Enigma Enigma

Synytsia.

2020-01-10 15:08:54 eye-2 2969   — comment 0

У сталінградській офензиві (ч.2)

З початком жовтня впав перший сніг, і почалися доволі сильні морози. Моя чота, завдяки обставинам, заки ми відправилися з Харкова на фронт, забезпечилася в кожухи і валянки. Одначе не всі мої вояки їх мали. У постійних вуличних боях у Сталінграді, виснажувався перемерзлий і голодний німецький вояк, а совєтські частини постійно «виростали» мов з-під землі.

Так прийшов листопад зі сильними морозами. Якщо не помиляюся, 15 листопада моя чота була на відпочинку в добре забезпеченому бункрі. Настрій моїх хлопців був поганий, а в мене також невеселий. Хто курив і гуторив, а хто безжурно хропів, відпочивали ми три дні.

До нашого бункра несподівано зайшов командир нашого полку полковник Райнер. Віддавши йому почесть, я зголосив йому що ми на відпочинку. Він махнув рукою на мої службові прелемінарії, і, жартом сказав: «Сідайте, стара поліційна собако». Сів біля мене і почастував папіроскою кажучи: «Ще у досвітку цієї ночі, підемо в атаку на останні совєтські укріплення». Це моїх вояків і мене, дуже «потішило».

Над ранком 19 листопада, злагіднив мороз і почав падати сніг з дощем. Перемоклі до нитки, атакуємо совєтські становища і барикади зі старих гарматніх дул. Вкидаємо гранати до кожного каналовходу, і посуваємося до берега Волги. Там здесятковано нашу сотню. З першої і другої чоти, які «напоролися» на перехрестний вогонь совєтських кулеметів, впали вбитими і раненими більш як дві-третіх наших вояків. З моєї першої «української» чоти, залишилися живими дев’ять вояків. Насправді, мені не залишилося ніким командувати. З недобитків першої і другої чоти, доповнено третю чоту. Бо четверта чота нашої сотні важких кулеметів вийшла з невдалого нашого наступу на совєтські позиції над рікою Волгою, доволі щасливо. Одначе наша сотня важких кулеметів, вже була в неповному складі. З неї залишилися вже тільки 60 вояків. Командир сотні Райнер, згинув у тому невдалому наступі.

Того самого дня, чотири совєтські армії та один панцерний корпус, -проламали лінію південного сектора, яку держали румунські дивізії, і розгромивши їх, вдарили на Калах. Таким чином, совєтські війська зайшли на запілля шостої армії генерала фон Павлюса.

21 листопада, головна кватира штабу шостої армії, перенеслася з Ґолубінская до Ґумраку. Але, окруження Сталінграду, почалось уже 19 листопада. Большевики повели сильну офензиву зі Серафомовіч і району Клєцкая в напрямку Сталінграду. Як пізніше виявилося, що 19 листопада в Сталінграді ген. фон Павлюс видав приказ здержати там усі офензивні операції. Одначе, з невияснених причин, наш полк одержав ту інструкцію по невчасі. Якщо б не сталося того, мабуть, зі Сталінградської офензиви, були б вийшли живими більше як три українських вояків. Хоча я не був старшиною вищого ступеня, однак мені видається, якщо б ми були відв’язалися від наступу на совєтські позиції на березі Волги, і відступили зі Сталінграду, німецькі війська були б врятувалися від трагічної поразки. Але як відомо, Гітлер заборонив генералові фон Павлюсові відступати зі Сталінграду.

Під кінець листопада, ми вже були окружені в Сталінграді. Харчі і медикаменти постачали літаками, котрі повертаючись, вивозили ранених.

Незважаючи на прямо розпучливе положення німецьких військ у Сталінграді, приказ звучав: за всяку ціну вдержати Сталінград. Достави харчів і медикаментів, хоча доволі скупі, але покищо були реґулярні. Ситуація німецької шостої армії погіршувалася з дня на день, бо совєтські війська затіснювали кільце облоги Сталінграду чимраз щільніше, сильно втруднюючи німецьке повітряне постачання. А в самому Сталінграді, чимраз більше зростали і збільшувались рейдуючі совєтські відділи. 16 грудня, стежа нашої четвертої кулеметної сотні зударилася в бою з більшим відділом ворога. У тій стежі, було нас осталих трьох українців: Савурій Кривуля, Богдан Ліщинський і я, що залишилися у живих з цілої чоти. Кривуля був поранений у ліву руку, Ліщинського «драпнуло» в рам’я, а я дістав кулю в ліву ногу.

Відстрілюючись завзято, мене волочили по землі ранені Савурій і Богдан. Чомусь за нами в погоню не йшли большевики. До нас долучилися ті, що втікали, і допомогли нам, що спливали кров’ю, доволіктися до нашої частини. Там подали нам першу поміч, і відправили нас до лазарету, що знаходився в напівзруйнованому будинку в підвалі металюргічного заводу «Дзєржинський».

Три дні пізніше, нас відвідав наш новий командир здекомплетованої нашої четвертої сотні, сотник Герцман. Він зупинився коротко біля Кривулі і Ліщинського, обмінявся з ними кількома словами, та присівшись сказав: «Ви українці з «Вікінґ» дивізії, не мали щастя полупитися з її цілістю. Одначе ви показалися добрими вояками. Тому, що вас залишилося лише трьох, ви залишите Сталінград першим літаком який прилетить з нашим постачанням. Ми беремо до уваги те, що як попадетесь большевикам у руки, вони здеруть з вас живих шкіру».

24 грудня 1942 року, о 5.00 год. вранці, всі три всідаємо до літака-транспортовця на сталінградському летовищу «Ґумраґ», яке ще було в руках німецьких військ, і залишаємо проклятий Сталінград. До нашого літака десь з долини гатить совєтська зенітка, і бачу білі хмаринки диму як розриваються під нами стрільна. Однак у мене сильна надія, що з пекла Сталінградської офензиви, ми вийдемо живими. Якщо смерть не взяла нас у свої обійми від Клецкая до Сталінграду і в самому Сталінграді, я сильно вірю, що з ласки Божого провидіння, і тут смерть нас не досягне. Літак пробиває сиву перину хмар котрі килимом стеляться нам під ногами, і прямує на захід. Савурій мовчки вдивляється в синю далечінь, а Богдан тихо шепче молитву. А мені перед моїми очима, стають хрести на могилах наших друзів, що впали від Куп’янська аж до Сталінграду в жорстоких боях на кривавому шляху Сталінградської офензиви.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Четвертого серпня 1944 року, золоте сонце купається своїми проміннями у ріці Вислі. На її західньому берегу, пращаємо в останню дорогу десятника Богдана Ліщинського, що впав у бою проти червоноармїйських загонів Рокосовськото. Над могилою стоїмо в трьох: я і десятники Влодко Бойчук і Савурій Кривуля. З Дрездену наша перша «українська» чота, два роки тому, виїжджала до Модліну в числі 36 вояків, а тепер тут нас тільки три. Тут пращаємо нашого четвертого друга, який вийшов живим з пекла Сталінграду.

При залізнодорожному шляху між Куп’янськом і Лісічанськом,’ чорніють хрести на могилах Осипа Цибульського, Андрія Мережка, Степана Деркача, і чотирьох стрільців, що їх прізвищ не пригадую собі.

Від Клецкая на південному сході, чорніють хрести на могилах Стефка Русина і Степана Верещинського. А розчавлене тіло Миколи Кордяка, спочиває у спільній могилі двадцяти п’яти вояків четвертої сотні 26 полку «Вікінґ» дивізії, що згинули так, як він, під гусеницями совєтських танків.

Біля ріки Росошка, недалеко міста Пітомнік, полягли Симон Перхальський, Денис Турула і Андрій Бігун. У самому Сталінграді, з моєї чети згинули дев’ять українців з Зеленої Буковини, які були другим доповненням до моєї чоти. Решта залишилася в сталінградському окруженні, і їхня дальша доля мені не відома. Як також не знаю що сталося з раненими вояками моєї чоти котрі виїхали з Лісічанська першим транспортом ранених під Клецкая, бо я більше ніде з ними вже не зустрівся.

У Сталінградській офензиві і на Кавказі, в німецьких частинах різних формацій, брали участь чотири тисяч українців. Одначе, жодна з наших українських комбатантських публікацій, майже про них не згадала. Це, мабуть, тому, що з тієї офензиви повернулися тільки одиниці. Саме тому, жмутом слів цього спомину, заки в моїй пам’яті не припаде порохом забуття те, що ще пам’ятаю зі Сталінградської офензиви, хочу передати до реєстру пролитої крови і жертви їхнього життя в боротьбі проти комуністичної тиранії російського імперіалізму. Водночас, хочу передати у пам’ять сучасного і прийдешнього поколінь, кров’ю писану рішеність вояка-українця, який старався за всяких умов і обставин, і, незважаючи в якій уніформі, боротися проти ворогів України.

«Українська» перша чота четвертої сотні важких кулеметів 26 полку дивізії «Вікінґ», від Клєцкая до Сталінграду,і в Сталінграді, в жорстоких і кривавих боях, здобула 14 хрестів нагороди за відвагу. Одному з двох «могіканів» Сталінградської офензиви, припали три хрести нагороди. Це вказує на те, хто були ті українці, які служили в німецьких військових частинах.

Другого «могікана» сталінградської кампанії, похоронено 18 вересня 1944 року теж над  берегом Висли. Тим «могіканом» був Савурій Кривуля. Авторові цього спомину, і Влодкові Бойчукові, двом останнім «могіканам», розійшлися шляхи на станції у Варшаві.

Поїзд Варшава—Берлін, який везе німецьких вояків у відпустку домів, зупиняється на станції в Дрездені. Висідаю з вагона і прямую на кватиру дружини.

По Сталінградській офензиві, яка позначилася між іншим, гробами синів України, залишився тільки спомин про тих, що на їх могилах, степовий вітер колише траву, яка цілує поламані хрести з написами, що там похоронені вояки-українці «що їм дзвони не грали», як їх хоронили у спільному гробі: Хай вічна буде їм пам’ять!

Поруч. Едвард Снігур-Рафальський

Перша частина спогадів поручника Едварда Снігура-Рафальського

З матеріалів журналу “Сурмач”, – 1980. – ч. 1-2, Лондон, с.28-32.
Режим доступу:diasporiana.org.ua 

Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк:  5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)

Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma