дав. А йому — його батько. Моя родина з Буковини, Громе. Ти знаєш, скільки там усього перемішалося? Румуни, українці, євреї, вірмени, поляки, німці. І всі молилися по-своєму. Але всі молилися. Бо розуміли: життя — воно таке крихке, що без Вищого не вижити.
Він повернув хреста в мішечок і заховав назад.
— Ти питав, як відчути Бога. А я тобі скажу: Він там, де біль. Коли тобі так погано, що здається — немає сил далі, от тоді Він найближче. Не тому, що Він хоче, щоб ти страждав. А тому, що в стражданні людина перестає брехати собі. Стає справжньою.
Гром допив чай. Кухоль грів долоні, а слова Кота — щось у грудях.
— Діду, а той храм... ну, який ви будуєте... Він же не з каменю, так? — обережно спитав він.
Кіт пильно глянув на нього. На мить Грому здалося, що командир зараз розсердиться. Але Кіт усміхнувся — тепло, по-батьківськи.
— А ти розумний хлопець, Громе. Сам додумався чи хто підказав?
— Сам, — зніяковів Гром. — Ну... ви вчора казали про глину і вогонь. І я подумав: якщо Бог — Гончар, то ми — глина. А якщо ми — глина, то з нас теж можна щось будувати. Не будинки, а... людей.
Кіт не відповів. Він тільки дивився на Грома довгим, уважним поглядом. А потім раптом підвівся і простягнув руку.
— Ходімо. Покажу тобі дещо.
Вони вийшли з бліндажа. Світло було сірим, важким, але десь на сході вже пробивалося сонце — тоненька смужка над обрієм. Кіт повів Грома на невеликий пагорб, звідки проглядалася лінія фронту. Звідси, згори, було видно сірі поля, переліски, а далі — димок над позиціями ворога.
— Дивись, — Кіт показав рукою. — Бачиш ту хату? — він вказав на самотню згорілу будівлю метрів за вісімсот. — Там двоє наших сиділи в секреті вчора. Прикривали нас, поки ми працювали. Вони знали, що їх можуть накрити. Але сиділи. Чому?
Гром мовчав, вдивляючись у згарище.
— Бо вірили, — відповів сам Кіт. — Не в Бога навіть. У нас. Що ми їх не кинемо. Що прикриємо. От про таку віру я й кажу. Вона не в церкві народжується. Вона в окопі. Коли ти знаєш: поряд є той, хто не зрадить.
Вони повернулися в бліндаж, коли почало сутеніти. Вечір обіцяв бути важким — розвідка доповіла про пересування техніки. Кіт сидів над картою, щось вираховував, коли в бліндаж залетів молодий зв'язківець.
— Товаришу командире! Вам передали. Терміново.
Кіт узяв складений удвічі аркуш, прочитав — і Гром побачив, як на мить змінилося його обличчя. Воно стало... м'якшим. Чи то світло свічки так упало.
— Що там, Діду? — не витримав Гром.
Кіт підвів очі. Вони блищали.
— Донька написала. Малюнок передала з волонтерами. — він показав аркуш. На ньому дитячою рукою була намальована церква, а над нею — сонце. І підпис: «Тату, я молюся, щоб ти повернувся. Ми з Богом тебе чекаємо».
Гром дивився на цей малюнок і відчував, як у горлі стає грудкою. Він згадав своїх батьків, які зараз, можливо, теж дивляться на небо і просять за нього.
— Діду, — тихо сказав він. — А можна я теж... ну... спробую? Повірити?
Кіт подивився на нього довго. Потім підійшов, поклав руку на плече.
— Сину, ти вже віриш. Тільки ще не знаєш про це. Бо якби не вірив — не питав би. Не шукав би. А ти шукаєш. І це найголовніше.
Він повернувся до малюнка, акуратно склав його і заховав біля серця.
— А тепер — до роботи. Бо за годину ворог полізе. І ми маємо бути готові.
Гром кивнув і пішов перевіряти боєкомплект. Але в голові крутилося одне: «Ми з Богом тебе чекаємо». І чомусь від цих слів ставало тепло, наче хтось невидимий накрив його ковдрою посеред цього холодного, випаленого світу.
Ніч знову гриміла. Але тепер у цьому гуркоті Гром чув не тільки смерть. Він чув ще щось — те, що не має назви, але що тримає небо, щоб воно не впало. І, мабуть, саме це і є віра.
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса #Україна #ветерани #ПідтримкаВетеранів #Відновлення #Ветеранській #Бог #Віра #КолоВетеранів #війна #ВетеранськеКоло
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma