Миттєво і одночасно ця тема з'явилася в багатьох новинних сюжетах. Що це означає?
Я не вважаю, що проблема полягає в тому, що хтось намагається вести переговори за спиною України або приймати рішення за неї. Але це явний симптом, і його не можна ігнорувати. Я бачу в цьому прояв двох тенденцій і намірів.
Перший - це впевненість партнерів України в а) готовності та б) здатності нинішньої влади успішно вести війну на безпрецедентному не лише в цьому столітті, а й в історії рівні та масштабі.
Вона не залишається постійною і не зростає. Смішно вірити, що звичайний хаос і безлад в українських відомствах, міжусобиці, відкриття дивних розслідувань при ігноруванні кричущих справ, копання один під одного або спільне усунення когось можуть залишатися непоміченими для когось за межами України.
У 1940 році під загрозою повномасштабного наземного вторгнення Великобританія потроїла виробництво військових літаків всього за кілька місяців. Через два роки війни Україна відчайдушно потребує значних та зростаючих здатностій наносити удари на великі відстані, причому не рідко і в перервах між співочими шоу.
Чи здатні уряди забезпечити перемогу необхідними для неї ресурсами?
Для партнерів немає повної ясності в цьому найважливішому питанні.
Після першого року війни з'явилися чіткі ознаки розбіжностей в управлінні. Чи здатні уряди зберігати необхідну концентрацію, відданість і пріоритети, необхідні для перемоги?
Відповіді на ці питання можна знайти не в деклараціях телемарафону, а в щоденній реальності життя в країні. Варіантів розвитку подій лише два: впевненість у кінцевій перемозі зростає або не зростає. Яка з них?
Ці питання не є тривіальними чи очевидними, і партнерам України у цi днi необхідно знати, чи буде вона дотримуватися курсу стільки часу, скільки необхідно для досягнення мети? Ніхто не буде інвестувати в пози, декларації та гасла (це не совок), якщо немає впевненості що вони будуть підкріплені всіма необхідними зобов'язаннями та ресурсами.
Друга сторона інформаційної хвилі - підготувати населення до дискусій, вивести тему з табуйованої зони в публічний простір.
Сьогодні поняття "переговори з Путіним" не має жодного раціонального сенсу: російський режим не демонструє жодного розуміння і покладається лише на брутальну силу. Початок переговорів сьогодні означав би не що інше як задоволення бажання Путіна і надання йому можливості досягти успіху в його планах. Це було б катастрофою не лише для України, але й для всієї системи відносин та безпеки у світі після Другої світової війни.
Але для партнерів України реальність така, що формальний вступ у війну значно підвищив би ризики апокаліптичного рівня, і вони вирішили не робити цього. Тоді питання стає простішим: або Україна готова і здатна воювати та перемогти цю пекельну загрозу; або їм доведеться зіткнутися з нею пізніше, в іншому розкладі та інших умовах.
Для них це зрозуміло, але чи достатньо зрозуміло для України?
У ці дні здатність офіційної влади України підтримувати стратегію перемоги є важливою і невідкладною. Відповідь на це питання не можна знайти в промовах, її треба шукати у щоденній реальності.
Перемога не дається за праведність чи навіть героїзм. Це шлях волі, думок і ресурсів, який треба пройти від початку, через кожен крок до останнього. Хтось має взяти на себе відповідальність і право власності на неї, інакше вона може так і залишиться довгоочікуваною мрією.
Стратегія перемоги: масове знищення окупантів; впевнене і послідовне відштовхування їх і геть; і вміння їх стримати, а за потреби – знищити, усіх хто йдуть – це єдина міцна основа перемоги та безпеки європейської України. Сьогодні вона потребує волі, впевненості та ресурсів не тiльки влади, але всього суспільства. Менше може бути недостатньо. Ніщо менше не зможе забезпечити перемогу. Сьогодні це очевидна та остаточна ясність.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma