Пам'ятаю одного співкурсника на першому курсі інституту. У нього була дуже ніжна шкіра обличчя і тому він червонів з будь-якого найдріб'язковішого приводу. Це його страшенно пригнічувало, й він шукав спосіб, як цю ваду подолати. Не знаю вже, чи своїм розумом він до цієї думки дійшов, чи йому хтось підказав, але він вирішив, що ті, хто не червоніють, нахаби. Утвердившись у цій ідеї, він вирішив стати нахабою, щоб і собі не червоніти. "Як я тобі заздрю, що ти такий нахаба й ніколи не червонієш", – казав він мені: "навчи мене, як бути нахабою". Я відмовлявся, як міг, і від цього "почесного" звання, й від посади наставника в нахабстві. Не знаю, чи знайшов він іншого наставника, чи став самоуком, але кожного дня він цілеспрямовано викидав по декілька витівок, що були одна від одної нахабніші. Спочатку після кожної з них він густо червонів. Потім червонів все менше, аж поки зовсім не перестав червоніти. Але бути нахабою йому так сподобалось, що він не спинився на досягнутому й продовжував нахабніти. Наші шляхи скоро розійшлися, але через нашого спільного знайомого я дізнався, що через рік він досяг таких блискучих успіхів, що його відрахували з інституту, а ще через півроку посадили до в'язниці. Цілеспрямованість гори звертає!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma