«Бандити ми і отамани, - писав український клясик з 1920-х. - І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу». Чи так воно було насправді в наських письмаків – дізнатися можна з цих книжок
Саша Павлова. Вбивчі письменники. – К.: Уроборос, 2024
На тій вечірці, як розповідається в одній з історій цієї моторошної книжки, дехто з давніх друзів головного героя пригадує, що колись, ще у 40-х, у Техасі подібне вже відбувалося. Щоправда, того разу ніхто не постраждав. Але «Вбивчі письменники» Саші Павлової не вийшли б друком і не захоплювали б увагу того, хто полюбляє трукрайм, якби це було так. Тому готуйтеся, якщо ви не проти дізнатися про темні сторони літературного світу. Хоч би й у продовженні історії про вищезгадану вечірку. «Джоан сама зголосилася бути партнеркою Вільяма і поставила на голову склянку з джином. Барровз дістав свій пістолет 38-го калібру і зробив єдиний постріл - точнісінько в голову Джоан. І хоч швидка допомога домчала дуже скоро, врятувати жінку не вдалося. Через дві години матері двох дітей, молодшій з яких не виповнилося й 5 років, констатували смерть. їй було лише 28 років». Загалом це книга про 24 авторів, чиї історії вийшли далеко за межі фантазії і стали частиною кримінальних хронік. Канібалізм, серійні вбивства, злочини проти близьких, приховування злочинів, вбивства випадкові та навмисні. Кожна історія - це своєрідне розслідування, де ви крок за кроком вивчаєте факти, аналізуєте докази та намагаєтеся зрозуміти, що змусило людину перейти точку неповернення. «Під час першого допиту Вільям Барровз не приховував від поліції жодних деталей інциденту. Він був у розпачі і сам не міг повірити, що скоїв таку фатальну дурницю». Чи це справді так, а чи не дуже, можна дізнатися, ознайомившись, як то кажуть, з деталям й подробицями слідства.
Ганна Улюра 366: Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2025
Страх видатися некультурною людиною іноді подвигає на несусвітні речі. Наприклад, запам’ятовувати дату битви на річці Калка й день хрещення Олени Теліги, щоб козирнути в пристойному товаристві. Наша освіта, як писав одеський клясик, це взагалі лотерея. Ми глибокодумно вирікаємо за столом, що Сервантес був рабом на галерах, і дружини нас поважають. Іноді навіть боготворять і наливають зайву чарку. Але все це не для сучасного суспільства, де набагато важливіше відрізняти Раяна Гослінга від Раяна Рейнольдса, аніж сипати цитатами з "Києво-Печерського патерика". Принаймні в "Книжці на щодень, щоб справляти враження культурної людини" Ганни Улюри нам забезпечена розповідь про 366 книжок на 366 днів - від "80 днів навколо світу" Жуля Верна до "120 днів Содому, або Школа розпусти" Альфонса де Сада з майже таким самими цифрами всередині. "Четверо заможних літніх розпусників усамітнюються в середньовічному замку разом із дружинами (вони одружені з дочками один одного) і чотирма відомими бандершами, - дізнаємося ми "застільні" подробиці. - Там само – численний почет їхніх секс-грашок, сорок два сексуальні раби. Чотири місяці - з листопада до березня - вони розказують і вислуховують історії найбільш збочених сексуальних насолод та найбільш витончених катувань Дещо з почутого одразу застосовують на практиці. Варто сказати, що кількість секс-рабів обох статей у цей час. різко зменшується, до кінця книжки жоден не доживе. Байки, які стимулюють розпусників до дій, розповідають чотири старі проститутки - а їм є що розказати. Всього описано шістсот видів збочень. Така собі вкрай екстравагантна енциклопедія не-дай-боже-сексу". Втім, розповісти дружині за столом, щоб справити враження культурної людини, мабуть, згодиться.
Анастасія Євдокимова. Що воно таке? Українська література. – Х.: Ранок, 2025
Так само ця книжка пояснює поняття з літератури на прикладах українських творів. А кожна сторінка тут — ніби захопливий мультфільм, адже ілюстрації створила художниця-мультиплікаторка Софія Мельник. Загалом «Що воно таке?» Анастасії Євдокимової — майне енциклопедія. Чому "майже"? Бо це ніби й енциклопедія, тобто довідкове видання з певної галузі знань, а ніби й розважальна книжка про інші книжки, яка може розповісти нове, надихнути на читання, здивувати, розсмішити. Важливо, що приклади у цій книжці — передовсім з української літератури, але так само є в ній і згадки літератур усіх часів і народів. Таким чином, авторка — літературознавиця, культурна менеджерка, а в минулому вчителька укрліт — розповідає про жанри, форми, твори й долі митців без сухих фактів і малозрозумілих дат. Натомість показує, як будь-що у світі (навіть погода, час доби і страви в меню) впливає на те, що писали й пишуть наші письменники. Гумор, індивідуальний підхід, незвичні акценти, а водночас максимальна інформативність — так про українську літературу дітям ще не розповідав ніхто. Наприклад, що таке класика? З чого складається детектив? Як читати комікс? Або, скажімо, вуса української літератури. "Великі й тоненькі, пишні й козацькі, - розповідає авторка. - Вуса — не просто шар волосся у чоловіків, а й ознака ідентичності, бо українські письменники (особливо в ХІХ столітті) позиціювати себе нащадками козаків. Знаєш співомовку "Запорожці у короля" Степана Руданського? Радимо почитати! Це розповідь про хоробрих козаків, у яких "вуса прездорові", тобто не просто великі, а величе-е-езні. Хоча у самого Степана Руданського вуса були дуже скромні. Українські письменники мали вуса, вусики, професорські борідки, закручені на французький манір чи у формі молодого місяця. Зачинатель моди на вуса — Tарас Шевченко. На юнацькому автопортреті немає навіть натяку на ті вусища, які ми побачимо на найвідомішому зображенні "старого діда" у смушевій шапці й кожусі. Наявність чи відсутність вусів — це не лише про стиль, але й про позицію (народницьку чи модерну)".
Ілюстрація: Джон Філіп Фалтер
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma