Зараз можна почути багато теревенів про емпатію, докори сумління та іншу подібну лабуду. Ні, не лабуду, але дещо з цих розмов – деструктивна функція кабінетних пацифістів, яким нема місця в будь-якому суспільстві, тобто нема права на фізичне існування. Зараз спробую пояснити цю свою позицію.
Як відомо, Україна б’є в першу чергу по військових об’єктах кацапів. Іноді під час нальотів дохнуть і так звані «мирні» кацапи. Більшість – внаслідок роботи кацапських же засобів РЕБ, які впливають на дрони, якась кількість – від уламків власних зенітних ракет, і ще якась кількість – від уламків наших дронів чи ракет, збитих кацапською ППО. Одразу ж на болотах підіймається голосне виття на тему «терористичної атаки ЗСУ», масово з’являються відео та світлини постраждалих, в «Телеграмі» повняться скигливо-серливі ролики свідків українських ударів. І вони ще ображаються на нас – чому ми обстрілюємо «мирні кацапські міста», чому не співчуваємо здохлим та поки що живим кацапам, чому ми взагалі не капітулюємо, бо це припинить війну. Але вони мовчать про те, як самі раділи в 2014 році з приводу захоплення Криму, як скакали від радості, спостерігаючи удари своїх військ по Україні в перші дні повномасштабки, як ревли – мов буйволи, гнані тигром – «Київ за три дня!» Вони це не згадують.
Зате згадайте їх коменти, коли оприлюднили перші фото з Бучі, Гостомеля та Ірпеня: «Це театральна постановка». То чому ми повинні відчувати емпатію до моральних потвор, яким це відчуття незнайоме? Чому ми маємо відчувати вину, коли здохне на кілька кацапів більше, чи трохи не в тому місці, по якому цілили? Хай ту вину відчувають кацапські ППОшники та РЕБівці, з вини яких було вбито трохи не тих. Хоча – невинних немає, тим більш – на болотах. Всі вони так чи інакше, винні. Навіть немовлята. Можу навести приклад розуміння того факту – дружина одного з моїх друзів раніше вважала мене занадто кровожерним, але після того, як сама побувала під обстрілами, втратила житло, то я почув від неї те, шо й не сподівався почути. Вона сказала: «Раніше, коли ти казав, що гарний кацап – дохлий кацап, незважаючи на вік та стать, я вважала, що їх діти – не при чому. Але подумала, і зрозуміла просту істину – колись це немовля виросте і прийде вбивати мого сина. Тож жалість зникла, і я зараз підтримую твою думку».
Тож яка емпатія може бути до кацапських недолюдків, які сподівалися безкарно нас вбивати? Які докори сумління можуть бути, наприклад, у мене щодо здохлих кацапів, після того як я втратив брата, кількох друзів, двох собак, кота з причини повномасштабки, розів’язаної хуйлом? Я хочу лише одного – нажаль, це не збудеться – щоби всі вони повиздохли. Поголівно. Не зважаючи на вік та стать. Якщо в мене є емпатія, то лише до наших.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma