На початку цієї книги-сповіді, яку авторка радить розгорнути, сидячи за столиком кав’ярні десь у мирному Києві, Львові або Харкові, щоб подивіться на війну зсередини. її героїня достоту повторює слова з одіозного «Щоденника» відомого українського письменника Аркадія Любченка. Який, на початку Другої світової, нагадаємо, залишившись на рідних землях, а не евакуювавшись з радянським начальством, дякував війні за те, що та допомогла «порахуватися з цим кодлом».
У героїні історії «Тінь кота» Ольги Кряжич (К.: Каяла), щоправда, більш «патріотичні» марення з радянського часу, і тим не менш: «Я про неї мріяла і марила. Війна для мене була тим єдиним промінцем-дороговказом з виходу з цього остогидлого болота буття». Утім, життя розвіює будь-яку метафізику, нагадуючи про реальність: «Зі спогадів мене вивів відчутний поштовх прикладом у спину: — Рушай, корово! Я просунулася у відкриті двері обшарпаного кабінету колишнього відділку міліції, де тепер розміщувалася народна комендатура»…
Тож мова про 2014 рік, Луганщину, перші дні збройного конфлікту, мешканців селища, через яке декілька разів прокочується лінія розмежування. Вони живуть минулим, нічого не бачачи далі власної хати, а Україна для них — щось далеке і незрозуміле. «- От скажи, куди ото наші пуляють? - стиха запитала тітка Наталка? - Кричать «Укропи, укропи!». Де вони, ті укропи? З того боку хоч щось прилетіло - ні! Хіба з Луганська долітає міна до передової? Та он всі їх міни дачі перекопують! Там ще до передової ого-го скільки! Мабуть, понапиваються і шмаляють в білий світ. - Махнула рукою тітка Наталка і потягла свого побитого велосипеда кудись навпростець через розтрощену дорогу та випалені поля».
І тим не менш, «доки на окупованій території Донбасу є хоча б одна людина, що вірить в Україну, доти ця земля є Україною», - нагадує авторка. А тим часом позаду – роки незалежності, яка ніяк не зачепила людей, попереду – невідомість, настояна на антидержавницькій пропаганді. І серед цього болота – головна героїня, самотня, бита-перебита життям і місцевим бидлом ще зі школи – травмована на роботі, але здорова в душі. Живуча, наче кіт наприкінці сповіді.
«- А він нічого не чує, - сказала я. - Кіт абсолютно глухий. Він як наш Донбас - побитий, скалічений, від нього лишилася тільки тінь, але й таким буде битися за своє життя до останнього. Буде зализувати рани. Буде митарствувати, втративши дім. От кіт знайшов свою дорогу додому. Чи знайде Донбас - час покаже».
На фото: колишній український блокпост на в'їзді до Станиці Луганської — у 2014 році він був крайньою точкою зони АТО на Луганщині (ІА «Вчасно»).
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma