В п`ятому класі, на уроці російської літератури нова тема - загадки.
Ой, яка цікава тема. Хто ж не знає загадок?
Був гамірний і веселий урок. А в кінці уроку, вчителька Люба Петрівна Гоцуляк сказала, щоб на наступний урок діти принесли книжечки, які в них дома є, з загадками.
Троє дітей принесли.
Двоє принесли маленькі книжечки з дитячими загадками, а маленька Катя принесла великий збірник «В часи досуга», де були шаради, ребуси, фокуси, анекдоти, смішні вірші, гуморески і звісно - загадки.
Люба Петрівна похвалила дітей, книжки забрала з собою, от підготується до наступного уроку. Новий матеріал буде.
От буде гарно.
На наступний урок принесла дві дитячі книжечки загадок і віддала. А Катіну книгу не віддала.
- А моя книжка де? – з задньої парти запитала сама маленька в класі дівчинка.
- А твою книгу я еще читаю, принесу на другой урок.
- А, добре, - втішилась Катя.
Та ні на другий, ні на третій урок вчителька книгу не приносила.
Катя просила однокласницю, Тоню, дочку Люби Петрівни, аби та принесла її книжку.
Тоня не принесла, сказала, що мама заборонила.
А дома Катін тато вгледів що книжки не має і пристав, куди діла.
Сказати куди діла, то скаже, як віднесла, так і принеси. А як принести, як вчителька не віддає?
Та хіба тата то цікавитиме? Принеси, як віднесла.
То краще відказуватись, що це не вона віднесла ту книжку.
- А хто ж міг взяти? Сашко малий, він таке не читає. Мама не відносила. Я не брав. Тільки ти взяла.
- Я не брала, - вперто стояла на своєму.
Не було й дня, аби тато не пристав, де діла книгу.
Катя періодично в, кінці уроку, підходила до вчительського столу і благальними очима дивилася на вчительку і питала: - Люба Петрівна, ви знову забули мою книжку?
- Да, опять забыла, – і відверталась від благальних дитячих очей.
А одного разу Люба Петрівна якось дуже активно ввійшла в клас. Діти встали. Привітались. Люба Петрівна обіперлась двома кулаками на стіл, нагнулась, похиталась взад-вперед, і все не відривала очей від класу.
Не відкриваючи журналу запитала: - В классе все есть?
- Все, - встав і відповів черговий.
- Хо-ро-шо, – продовжуючи розкачуватись, сказала Люба Петрівна. – Хорошо, что все есть. К доске пойдет, к доске пойдет… - і подивилась пильно на клас. Діти опустили голови. – Катя Марийчук.
З-задньої парти піднялась Катя.
Вийшла до дошки.
Їй не було страшно. Вона – відмінниця. Всі теми вчить і все знає.
- А скажи нам, Катя, что такое наречие?
Наречия – это такая часть речи, главной функцией которой является указание на различные обстоятельства либо на признак действия, о котором ведется речь в предложении, – видала Катя.
- Молодец. А какие есть разряды наречий?
І про розряди розказала.
- Хорошо. А как образовываются наречия тоже знаешь?
Катя знала, розказала.
- Что ж, похвально. Знаешь.
І Катя, і всі в класі були впевнені, що Люба Петрівна відкриє класний журнал, поставить за відповіді п`ятірку і почне пояснювати нову тему.
Але у Люби Петрівни були свої міркування.
- А скажи нам, Катя, что такое местоимение?
Катя і це знала. І розповіла і про местоімєнія, і про їх розряди, і про їх граматичні властивості.
- Хм. Ты все темы знаешь?
- Знаю. Я ж учила.
- Молодец. Вот сейчас и посмотрим, как ты учила.
Клас перестав дихати ня якусь мить. Щось на їх очах відщбувалося.
Расскажи нам, Катя Марийчук, все что ты знаешь о предлогах.
Все, що вчили, Катя розказала. І що таке той предлог. І його види. І морфологічний розбір того предлога. А що забула, Любов Петрівна запитувала, і учениця старанно відповідала.
- Ты хорошо подготовилась к уроку. Вот еще расскажешь, что знаешь о словосочетании, и получишь свою законную пятерку.
«Слава Богу, - подумала Катя, - словосочетание я знаю. Зараз розкажу, і збудусь»
З охотою, з радістю, що це останнє запитання, розказала про словосочетание.
- И это знаешь. Ты действительно все знаешь. Вот еще расскажешь о второстепенных членах предложения, и все. На сегодня все.
Розуміння, що то не просто урок, і не просто запитують що учениця знає, все більше гупало в голові.
«Це за книжку. Це за книжку, – стукало в скронях. – Це щоб я за книжку не питала».
Дополнение — второстепенный член предложения, который обозначает предмет и отвечает на вопросы косвенных падежей.
Обычно дополнение относится к сказуемому и чаще всего выражено существительным или местоимением…
Розказувала про другорядні члени речення, а сама собі твердила: Я це витримаю. Я це втримаю.
- Неужели ты действительно все знаешь? Так ты и сама можешь вместо меня учить детей? – і пристально свердлила очима маленьку дівчинку біля шкільної дошки, яка вже далеко за половину уроку відповідала по всіх темах, які пройшли в п`ятому класі.
- Коль ты так все знаешь, то разберешь нам в фонетической транскрипциии слово, слово… - Люба Петрівна замовкла, думаючи, яке б то слово придумати, щоб ця маленька дівчинка не змогла розібрати. – Слово… – а давай слово – транскрипция.---
Катя на дошці розписала ту транскрипцію. Писала і пояснювала.
Нерви в дівчинки аж дзвеніли. В голові гупали тисячу транскрипцій. Хотілось хоч ковточок водички. І сісти за свою задню парту. А ще краще додому.
Та Люба Петрівна знала свою роботу.
- Вот разберешь еще слово, простое и легко слово – клен.
Катя розібрала і того кльона, але чуть помилилась, з означенням м`ягкості согласної…
- Чудесно Катя, чудесно. Ты все все знаешь. Садись, четыре.
Клас ахнув. Як чотири? Чому чотири? Адже вона відповіла на всі, на всі запитання. Адже вона розказала всі пройдені теми. Так, чуть запнулась, але ж поправилась. Та й хіба дивно, що запнулась, коли вона весь довгий урок відповідала.
Дівчинка дійшла до задньої парти, важко сіла на лавку, опустила голову на руки і гірко заплакала.
- А чего плакать? Четверка тожє хорошая оценка. Подучит, и получит пять, – виправдувалась перед тихим-тихим класом вчителька. – И отличники не всегда получают пятерки.
Подивилась на годинника: - Мы уже не успеем разучить новую тему, а еще один человек может ответить.
Клас завмер.
Ніхто не міг зрозуміти, що то було отсе перед їх очима? Що сталось з їх вчителькою? Нікому не хотілось попасти в оті жернова вчительського допиту.
- А пойдет отвечать Тоня Мудрик.
Тоня – донька завуча нашої школи. Тоня відмінниця. Тоня завжди знає всі уроки, знає всі теми, але зараз Тоня злякалась, враз змаліла і зіщулилась.
Та до дошки треба йти.
- Тоня, а скажи нам, как образуется начальная форма глагола?
Тоня знала, та перед очима все ще стояло оте видовище допиту і відповідей, і четвірки…
Всі знання десь пропали. Всі відповіді щезли.
Тоді Люба Петрівна встала, підійшла до дошки, швидко і легко написала декілька слів, розписала їх, як приклад тих глаголів.
- Тоня, ты так хотела сказать?
- Так, – опустила голову і тихо відповіла дівчинка.
- Садись. Пять.
Тоня важко дійшла до передньої парти. Важко опустилась на стілець.
І тут продзвенів дзвінок.
Люба Петрівна рвучко вийшла з класу. Однак діти не зірвались, як завше з-за парт, не кинулись на вулицю чи ще куди там кому хотілось, ще деякий час, сиділи тихо.
І тільки чути було, як на задній парті гірко плакала сама маленька в класі дівчинка.
Плакала від безсилля, від несправедливості, від дорослої підступності.
Світ дорослих підлий і жорстокий навіть до дітей. То які ж вони по відношенню одні до других? То як же вони, в тому дорослому світі живуть?
Так от чому вони не розуміють дітей. Вони сухі і черстві, вони підлі і гнилі. Вони нечутливі і вони легко стають на дитячу душу і топчуть дитяче серденько.
«Я виросту. От я виросту. Я таки виросту.» - Сама собі твердила Катя.
А що буде, як вона виросте, не думала. Не загадувала. Тай нащо загадувати зараз, коли з переходом в той, дорослий, жорстокий світ треба залишити дитячу чистоту і дитячу світлість. Треба розпрощатись з дитячими мріями і дитячими баченнями. Щоб вижити, в тому, дорослому світі, треба бути таким же як всі. Інакше «загризуть». Ні за що «загризуть». Так от чому мене не розуміють ні мама, ні тато. От чому мене так не розуміє мій таточко? Коли він став таким дорослим і таким жорстоким до мене?
Я виросту. Я вам покажу. От виросту і покажу. Я запомню цей урок. Я запомню, як Ви, Люба Петрівна, відібрали в мене віру і дитячу розпахнутість.
Я вам покажу.
Маленька Катя таки виросла. І коли вона могла вже і показати і сказати, то вже не хотіла те робити.
Бо ж тоді б вона була така сама, як Люба Петрівна, як її батьки. А чи ж то добре? А чи ж то гарно? Як же можна, самим в собі загубити дитину? Нащо? Хай собі живе. Хай дорослі живуть дорослим життям і бережуть в собі себе маленьких. То ж так гарно, то ж так чисто, мати в собі маленьку світлу людину, на яку б могли звірятись і оглядатись. Яка тоненьким камертоном Всесвіту дзвеніла в людині і грала б їй саму чарівну в світі музику – музику чистого дитячого, безгрішного світу.
Катя виросла, її ще багато разів і «били» і «кусали», і відверто, і підступно, ті, хто був друзями, рідні, коханий, і кожного разу те було несподівано і дуже болюче, однак привитий Любою Петрівною, росіянкою з Уралу, імунітет, тут-як-тут спогадом вискакував і вже ніяка сила та підступність не могли зачорнити та викривити те, що сама в собі побудувала колись маленька дівчинка, а зараз старанно оберігала вже зріла жінка.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma