Від Русі до України

В 1168 році, під час змагань волинського князя Мстислава із Андрієм Боголюбським за Київ, новгородці запрошують Романа, сина Мстислава, на новгородський княжий стіл для захисту своїх земель від суздальців. Але в 1173 році, після смерті батька, Роман повертається у Волинь і починає енергійну боротьбу за створення нової держави. В 1199 році Роман Мстиславович об'єднує Волинь і Галичину в одне князівство і поширює свій вплив на землі понад Дністром до Чорного моря. У 1203 році Роман Мстиславович вибиває суздальців із Києва, приєднує до нової держави Переяславське князівство і кількома вдалими походами усмиряє половців. Роман Мстиславович стає, хоч і не на довго, «повелителем усієї Русі».

 

В 1205 році Роман Мстиславович загинув під час походу на Литву. Справу батька продовжили Данило і Василько Романовичі. До нового піднесення Галицько-Волинського князівства вони пройшли крізь війни, бунти, зраду, а починали знову ж таки, як і батько, із Волинського князівства… «Року 1213… Через деякий час поїхав Данило до Мстислава в Галич, нарікаючи на Лестька, «що він вотчину мою держить». Але Мстислав відповів: «Сину, за ранішу дружбу його до мене не можу я проти Леська виступити, знайди собі інших.». Данило ж, повернувшись додому, поїхав з братом і завоював Берестій [Брест], Угровеськ і Верещагін, Столп'є і Комов [міста у Волинському князівстві] і всю Україну[тут мається на увазі Волинь]. А Лестько мав великий гнів на Данила; коли ж настала весна, то ляхи поїхали воювати і воювали по Бугу. …і били вони їх [ляхів] аж до Сухої Дорогви, і полонених набрали і повернулися в Володимир з великою славою.» [Перша літописна  згадка про Україну відноситься до 1187 року і пов'язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича].

 

В 1238 році Данило Романович, спираючись на волинські полки і дрібну галицьку шляхту, зламав опір боярської опозиції і вступив у Галич. В 1239 році Данило вступив у Київ. Але на шляху до повного об'єднання українських земель став Батий.

 

Монголо-татарський період продовжувався близько 80 років і вніс свої корективи в історію Галицько-Волинського князівства. Але всі історики відзначають номінальний характер залежності князівства від Золотої Орди, бо при сходженні на престол галицько-волинські князі не просили ярлик на княжіння і не узгоджували своєї позиції з ординськими ханами, і навіть данину платили нерегулярно і у вигляді звичайної контрибуції. Цей особливий статус пояснюють вмілою політикою галицько-волинських князів і саме тому татари не тільки стримувались від тотального поневолення Галицько-Волинського князівства, але й використовувались галицькими князями із власною метою (наприклад, у війнах проти Польщі, Угорщини чи Литви).

 

Після відходу монгольської орди з України, волинські і галицькі бояри почали швидко захоплювати розорені землі і проголошувати себе їх правителями. Як результат, розпочались нові кровопролитні конфлікти вже поміж боярами, в які з вигодою для себе втручались поляки і мадяри.

 

В пошуках опори проти зростаючого свавілля, навколо князів Данила і Василька почала гуртуватися дрібна галицька і волинська шляхта, яка стала основою нових полків. Якщо волинські бояри швидко скорились князям Данилу і Васильку, то галицькі бояри для опору організували олігархічний союз, який очолили Григорій Васильович і Доброслав. Але цей союз швидко розпався і пересварені «предводителі» подалися на суд Данила Галицького. Великий князь кинув обох до темниці. Та боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства цим не закінчилась. Ще чотири роки велись кровопролитні війни проти залишків боярських угрупувань, які очолив Ростислав Михайлович, представник чернігівської князівської династії і зять угорського короля Бели ІV, яким активно допомагали Польща та Угорщина. Нарешті 17 серпня 1245 року Данило Романович розгромив під Ярославом (місто Ярослав неподалік від Перемишля) непокірні боярські полки і угорський рицарський полк Фільнія. Після цієї битви бояри та Фільній були страчені, а знайдену тоді тактику боротьби із закованими в броню рицарями українські війська успішно використовували і далі, в усіх збройних конфліктах. В цій війні, і в подальшому Данило Галицький спирався на дрібну українську шляхту, ремісників та селянство.

 

Розгромивши боярську опозицію і ставши, після довгих переговорів, «мирником» хана Батия (при цьому зберігши повну автономію та незалежність як у внутрішній, так і в зовнішній політиці), Данило Романович підносить репутацію Галицько-Волинського князівства в політичному середовищі тогочасної Європи на рівень Древньої Київської Русі. В нього шукають підтримки і з ним поспішають вступити в тісні родинні взаємовідносини європейські правителі. Той же угорський король Бела ІV пропонує закріпити союз одруженням Льва, сина Данила, зі своєю донькою Констанцією (літописець пояснює цей дипломатичний крок страхом після союзу Данила з татарами і перемогою Романовичів над «Ростиславом та угри його»). В 1252 році Данило Галицький одружив свого сина Романа із Гертрудою, племінницею австрійського герцога Фрідріха ІІ. Ставши австрійським герцогом Роман Данилович вступив у боротьбу за австрійську корону, але програв чеському королю Пшемислу ІІ і повернувся в Галич.

 

Проводячи активну зовнішню політику, усмиряючи бунтівних бояр, Данило і Василько Романовичі одночасно, в надзвичайно складній політичній ситуації, будували міста і розвивали економіку держави. Але найперше Данило Галицький швидко провів адміністративну реформу держави, яка унеможливила удільне дроблення земель. 

 

Вся територія Галицького і Волинського князівств була поділена на повіти, якими управляли посадовці призначені князем (Галицьким чи Волинським). Посадовцями призначались не обов'язково особи князівського роду. Для захисту смердів від сваволі бояр в селах призначалися «уряди», які впроваджували політику великого князя, слідкували за порядком і збирали податі, а для підтримки урядника із селян формувалися невеликі військові загони (своєрідна поліція). За відсутності великого Галицького князя (в походах, тощо) всі урядовці князівства підлягали волі Волинського князя. Волинське князівство отримало повну автономію, але впродовж своєї історії жодного разу не виступило проти великого Галицького князя і проводило завжди узгоджену політику.

 

Галицько-Волинське князівство не знало кріпаччини, кожна людина вільно переміщувалась за власним бажанням. Податі бралися не з окремої людини, а з дворища, або общини. В сільському господарстві практикувались общинна і орендна форми обробітку землі. Практично всі великі міста користувались повною автономією в управлінні і не переобтяжувались надмірною даниною, що сприяло швидкому розвиткові ремесел і торгівлі. 

 

Тогочасні українські міста славились надзвичайно високим рівнем художнього оздоблення будівель, ковальським і ливарним художнім мистецтвом. До нашого часу зберігається у Львові зразок мистецтва стародавніх українських ливарів –  дзвін роботи майстра Якова Скори (1341 рік). Зброя, а особливо стріли для луків та арбалетів, київських майстрів користувалась попитом у європейців. Захопивши у 1349 році Львів, польський король Казимир ІІІ в першу чергу запросив звідти українських майстрів художнього промислу для оздоблення і розпису свого палацу у Кракові. Вже з ХІІІ століття в Україні (Київ, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Львів, Холм, Володимир-Волинський...) почали широко впроваджувати токарні деревообробні верстати, там же розвивалось і бондарне виробництво.

 

Протягом століття, після смерті великого князя Данила, в політичному устрої Галицько-Волинського князівства не відбувалося особливих змін. Князівство управлялось дуумвіратом, який встановили Данило і Василько, і напруження, які іноді з'являлись у взаємовідносинах князів (що, зрештою, цілком природно), завжди влаштовувались у мирний спосіб.

 

 

В 1264 році великим князем стає Лев Данилович. Честолюбивий і невгамовний князь впродовж усього свого правління приймає активну участь у всіх збройних конфліктах проти Угорщини (повернув усі захоплені угорськими королями землі Закарпатської Русі) і Польщі (відвоював Люблін з довколишніми землями), втягуючи в них орди Ногая та Телебуги і спираючись на союзне Чеське королівство (за часів короля Вацлава). На фоні бурхливої зовнішньополітичної діяльності свого двоюрідного брата, Володимир Василькович виглядав спокійним і врівноваженим (в літописах відзначалась його справедливість по відношенню «як до бояр, так і до простолюдин»), повністю зосередившись на внутрішніх справах свого князівства. Зовнішньополітична діяльність Волинського князя була стриманою: успішна кампанія проти Литви, під час якої він повернув Турійськ і його землі; вимушені спільні, з Галицьким князем і татарами, походи проти Польщі. На Волині почалось активне будівництво міст і замків, швидкими темпами розвивалась економіка і торгівля. Тогочасні польські і європейські літописи згадували Володимир-Волинський, в якому сходились торгові каравани з Європи, з північного Новгорода та з італійських факторій у Криму. 

 

Особливого піднесення за часів правління Володимира Васильковича набула культура, мистецтво, і література. Князь Володимир власноручно переписував книги, чим не міг похвалитися жоден тогочасний європейський правитель. Висока культура і духовність швидко поширились по всій Україні і неосвіченість в середовищі вельмож сприймалася вже як ознака «хлопства», яку «не заховати в багаті шати». 

 

З 1301 року на короткий час всі землі Галицько-Волинського князівства були зосереджені в руках Юрія Львовича, який переніс свою столицю до Володимира-Волинського. Про його авторитет у тогочасному світі свідчать галицько-волинські та європейські літописи, в яких князь Юрій згадується як «король Руський, принцепс Володимирщини та Великий князь Київський». Ще переконливіше про його авторитет свідчить подія 1303 року, після якої Візантійський патріарх Анастасій погодився на створення окремої Галицько-Волинської митрополії і першим митрополитом якої став Нифонт.

 

В 1308 році, по смерті Юрія Львовича, знову відновлюється дуумвірат – княжі столи посіли Лев ІІ Юрієвич (великий князь Галицько-Волинського князівства) і Андрій Юрієвич (правив Волинським князівством). Період їхнього правління співпав із посиленням Золотої Орди, Польщі та Литви, що супроводжувалося частими збройними конфліктами. Якщо із Польщею були швидко встановлені дружні відносини, то із Золотою Ордою і Литвою князівство втягнулось у затяжні війни. В цих походах загинули обидва князя.    

 

Історія Галицько-Волинського князівства закінчилась драматично. Після загибелі Андрія і Лева, останніх князів династії Романовичів, знать обох князівств у 1323 році обрала на престол польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького, який після хрещення в православну віру отримав ім'я Юрій ІІ (в історії він залишився під подвійним ім'ям Юрій-Болеслав). Столицею Юрій-Болеслав обрав Володимир-Волинський, який ще до того часу зберігав за собою статус одного з найпотужніших в економічному плані міст великого князівства.