Коли я дивлюсь ті кадри з #харківпрайд, де купа напівпритомних від люті пацанчиків буцають ногами нещасних підлітків — мені хочеться розірватися.
Бо я і є той самий підліток. Тільки 7 років тому. В тому ж парку Шевченка. Тримаю за руку свою сестру і одночасно ловлю з десяток незадоволених поглядів. Тільки на мене вони тоді фукали, а зараз почали бити.
Ніжність і любов — це не пил, який вибивають із старого килима, гупаючи кулаками. Це цвяхи, на яких тримається велетенське полотно нашого життя.
І з кожним таким ударом — ви заганяєте їх глибше. Бо кохання терпить. Міцнішає. Зріє. Для цього не існує віку, орієнтації чи кольору шкіри.
Згодні?