Україна та Польща мають докласти зусиль, щоб подолати напруження у стосунках двох суспільств через емоційну пам’ять щодо конфліктних подій спільної історії. З усіх можливих сценаріїв подальшого розвитку двосторонніх відносин має стати сценарій «дружба заради перемоги». Нині роз’єднує Україну й Польщу навіть не стільки історія, скільки історична пам’ять. Водночас, якщо минуле роз’єднує, спільне бачення теперішнього та майбутнього може об’єднати. В історії двох сусідніх країн, Польщі та України, було чимало негативних моментів, але саме сучасна інтерпретація минулого стає справжнім яблуком розбрату. Останнім часом минуле легко перетворюється на інструмент маніпуляцій з боку політиків. Націоналізм може мати як позитивну, так і негативну конотацію. У багатьох країнах, на жаль, зовнішня політика виступає інструментом внутрішньої, і багато політичних сил це використовує. Такі тенденції ми бачили в Польщі. Проте Україна стала суб’єктом, і ми чітко сказали, що відмовляємося від багатовекторної політики, фактично показали, що в нас є свої інтереси, які полягають в тому, що ми хочемо самі писати власну історію, а не так, щоб нам хтось нав’язував ззовні й використовував нашу власну історію з якоюсь пропагандистською метою. Крім того, Польща розв’язала антиукраїнську істерію, включно з ухваленням низки законів, які дискредитували національно-визвольний рух ОУН і УПА, спотворюють історичну правду. Щорічне відзначення у Польщі так званої «Волинської трагедії» перетворилося в масштабний антиукраїнський шабаш, де Волинь називають «польською землею», а українських героїв «злочинцями». Україна ніколи не вдавалася до «адекватних заходів». У нас не було і немає антипольських настроїв, шануються польські поховання. Наприклад, «цвинтар орлят» у Львові.
Україна не повинна посипати голову попелом, навпаки, має усі підстави вказати полякам, що українсько-польське примирення можливе за однієї умови – поляки припинять очорнювати наших героїв, залишать у спокої наші могли і зрозуміють, що історична пам'ять важлива не тільки для поляків, але й українців.
Зокрема, польська сторона має сприяти відновленню, впорядкуванню й облаштуванню цвинтарів українських воїнів, які загинули під час польсько-більшовицької війни 1920 року чи померли в таборах для військовополонених після закінчення цієї війни у Ланьцуті, Пикуличах (Підкарпатське воєводство); Стшалково, Каліші (Вєлькопольське воєводство), Вадовіцах (Мальпольське воєводство), Тухолі (Куявсько-Поморське воєводство).
Потребують впорядкування місця поховання українців, загиблих у 1943-1947 роках: Бересть, Василів, Верещин, Вороновичі, Гдешин, Городиславичі, Ласків, Ліски, Мірче, Модринь, Моложів, Новосілки, Річиця, Сагринь, Смолигів, Стрільці, Турковичі, Шиховичі (Люблінське воєводство), Бахів, Березка, Володж, Гораєць, Завадка Морохівська, Заліська Воля, Карликів, Кобильниця Руська, Корманичі, Лубна, Павлокома, Пискоровичі, Середня, Скопів, Старе Село, Теплиці, Терка, Тисова, Трійчиці (Підкарпатське воєводство).
Так, дозвіл на пошуково-ексгумаційні роботи може бути наданий після того, як польська сторона відновить, впорядкує і облаштує українські поховання, які знищувалися останніми роками.
Нерідко складається враження, що Польща та Україна ніби конкурують у віктимності — хто з двох країн історично більше постраждав від сусіда. Поляків дратує глорифікація Степана Бандери та УПА. Українці натомість не розуміють, чому поляки так гостро реагують на Волинь, аж до визнання «геноцидом» у парламенті. Різкі заяви політичних лідерів Польщі таки є перебільшеннями. Помилкою є те, коли стикають дві нації на ґрунті історичної пам’яті. Так, є історичні факти: були вбиті люди, втрачене майно, змінені кордони. Це світова історія, це не лише історія України чи Польщі. І люди, які робили жахливі речі, водночас могли робити й дуже важливі історичні речі, об’єднувати націю навколо себе, як це, наприклад, робив Бандера — завдяки йому українці стали тими, ким вони є сьогодні. Заяви, що підживлюють меморіальні війни, є також політично мотивованими. Вони вирішують питання внутрішньої політики за рахунок зовнішньої. Творення образу ворога із сучасної України покликано консолідувати польську націю навколо сучасних політичних лідерів країни. Політики хочуть підвищити рейтинги та популярність, вони хочуть захищати найемоційнішої частини колективної пам’яті. Політики прагнуть стати священниками, капеланами, які єднають громаду навколо себе, які організують колективну пам’ять. Саме тому й підштовхують людей до особливої інтерпретації історичних подій. Багато істориків по обидва боки кордону переконані: Україні та Польщі потрібен діалог. Про це говорять також і політики. Є чимало проблем, пов’язаних з історією, але єдиний шлях їхнього вирішення — обговорення, пояснення, а не нова уявна війна між українцями та поляками. Нам потрібно повернутися до раціонального погляду на ситуацію. Усім нам потрібен діалог. Якщо суперечки про минуле роз’єднують поляків та українців, то сучасні виклики мали би їх об’єднати. Експертна спільнота в Польщі не має ілюзій щодо небезпек, які становить Росія. Серед безпекових викликів у Польщі на першому місті — саме східний сусід України. І сьогодні, і надто в довгій перспективі найважливішою є стабільність на сході. Загроза йде від Росії і вона комплексна: політична, економічна, військова. Головна мета росіян — дестабілізувати Європу, провокуючи конфлікти між країнами-членами Євросоюзу та всередині держав. Вони створюють проблеми між сферами, різними колами й частинами суспільства. Росія добре знає наші суспільства. Вона використовує різні підходи до різних країн, ураховуючи їхні особливості. Росія — професіонал у цій справі, адже займалася цим упродовж усього XX століття. Та наразі в їхніх руках нові інструменти, набагато потужніші, ніж раніше. Спільна безпека — це той вимір польсько-українських відносин, який має об’єднувати Україну й Польщу. Польща таки залежить від України в контексті безпеки. Безпека України є життєво важливою для безпеки Польщі. Польща не буде в безпеці, якщо Україна не буде в безпеці. Отже, польський національний інтерес полягає в тому, щоб упевнитися, що Україна — стабільна, демократична й багата країна. Увесь цей безлад, створений польським міністерством закордонних справ та польськими депутатами, — це політична помилка.
Отже, припинити меморіальну війну поміж Польщею та Україною можливо. Для цього треба перестати боротися за минуле й подумати про сьогодення, а краще — про майбутнє. Залишивши минуле в минулому, а історію – історикам, Україна й Польща матимуть більше шансів порозумітися. Польща та Україна готові й надалі поглиблювати співпрацю у сферах, що становлять спільний інтерес для країн.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma