Галицький ресентимент артикулюється різними дискурсами, з яких лише невелику частину можна назвати sensu stricto “сепаратистськими”. Їм виразно протистоять два потужні соборницькі дискурси – радикально-націоналістичний та ліберальний. Обидва обстоюють унітарний характер держави і відкидають будь-які пропозиції регіональної автономії чи федералізації (хоча до війни ліберальний дискурс був під цим оглядом дещо відкритіший).
Радикальні націоналісти сповідують телеологічний підхід до історії і вірять у примордіальний характер української нації. І західні українці, і східні у їхній візії були поневолені ворогами, які намагалися їх денаціоналізувати. Західним українцям пощастило трохи більше, бо їхні поневолювачі виявились менш брутальними й безоглядними, ніж ті, що на сході. Завдяки цьому їм вдалося дещо краще зберегти свою (примордіальну, звісно) національну ідентичність. І тепер вони мають місію – відродити національну свідомість по всій Україні. Галичина в цьому дискурсі – це своєрідний П’ємонт, центр українського рісорджименто.
Ліберали не поділяють таких архаїчних поглядів, тож критикують “сепаратистів” із цілком інших позицій, які можна стисло окреслити як позицію “здорового глузду”. Радикалів вони теж критикують, проте змістовна полеміка з ними не має особливого сенсу, оскільки їхня ідеологія абсолютно ірраціональна і, достоту як і релігія, не піддатна жодним логічним аргументам. Натомість полеміка з “сепаратистами” справді цікава, бо ж суперники поділяють ті самі ліберальні засади, апелюючи, зокрема, до права народів на самовизначення й права регіонів визначати самим обсяги власної автономії. Ліберали-соборники не заперечують цих засад, проте ставлять під сумнів їхню доречність та/або здійсненність у конкретних українських умовах. Їхні аргументи зводяться сутнісно до кількох пунктів.
По-перше, “галицький” проект є надто розпливчатим і невиразним, його автори самі до пуття не знають, чи йдеться їм про самостійну (або автономну) Галичину, чи про весь західний регіон, а чи про цілу Україну без нелюбого їм Донбасу і, може, без Криму, або й без усієї так званої “Новоросії”. По-друге, проект цей не має жодної масової підтримки, тож не вартий узагалі серйозного обговорення. По-третє, ні Київ, ні решта країни не погодяться на сецесію жодного регіону; навіть помірна ідея федералізації викликає сьогодні в Україні масове несприйняття. По-четверте, якщо добре подумати, галичинам узагалі нема чого відокремлюватись, бо ж Україна стає поступово дедалі більш українською і європейською; тож за деякий час, можна очікувати, дискримінація україномовних громадян у всіх великих містах цієї країни буде остаточно подолана і вони врешті перестануть бути людьми другого сорту – і в Харкові, і в Одесі, і навіть у Донецьку.
Андрій Портнов, дніпропетровський історик, що працює тепер у Німеччині, взагалі не вважає галицький “сепаратизм” серйозним явищем, натомість небезпідставно вважає серйознішою загрозою “інтелігентський галицький редукціонізм, тобто уявлення про те, що Україна може бути успішною, позбувшися невиліковно совєтизованого Донбасу”. Ця загроза, на його думку, полягає не так у тому, що відповідний дискурс демобілізує суспільну думку й об’єктивно полегшує сепарацію реґіону, як у тому, що “перекладає головну відповідальність за трагедію Донбасу з місцевих еліт та зовнішньої інтервенції на населення регіону”. А також “блокує інтелектуальний пошук раціональних формул співіснування різних регіонів”: “Замість наповнення української суб’єктності новим змістом та пошуку адекватної мови опису різних її частин, інтелектуальний редукціонізм послаблює плюралістичність українського проєкту й підсилює ексклюзивний націоналістичний дискурс, навіть якщо постулює свою до нього опозиційність”.
Автор слушно кваліфікує цей іншувальний дискурс щодо Донбасу як “орієнталізаційний”, хоча й сам припускається при тому певного редукціонізму, приписуючи опонентам “ідеал гомогенності”, якого вони здебільшого не сповідують (інша річ – радикальні націоналісти, але мова якраз не про них). Для галицьких лібералів-“редукціоністів” істотними є не мовно-культурні й тим більш не етнічні відмінності між Галичиною й Донбасом, а таки ціннісні. Інша річ, що до цих цінностей належать і національна мова й культура – але це означає лише, що їхнє по-цінування, тобто шанобливе до них ставлення, є істотнішим від формального знання чи вживання. В такому підході нема ані мовно-культурної чи, тим більш, етнічної ексклюзивності, ані гаданого “ідеалу гомогенності”. Якраз навпаки, “ідеал гомогенності” – совєтського типу – є значно ближчий для жителів півдня та сходу, попри облудні гасла “інтернаціоналізму” і “толерантності”. І виявляється він досить часто у негативній реакції на всяку несовєтську інакшість, зокрема й на публічну україномовність, у чому кожен легко може легко пересвідчитися в усіх містах південного сходу.
Підсумовуючи, можемо ствердити, що війна і потреба протистояти спільному ворогові дещо притишили галицький ресентимент, проте він навряд чи зникне, поки характер держави залишатиметься амбівалентним. Нашим завданням у даний час є пошук спільного великого майбутнього для Великої України, у якій основною цінністю буде свобода, творення національного багатства, відродження культури і мистецтва. У нас в українців за роки війни з Росією має виробитись чіткий рефлекс на протидію Кремлю, недопущенню втручання ворога у внутрішні та зовнішні справи нашої держави.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma