Героїня цієї проникливої історії про дорослішання дівчини, яка попри травму спромоглася жити далі, від початку була дуже набожною. Для підліткового віку це рідкісна чеснота, бо зазвичай в цей період ми зрікаємось Бога одразу після того, як забракне пари копійок біля віконечка каси в кіно. У книжці Євгенії Бабенко «Усі мої тривожні дзвіночки» інакше.
"Я читала "Отче наш", а наприкінці додавала від себе кілька прохань. "Любий Боженька, зроби так, щоб мама не втекла з дому через мене. Я знаю, що останнім часом була не дуже хорошою, але якщо ти виконаєш моє прохання, то обіцяю, що виправлюсь. І ще зроби так, будь ласка, щоб вона купила вафлі "Артек". Молочні".
Зазвичай все було гаразд, окрім, щоправда, вафель, замість яких зчаста траплялися яблука, мандарини чи трубочки зі згущеним молоком, які, зрозуміло, кращі за будь-які вафлі, тому до Бога в героїні жодних запитань не було. Вони з’явилися пізніше, коли вісімнадцятирічна Христина, як і мріяла, вступила до київського вишу.
Нарешті вона опинилася у новому місті, де може розправити крила та подорослішати, зануритися у студентське життя, навчитися по-справжньому дружити й знайти кохання. Перші дорослі виклики, досягнення, розчарування, спроби балансувати між роботою та навчанням. Проте звичайні для інших речі даються Христині непросто. Є в її житті те, про що вона мовчить, про що нікому не скаже, бо, здається, про це краще мовчати довіку. Чи зможе вона вибратися із клітки, яку вибудував її розум, і відкритися світу?
Це як у випадку з тими самими вафлями, пакунки з якими мама досі передає дочці до іншого міста. Або велосипедом, який щоразу треба було діставати з балкону. "- Іди й діставай сама, Христина, ти вже доросла, - згадує героїня. - Я не була дорослою. Насправді я й досі такою не стала".
Євгенія Бабенко. Усі мої тривожні дзвіночки. – Х.: Віват, 2024
Ілюстрація: Бальтюс. Замріяна Тереза, 1938
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma