Неабиякою кіноподією виявився фільм Володимира Денисенка “Сон” (1964 року), в якому демонструвалася розповідь про молодого Тараса Шевченка. Це була надзвичайна спроба поєднання біографічної фабули із особливостями поетичного мислення свого героя. Наступною новаторською картиною стала робота “Совість” (1968 року), яка була створена у тандемі із письменником Василем Земляком.
У 1964 році неабиякий інтерес отримав фільм “Тіні забутих предків”, який був екранізацією відомої повісті Михайла Коцюбинского. Цікавим фактом було і те, що самі гуцули, які знімалися в картині доволі жорстко контролювали процес роботи над фільмом, аби в процесі зйомок “кіношне мислення” не редагувало саму природу. Відомо і те, що гуцули твердо вимагали “абсолютної правди”, оскільки вони були безпосередніми носіями мови міфу, обряду та ритуалу і не дозволяли їх підміняти звичною словесно-лінійною мовою.
Через рік після “Тіней…” Юрій Іллєнко знімав картину “Криниця для спраглих”. Відомо, що було обрано нетрадиційний для України сільський пейзаж: замість біленьких хат, що потопали у зелені і квіті яблуневих і вишневих садів, квітучих молодиць, демонструвалося село, яке заносило піском і де залишалися лише старі люди. Наступний Іллєнків фільм був “Вечір на Івана Купала” (1968 року) за твором Гоголя. Це була оповідь про своєрідну втечу від колективної “цензури”, від моралістського контролю – а подібний мотив було реалізовано у пізнішій стрічці Іллєнка “Лебедине озеро. Зона” (1990 р), поставлений за ідеєю Параджанова.
У 1968 році “Камінний хрест” Леоніда Осики, був поставлений за оповіданням Василя Стефаника (сценарій Івана Драча, оператор Валерій Квас), у ньому із дивовижною пластичною силою й психологічною виразністю оповідувалася притча про залишення людьми рідної землі, домівки, які втратили притягальну силу і спроможність живити і радувати людину.
Найуспішнішим у той час був фільм режисера Миколайчука – “Вавилон ХХ” (1980 р), де було представлено сюжетику загальноукраїнської історії, з її розломами, показано національну самоіронію, властиву українцям та їх менталітету.
Вважається, що було щось глобальне в цьому українському кіно, в його сюжетах останніх десятиліть, були сліди глибокої трагедії, стояння на краю безодні тих часів, коли Україна була у вогні. Цікавим кінофактом є те, що знову і знову, поновлюючи в пам’яті ці колізії, кіномитці прагнули за допомогою екрану позбутися родових національних травм.
Варто кожному знати, що до осмислення, мистецького та світоглядного, колізій національного минулого відносять кращі кінострічки 1960-1980 рр: “Захар Беркут” (1971, за повістю Івана Франка), “Тривожний місяць вересень” (1975) Леоніда Осики, “Білі хмари” (1968, за повістю Олександра Сизоненка) Ролана Сергієнка, “Анничка” (1968) Бориса Івченка, “Хліб і сіль”, (1970, за романом Михайла Стельмаха) Григорія Кохана і Миколи Макаренка, “Білий птах із чорною ознакою” (1971) Юрія Іллєнка, “Іду до тебе” (1971) Миколи Мащенка та багато інших.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma