Перші дні війни. Київ, зціпивши зуби, тримає удар.
Молоді бешкетники, які доймали всіх своїми приколами, поспішали до автомобіля, що подавав нетерпеливі сигнали з вулиці.
– Хлопці, а ви хоч стріляти з тих автоматів умієте?
– Навчимося походу!
– Кацапи навчать!
– Не дрейф, діду, навчимося воювати!
– Діду, повернемось і ви докладно розкажете нам, як ці штуки правильно тримати в руках!
Ніхто з них не повернувся з Мощуна.
Фура з гуманітаркою якимось чудом прорвалася зі Львова. Вивантажувати продукти зібралися всі ходячі.
– Слухай, діду, – тихо сказав водій, – неподалік від Києва зустрів волонтерів, вони везли з Польщі каски і броніки для тероборони, але на заході, на одному з блок-постів, половину в них відібрали, сказали, що їм треба. Може ти знаєш, з ким про це неподобство переговорити?
Згадав, з якою надією дружина очікувала кожного вечора, аби послухати тихе заспокійливе слово Арестовича. І Зеленського: «Ми витримали перший найважчий удар! …Ми вистояли вже три дня!». Слова лікували серця, поранені дикою війною.
– Не треба. Поки нікому нічого не говори. Нехай війна закінчиться. Ми заспокоїмося і спокійно зі всім розберемося. Без гарячки. Час все розставляє по своїх місцях.
– Ну що там?
– Куріть спокійно, діду! Дожимаємо! – поліцейський закрив дверцята свого автомобіля, закинув автомат за спину і поспішив до дому.
– Ти хоч маєш час поспати?
– Дожмемо кацапню і тоді вже висплюся!
Ще неділю тому він тормознув мене за перевищення швидкості і ловко заховав мою сотку у свою кишеню. Дружина хотіла побажати йому щось на прощання, але стрималась, аби дома вичитати мене за піжонство. Сьогодні його привезли в закритій труні. Дружина плакала над ним, як над рідною дитиною.
* * *
Весна зайшла в Київ. Орда, забравши свої манатки, хутко щезла. Київ оживав. Численні блок-пости приймали з вулиць. З Петрівець доносилось гупання – то сапери звозили на полігон «дарунки» орди.
Тільки-но відкрив двері на балкон, як почув роздратований голос сусіда: «…Ты мне лучше скажи, я смогу судиться с ними за то, что они не по закону всучили мне повестку в армию?...». Повернув назад до кімнати, аби пошукати сірники. Знайшов сірники, коли роздратований голос замовк.
– Ти в село зібрався, до батьків?
– Нет, в Германию.
– Так ти ж учора тільки приїхав звідти.
– А сегодня уезжаю навсегда! Буду любить эту долбанную страну на расстоянии!
В супермаркеті розлютований молодик за щось вичитував старого охоронця: «Ты кто? Ты посмотри на себя – ты же ноль без палочки! Ты знаешь, сколько я задонатил на ВСУ? Да я тебя в пыль превращу!».
Київ повертався до свого буденного життя.
* * *
Говорити з кумом вже не було змоги, він вперто повторював наративи Порошенка. Дивно було слухати людину, яка місяць тому захоплювалася Зеленським, а сьогодні була готова йти на Майдан, аби поставити йому «незручні питання».
– Та не чіпляйся ти до кума, – вичитувала мене дружина дорогою до дому. – Миколі повістку в армію принесли, а тут ще ти зі своїми претензіями. Ти хіба не чув, що під Бахмут зараз гонять усіх без розбору, без зброї, без набоїв, без підготовки.
– Не повторюй дурні, яку розносять наші старі дворові курки, – і замовк. Якось, після чергових похорон у дворі, Микола розгублено сказав, що він не доброволець, але й від повістки не ховатиметься. Тоді вперше почув від нього: «На все воля Божа. Піду, хоч і страшно. Але я здолаю страх. Треба здолати, аби мої хлопчики не росли страхополохами». Я тільки мовчки поплескав його по плечу, бо не знав, що казати.
– Твоя правда, – махнула рукою дружина. – Мелю ото… Я оце уявила, скільки брехні, сліз, незгод і претензій концентрується сьогодні на Президентові, на генералах і офіцерах, які посилають… Мусять посилати хлопців… Важка ціна… – дружина обожнювала Зеленського і всіх військових.
Перед очима повстали молоді хлопці з автоматами: «Не дрейф діду! Навчимося воювати!». Двір був порожнім без їхнього сміху і приколів. Підвів очі до вічного неба. Може ці зорі дійсно їхні душі? І від цієї думки полегшало на душі.
Молодий солдат став у чергу до каси.
– Може ви пропустите захисника перед собою? – касирка звернулася до молодого чоловіка в новенькому дорогому костюмі і в білій сорочці з краваткою.
Молодий чоловік не дочитав інтерв’ю з «Куполом», вимкнув телефон і мовчки поклав буханець хліба на касу.
– …Нема слів! – продовжувала обурюватися касирка, коли молодий чоловік, розрахувавшись, перевальцем пішов із магазина. – Погляну на оцих мажорів і мене аж навпіл рве!
– Та він не місцевий, він із Сум. Він тільки вчора приїхав з Німеччини до наших сусідів. Мабуть захотів прогулятися.
– Отож! Наші хлопчики гинуть під Бахмутом, поки ці в Німеччині вигулюються! Сидів би вже там у Німеччині, то нам би легше дихалось! – не вгавала касирка.
– Він втратив обидві ноги в боях за Суми, а в Німеччині йому зробили протези. Йому ще важко довго стояти на ногах.
– Правда? – касирка безпорадно знизала плечима. – Чого ж він мовчав?
Молодий солдат відмовився від моєї пропозиції і я почав викладати з кошика продукти. Чомусь згадав батька, навіть побачив його перед собою у просторі… Він просив не поспішати із висновками, а особливо із словами…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma