Нове прочитання старих речей, фактів і явищ (а також патернів, дискурсів та ідентичностей) зазвичай не підтверджене «реальною» ревізією чи люстрацією.
Так, наприклад, розповідаючи про книжку "За лаштунками імперії" Віри Агеєвої – автор передмови згадує про давній задум Соломії Павличко, якого вона не встигла реалізувати. А саме - прочитати українську літературу ХІХ-ХХ ст. як "літературу помсти". Тож вважається, що авторка "залаштункової" книжки постколоніальних нарисів з історії нашої "післякотляревської" літератури ніби як підхоплює цю ідею.
Щось таке подібне ще у 2003 році, пригадується, замислювала також Ніла Зборовська у своїй "Українській Реконкісті", але на більш "художньому" рівні. Тож українська класика в Агеєвої – це суцільна література війни, як так само попереджають нас на початку, а серед її авторів - Квітка й Гоголь, Шевченко й Нечуй-Левицький, Леся Українка та інші герої та персонажі нашої літератури. Утім, "помста" в авторки знову вийшла якась однобока. Чи пак особистісна щодо її піддослідних.
Наприклад, щодо Дмитра Павличка ми ніби як дізнаємося про його "стосунки" з УПА (ув’язнення шістнадцятирічним), хоча допіру були добре відомі його "покаянні" поезії про "бандерівців-головорізів". Тобто авторка у своїй книжці бере за взірець "ідентичності" або літературні, або життєві заслуги, хоча за всі часи важило саме поєднання літературної та життєвої біографії автора. Як, наприклад, у Габріеле д’Аннунціо чи Юкіо Місіми, чи не так?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma