...Свого часу це медитативне, чи пак повільне читво, видане нині у повному обсязі, потрапило у тамтешньому видавництві до серії “Fest проза”. Мабуть, її засновники хотіли пошвидше проштовхнути книжку до потенційного читача, але чи то потенції в того читача забракло, а чи правильного позиціонування продукту не відбулось, і текст залишився малопоміченим. Хоч і посів якесь там місце на тодішній “Книжці року”. Таке бувало в Україні імені Куркова з Макаровим.
Між тим, у чомусь подібний до романів Галини Пагутяк “Писар Східних Воріт Притулку” і «Писар Західних Воріт Притулку» бестселер Татьяни Толстої “Кысь” був пошанований в Росії престижною премією саме за ось таку “маловартісність” в очах шанувальників маскульту. Точніше, за плекання традицій питомо російської, традиційної прози в межах романного жанру і за умов суцільної комерціялізації літератури. Але ж в Україні національну прозу пише виключно Андрухович, хоч те, що він відмовляється отримувати за неї найвищу державну премію в галузі літератури, свідчить про його непевність у власній традиційності.
Тоді ж таки упорядник згаданої серії у передмові до роману Пагутяк вважав, що “це дивовижний сплав галицької мітолоґії і містики”. Насправді ж галицького тут небагато. Не більше, ніж у Пашковського в “Безодні”. Хіба що вічнозелений мовний патріотизм: пташина мова, якою спілкується один з прибульців до Притулку, і носієм якої він одиноко залишився, легко десемантизується як солов’їна, себто українська. На тому й порішили, і світ укотре завалюється через споконвічне національне питання, адже тепер старійшина Притулку, кинувши все, змушений іти з тим прибульцем світ за очі, аби навчати вимираючої мови усіх зустрічних небораків.
У самої ж авторки роману з мовою все гаразд. Хіба що трохи муляло оте “очко” в дверях замість “вічка”, і повсюдна “міль” навзамін “нетлі”, але то вже, мабуть, суто “галицьке”, як зазначалося вище. Натомість дві необов’язкові помилки, надибані в тексті, навіть додавали шарму цій “мітолоґії з містикою”. Нариклад, такій: “Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він”. І одразу уявляєш собі історію здивованого коца, посунутого на дзені. Або ось таке, чудово-коректорське: “На ранок ніхто не пам’ятав, чи булата дівчинка, чи ні”. І згадуєш, як важко буває у мареві синдромних девіяцій направду згадати про якусь там булату (булану?) дівчинку. “Хіба затьмарена свідомість – не така сама свідомість, тільки затьмарена?” – лагідно розраджує при тому авторка. У романі справді не бракує по-буддистськи непробудних, добрих рецептів: “хто пізнає через біль – пізнає біль”, “якщо ви живете – ваше життя потрібне” та інші концепти для віршів Слапчука.
У тісному романному континуумі Пагутяк розбудовує цілий макросвіт постмортальних стосунків. Зовні це схоже на санаційно-санаторійну зону, звідки прибульці з нашого світу вільні або спуститися глибше, в Долину цього краю, або нетривалим перегодом, плідно поспілкувавшись з усіма вінні-пухами у передпокої Притулку, таки вийти через Західні Ворота у смердючий космос назвою “реальний світ”. Ніби як і не чистилище, бо тут ніхто нікого не чистить. І не рай, хоч усі довкола безсмертні: навіть віку собі з такої нірвани не вкоротиш. “Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну”. Щось подібне до персонального пекла, або божевільні, де всі бояться зазирнути за ліве плече, хоч Смерті годі відшукати дорогу до цієї колонії аутистів. Яка нагадує про існування за ворітьми підступної Матриці, і в якій “єдине, чого Антон боявся, це – зустріти колись самого себе”. Не краще й з рештою: “Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати”.
Загалом “Писар Східних Воріт Притулку” Галини Пагутяк, наче пінкфлойдівський “Волинкар Під Брамою Зорі”, зуміє нагадати вам про багато що, читане-слухане у бітлівській юності: від Алана Мілна до Чарльза Буковскі. “А між ними – двері”, – згадується при тому Джим Моррісон з його позиченим Блейком. Тутешні герої по-буковскі спрагло питаються про “Притулок”: “ – А який він? – Чудовий? – відповів волоцюга й одним духом випив рештки пива. – Про нього навіть думати приємно”.
Натомість світлій пам’яти Вінні Пуха авторка роману зраджує. Не розбудовує Чарівного Лісу, мешканці якого подібні до героїв її власного Притулку, а вихлюпує оповідь у незнаний метапростір мандрів. І романний міт – як будь-яка замкнута структура – одразу руйнується, заледве головний герой Антон вирушає на пошуки свого Ґрааля. Словом, казка Пагутяк вийшла б удвічі цікавішою, якби була втричі коротшою.
До речі, щодо аутичного головного героя, якраз того самого писаря Східних Воріт Притулку, сорокарічного Антона. Який з нього герой? І чим він відрізняється від решти мешканців “притулкової” оази? Ті хоч допіру були лікарями чи вбивцями, а цей малим сюди потрапив, наче у спецрозподільник, і для всіх тутешніх хворих залишається хіба що болючим спогадом про першого зустрічного на вахті, який записує ваше ім’я до ґросбуху і видає лікарняний халат з капцями. Дарма що не штовхає у спину, як сторож у Чехова, а веде за руку далі, по інстанціях. Він нагадує розгубленого Гаррі Поттера на початку його кар’єри: нічого не вміє, але володіє чимсь маґічним. Про що всі довкола знають, але не кажуть. Аж противно.
А ще Гоголя згадуєш. Як ходив він малоросійським селом, аж раптом зачув голосіння з якоїсь хати. Заходить, а там дитина в труні і невтішний батько ридає: “О пане, пане, та який же він був писар, о писарю мій, гарний писарю!” Нарешті Гоголь, не витримавши, спитав бідаку, мовляв, та який же він був писар, коли йому було всього три роки. “Як же не писар? – скинувся батько, заливаючись слізьми. – Бувало, насере та пальцями по долівці й розпише”.
Знаходити в горі стільки смішного, і в смішному стільки гіркого міг самий лише Гоголь. Тепер ось на воротях з’явилася Пагутяк. Може, й вигребемося, нарешті, під ранок з цього східно-західного притулку.
Галина Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку. – Л.: Піраміда, 2020
Фото: Віктор Гонтарів
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma